Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

Для соціалістів він був царським генералом та «паном». Для шанувальників Російської імперії – зрадником та сепаратистом. Для більшовиків – генералом, який зупинив їхній наступ на Київ у листопаді 1917 року, та класовим ворогом. І що найбільш трагічно - для українських патріотів він був навіки проголошений німецькою маріонеткою та білогвардійським підлабузником. Хоча детальне дослідження періоду гетьманату наводить на зовсім інші висновки.

Безвинно звинувачений

Гетьману дорікали, що він оточив себе виключно прибічниками «єдиної-неділимої» Росії. Це неправда. У гетьманській адміністрації працювали такі відомі українці-патріоти як В’ячеслав Липинський, Сергій Шелухін, Дмитро Дорошенко, Михайло Чубинський (син автора гімну «Ще не вмерла Україна), майбутній ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов та багато інших.

Миколі Міхновському було запропоновано стати особистим радником гетьмана, та ідеолог українських самостійників не погодився на посаду меншу за міністерську. Природно, в апараті Української Держави працювало чимало колишніх царських чиновників. Так само, як і в часи Директорії. Генерали Галкін, Греков, Сінклер та Юнаков не просто були колишніми царськими генералами – вони ще й українською мовою не говорили. Обіймати керівничі посади в Дієвій Армії УНР їм це не заважало.

Гетьманові дорікали, що за його правління на місцях владу обійняли безліч людей, відверто ворожих до українства. Таке й справді було. Особливою одіозністю відрізнялися київський губерніальний староста Чарторижський та губерніальний староста Харківщини Заліський, які називали всіх українців мазепинцями, а українську мову – «непотрібним нововведенням». Щоправда, зі своїх посад ці персонажі були усунуті не Директорією УНР, а гетьманською адміністрацією. Власне – за українофобію.

Те саме стосується і каральних загонів, утворених поміщиками для тероризування селян за сприянням німецького командування. Ці загони були ліквідовані не повстанцями отаманів Ангела та Зеленого, а охоронними сотнями Державної Варти за наказом гетьманського очільник МВС Ігоря Кістяковського.

Неправда і те, що період гетьманату являв собою суцільний грабунок України німецькими військами. «Життя у Катеринославі било ключем… Після радянської голодовки вражала нечувана дешевизна цін на харчові припаси та величезна кількість їх на ринках», - згадував професор Г. Ігренєв. Період гетьманату насправді був періодом відродження української промисловості після руйнівної більшовицької навали. Один тільки видобуток вугілля проти часів Центральної Ради зріс у 1,5 рази (від 30 до 50 млн пудів на місяць). Україна торгувала з Німеччиною та Австрією цукром, м’ясними консервами, олією, маслом тощо.  Звинувативши гетьмана у всіх смертних гріхах, Директорія УНР насправді щиро скористувалася економічними досягненнями гетьманату. «Витворювалося враження десятків рук, вчеплених в гетьманські скарби», - згадував перші дні панування Директорії офіцер штабу Запорізького корпусу армії УНР сотник Авраменко.

Однак існує звинувачення, від якого не відмитися – «Грамота про Федерацію України з Росією». Цим документом гетьман Скоропадський, здається, назавжди зрікся ідеї самостійності України і показав свою прихильність до «єдиної-неділимої». Але не так все було просто.

Вирок Антанти

Критики Павла Скоропадського зазвичай обходять боком той факт, що об’єднання України з Росією в адміністрації гетьмана вимагала Антанта. Після програшу Німеччини у Першій світовій саме Антанта була господарем становища. Україна для неї була лише німецьким маріонетковим режимом.

Країни Антанти були цілою низкою угод пов’язані з урядом царської Росії. Восени 1918 року від імені останньої виступала Добровольча армія генерала Антона Денікіна, для якого ніякої України «нєт, нє било і нє будєт». Країни Антанти в жодному разі не бажали підтримувати сепаратистські рухи, що виникли на території їхнього держави-союзника. Тож можна вважати успіхом української дипломатії вже той факт, що представники Антанти взагалі вели переговори з посланцями гетьмана (Директорію вони ігнорували). Проте визнати Україну вони ладні були лише як частину Росії. В будь-якому іншому випадку Україна ставала для західних держав союзником Німеччини, проти якого вона розпочала б війну спільно з Добровольчою армією. А протистояти їм Україна аж ніяк не могла – вона не встигла ще сформувати власну армію.

Порозумітися з Антантою вимагала ще й більшовицька загроза. На VI з’їзді Рад Лєв Троцкій відверто заявив про намір захопити Україну у той момент, коли німецькі війська залишатимуть її територію. Здійснити захоплення українських земель більшовиків спонукав вкрай прагматичний чинник – Україна мала на руках врожай 1918 року, а червона Росія конала від голоду. Дати Україні час на розгортання власної армії могли тільки війська Антанти.

Проте й відтворювати Російську імперію в її попередніх кордонах Антанта також не збиралася. Саме тому від гетьмана вимагали не ліквідації України як державного утворення, а лише приєднання її до Росії у той чи інший спосіб. Фактично Антанта вимагала від України повернення до становища часів гетьмана Хмельницького, коли Україна увійшла до складу Росії, маюче власне самоврядування, військо і судову систему. Вибору гетьману Скоропадському ніхто не залишав.

Федерація з марсіанами 

Ще один факт який вперто обходять критики гетьманату, полягає у тому, що гетьман оголосив грамоту про федерацію з державою, якої в той момент не існувало. На листопад 1918 року єдиною країною під назвою «Росія», була  більшовицька республіка . Природно, з нею об’єднуватися гетьман Скоропадський не збирався. У листопаді 1918 року на теренах колишньої Російської імперії існували самопроголошені держави Уфимської директорії, Всевеликого війська Донського та Кубанської Народної республіки. Всі вони не були Росією. З таким самим успіхом гетьман Скоропадський міг проголосити об’єднання з Марсом чи Венерою.

35-тисячна Добровольча армія генерала Дєнікіна жодну територію на той момент не контролювала і перебувала на теренах Дону за угодою з донським же урядом. Саме тому в «Грамоті про федерацію» щодо України існують слова: «Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії».

Людиною, яку «Грамота про федерацію» мала розлютити до нестями був генерал Антон Дєнікін. «Ніколи, природно ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна не допустить відторгнення України» - саме так він коротко і влучно висловив своє ставлення до українського питання. У складі Російської імперії Україна не мала жодної автономії. Командування Добровольчої армії не бачило жодних причин, аби якось змінити цю ситуацію в майбутньому.

У той самий час в «Грамоті про федерацію» ніде не було згадано про зречення гетьманом своєї влади, або про ліквідацію України як державного утворення. «Гетьман видав послання під заступництвом Росії на федеративних принципах, причому Україна зберігає свій суверенітет» - писав посол України у Берліні барон Федір Штейнгель колишньому міністру іноземних справ Дмитру Дорошенку.

Через «Грамоту про федерацію» командування Добровольчої армії опинялася у вельми цікавому становищі. З одного боку, добровольці самі були босі й голодні та не мали достатньо сил для протистояння більшовикам. На них чекала довга й виснажлива війна з силою, яка контролювала всю центральну частину Росії, а потім не менш важкий процес підняття цієї країни з руїни. Вони навіть не уявляли як виглядатиме політичне майбутнє Росії – її долю мали вирішити Установчі збори, делегатів до яких треба було ще обрати в країні, де величезна кількість людей перебувала під владою червоних.

Однак з проголошенням «Грамоти про федерацію» генерал Дєнікін був змушений  миритися з Україною як з реальністю. Україна ставала легітимною в очах Антанти. Ба-більше, гетьман уже мав під контролем територію, на якій не велася громадянська війна, працювала промисловість і здійснювалася власна зовнішня політика. Добровольцям же, все це ще треба було створити. Навіть з Доном та Кубанню їм треба було ще якось порозумітися. За таких обставин вірогідність того, що Україна справді увійшла б до складу Росії на правах підлеглого, була майже нульова.

Багатовекторність по-гетьманськи

Зовнішньополітичні успіхи гетьманської адміністрації зводила нанівець ситуація всередині країни. У щоденникові Дмитра Донцова описані неодноразові ремствування гетьмана на те, що він змушений будувати Україну «на злість українцям». Ледь не з першого ж дня своєї влади гетьманові довелося долати опір з боку українського ж суспільства.

Соціалісти з Центральної Ради гетьмана ненавиділи і співпрацювати з ним категорично відмовлялися. «До мого шефа, віце-міністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при "антиукраїнськім уряді гетьмана". При цій сцені Вишневський говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи» - згадував Дмитро Донцов. Відмовляючись працювати в уряді, соціалісти вели активну антидержавну діяльність, не гребуючи співпрацею навіть з більшовиками. Володимир Винниченко не приховував, що гроші на повалення гетьманату соціалістам виділяла в тому числі і червона Москва. «Переговори з Мануїльським ґрунтувались на такому: домогтись нейтралітету большевиків у нашій війні проти гетьманців. Проти совіцької Росії ми не мали абсолютно ніяких ворожих намірів» - визнавав голова Українського Національного союзу Микита Шаповал. Це – після Крут та Київської бійні.

Державна варта (поліція) та Особливий відділ штабу гетьмана (політична розвідка) знали про цю діяльність і всіляко їй перешкоджали. Як наслідок – чимало соціалістичних діячів були заарештовані Державною вартою. Не змигнувши оком, соціалісти подавали ці факти як репресії проти свідомих українців.

З одного боку, гетьман перебував під пресом деструктивної діяльності соціалістів, з іншого – потребував великої кількості досвідчених управлінців. Обирати було з кого, в країні залишилося чимало царських чиновників, плюс з охопленої більшовизмом Росії до України втекла величезна кількість ділків, підприємців та військових. Але всі ці люди вельми скептично ставилися до самого факту існування України. Однак гетьман вирішив скористатися їхніми талантами допоки кадри досвідчених управлінців та підприємців не виросли б з числа самих українців. Природно, для цього Павло Скоропадський мусив іти на поступки в культурному питанні – де-факто визнати рівноправність російської та української мов. Питання шкільної освіти, наприклад, було покладено на місцеві органи самоврядування – земства, а отже там де більшість населення (і відповідно більшість земських депутатів) були росіянами (всі великі міста) українізації освіти майже не відбувалося. Як наслідок на гетьмана посипалися звинувачення на кшталт: «він привів до влади єдинонеділимщиків» та «в Україні будують Росію».

Ці звинувачення були безпідставні. Саме за гетьмана Скоропадського в Україні з’явилося два українські університети (у Києві та Кам’янці-Подільському), було відкрито біля 150 українських гімназій та було створено Академію Наук. Необґрунтовані також звинувачення у репресіях вибірково проти українців. Праві проросійські організації за гетьманату зазнавали переслідувань не менших за українських соціалістів. 7 липня 1918 року Державна варта розігнала у Києві монархічну демонстрацію. Заслуговує на увагу також наказ гетьманського МВС: «По замові відвідувачів находячієся в ресторанах оркестри грають монархічні російські пісні…, при тім присутні вислуховуючи навстоячки оддають честь... Наказую: 1. Учасників подібних демонстрацій затримувати і відправляти в Росію, щоб вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанах, гульбищах виявляти свою преданість дорогим для них політичним ідеям».

Зраджене порозуміння 

Гетьман Скоропадський намагався порозумітися з українськими соціалістами. 17 жовтні 1918 року, коли стало очевидно, що програш Німеччини у війні це лише справа часу, гетьманом була проголошена грамота, в якій він висловив намір «стояти на ґрунті незалежності Української Держави». 25 жовтня до уряду було прийняті п’ятеро міністрів – представників Українського Національного союзу:  Андрій В’язлов, Олександр  Лотоцький, Петро Стебницький, Микола Славинський (всі від партії соціалістів-федералістів) та Володимир Леонтович (позапартійний). При цьому гетьман Скоропадський пішов на нечуваний компроміс – у відставку були відправлені ненависні УНС міністрі-силовики Ігор Кістяковський (МВС) та Борис Стеллецький (начальник штабу гетьмана, в підпорядкуванні якого знаходився в тому числі Особливий відділ). Обидва були украй талановитими організаторами, й усунення їх з посад, природно, відбилося на якості інформування гетьмана.

Проте лідери соціалістів не бажали порозуміння – вони ще з вересня 1918 року готували повстання проти гетьмана. Останнє подавалося як ініціатива Національного союзу, хоча насправді за ним стояли виключно лідери соціалістів та командування військових частин гетьманської армії: Січових стрільців, Чорноморського коша, Запорізької дивізії, Корпусу залізничників та Подільського корпусу. «Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», - ремствував Микита Шаповал.

Проте від імені Національного союзу був проголошений намір зібрати 17  листопада Національний конгрес з метою визначення подальшої системи правління в України. Фактично Винниченко з Шаповалом готували скасування гетьманства Конгресом. Як  гетьман розглядав варіант своєї особистої участі в цьому Конгресі. «Або стати самому на чолі українського руху, стараючись захопити все до своїх рук. Виконання малювалося в такий спосіб, що я сам оголошував Конгрес, при чому склад членів поміняв би, поповнивши його членами не самих лише лівих партій» - згадував Павло Скоропадський. Проте 13 листопада офіцерами Особливого відділу штабу гетьмана був заарештований начальник його охорони полковник Аркас. Від нього контррозвідники довідалися, що у заколотників усе вже було готове до повстання і що воно мало статися незалежно від рішення Конгресу. Того ж дня лідери соціалістів і бунтівні генерали утворили Директорію та прийняли рішення про початок повстання. Ніякої «Грамоти про федерацію» у той момент іще не було.

Павло Скоропадський опинився у безвихідній ситуації. Пливти за течею означало віддати владу соціалістам, тобто особам які одного разу вже довели країну до більшовицької окупації. Гетьман був переконаний що в разі приходу до влади соціалістів, Київ швидко опанують більшовики – і він не помилився. Виходило так, що рятувати Україну від ворожої навали треба було всупереч волі українського народу. Та гетьманові не вперше було будувати Україну “на зло українцям”.

Урядовці гетьмана вирішили піти ва-банк і спертися на «Особливий корпус» - військову частину, складену з проросійськи налаштованих офіцерів, яку в майбутньому мали переправити на фронт до Дєнікіна (і в такий спосіб позбавитися цих одіозних кадрів в Україні). Проте, аби опертися на проросійські сили, треба було оголосити про відновлення «єдиної-неділимої». Саме тоді 14 листопада на світ божий з’явилася «Грамота про федерацію», до якої гетьмана і так спонукала Антанта. «У цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю» - зазначалося у грамоті.

Однак гетьман грубо помилився в оцінці розстановки сил. Після Грамоти від нього відвернулися навіть союзні йому українські партії: хлібороби-демократи та соціалісти федералісти. Для всієї країни Павло Скоропадський став зрадником. Гетьманські урядовці ще плекали надію, що повстанці та єдинонеділимщики виснажать одне одного і гетьман зможе опинитися над бійкою. Власне, через це війська з придушення повстанців гетьман не очолив особисто. Та ці надії не справдилися. Прибічники єдиної-неділимої, раніше дуже галасливі на мітингах і на газетних шпальтах у відповідальний момент стали масово уникати мобілізації до офіцерських формувань. Генерал Келлер, призначений командувачем збройних сил України, виявився настільки затятим українофобом, що на бік Директорії почали переходити навіть гетьманські сердюки, та ідейні офіцери-гетьманці.

Марними виявилися і сподівання на Антанту. Німецькі частини, які все ще дислокувалися в Україні, на той момент виконували всі накази «Країн згоди». Приїзду до Києва представників Франції (які вже перебували в Одесі) з головою вистачило б, аби німці припинили всі переговори з Директорією та примусили б повстанців сісти за стіл переговорів з гетьманом. Але представники Антанти до Києва не приїхали. Гетьман програв і мусив зректися влади.

Але не треба особливо перебільшувати роль самого гетьмана у всіх цих подій. Вже за півроку проекти входження України до складу Росії на федеративних засадах командуванню Білої Армії пропонував Головний отаман Симон Петлюра. Та, умови в яких тоді перебував Петлюра, неможливо було порівняти з гетьманськими. Антанта не визнавала УНР і з представниками Директорії говорити відмовлялася. Дєнікін же іти на будь-які переговори з «сепаратистом Петлюрою» не мав ані найменшого бажання. Українська армія була приречена на війну на три фронти і на подальше інтернування. Остаточно план про автономний статус України в складі оновленої імперії реалізували більшовики. Україна за таку автономію заплатила Голодомором та принадами сталінського ГУЛАГу.

«Грамоту про федерацію України з Росією» по різному оцінювали навіть її сучасники. Керівник гетьманської Української Телеграфної агенції Дмитро Донців вважав її зрадою: «Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдує. Питання державної незалежносте не є питанням тактики, а засади». У той самий час, колишній голова Ради Січових стрільців Осип Назарук, який власноруч вставив згадку про «Федеративну грамоту» у декларацію Директорії, на еміграції щиро каявся за участь в заколоті проти гетьмана. Він не вважав «Грамоту про федерацію» зрадою, «бо Скоропадський прилучив Москву до України, а не Україну до Москви».