Підпоручник Хіро Онода. Шлях самурая: 30 років у джунглях Лубанга

Я отримав наказ здатися…

Спекотного ранку 10 березня 1974 року до управління поліції філіппінського острова Лубанг підійшов підтягнутий японець в напівзотлілій формі Імператорської армії. Віддавши честь і церемонно вклонившись здивуваним поліцейським, він обережно поклав на землю ранець, а на нього - стару гвинтівку Arisaka Type 99, 500 патронів до неї, кілька ручних гранат.

«Я - підпоручник Хіро Онода. Підкоряюся наказу мого начальника, який велів мені здатися».
Незабаром він урочисто вручив представникові влади Ранкудо свій офіцерський меч, який той негайно повернув йому назад - в знак поваги до його нечуваної вірності Присязі.
На наступний день, вже для преси, церемонію повторили: на цей раз Онода вручив свій меч президенту Філіппін Фердинанду Маркосу, і президент знову повернув йому меч. Крім того, президент Маркос оголосив про своє рішення помилувати Оноду і дозволити йому безперешкодно повернутися на батьківщину.

Зі спогадів Імельди Маркос, дружини президента Філіппін:
«Я розмовляла з ним незабаром після його здачі. Ця людина довго не могла прийти в себе. Онода пережив страшний шок. Коли йому сказали, що війна завершилася в 1945 році, у нього просто потемніло в очах.
«Як Японія могла програти? Навіщо я доглядав за своєю гвинтівкою, як за маленькою дитиною? За що загинули мої люди?» - Запитував він мене, і я не знала, що йому відповісти. Він просто сидів і плакав ридма.

У країні розгорнулися демонстрації з вимогами посадити Хіро Оноду в тюрму. Адже в результаті його «тридцятирічної війни» було вбито і поранено 130 солдатів і поліцейських. Але мій чоловік прийняв рішення помилувати 52-річного Оноду, і дозволити йому виїхати до Японії».

Згадує колишній заступник шеріфа Лубанга Фідель Еламос:
«Мій батько воював проти нього, потім я став поліцейським і теж воював з «загоном Оноди» - здавалося, що це не скінчиться ніколи. Прочісували джунглі раз по раз і не знаходили їх, а потім вночі самураї знову стріляли нам у спину. Ми скидали їм свіжі газети, щоб вони побачили, що війна давно скінчилася, скидали листи і фото від родичів. Я запитав Хіро потім: чому ти не здався? Він сказав, що був упевнений - листи і газети підроблені».

Битви на Філіппінах

У липні 1944 року, після падіння кабінету Тодзіо, генерал Томоюкі Ямасіта був призначений командувачем 14-ї Імператорської армії, яка готувалася до оборони Філіппін. Американські війська висадилися в затоці Лейте всього через десять днів після прибуття Ямасіти в Манілу, і він був змушений обмежитися обороною північної частини о. Лусон.

Сухопутній фазі американської операції по захопленню Філіппін передував великий морський бій в затоці Лейте, в якому Імператорський військово-морський флот поніс жахливі втрати. Також «відвели душу» і стратегічні бомбардувальники, перетворюючи на порох все, що тільки могло валитися. Після розгрому на морі доля піхотинського угруповання японської армії на Філіппінах була вирішена. З причини її повної блокади, загибель військ Країни Вранішнього Сонця стала справою часу.

20 жовтня 1944 року десантні кораблі Сполучених Штатів підійшли до берегів архіпелагу. Отримавши плацдарми на Лусоні, війська США почали повільне, але неухильне просування до філіппінської столиці. Американці рухалися не поспішаючи, діючи за заздалегідь відпрацьованою схемою: «літаючі фортеці» перетворюють на пил японські рубежі оборони; потім слідує потужна артпідготовка, яка трощить те, що залишилося; і тільки потім піднімаються в атаку морські піхотинці. Самураї захищалися самовіддано, але гвинтівками проти гармат і бомбардувальників багато не навоюєш. Імператорська армія масово використовувала тактику «камікадзе на землі», кидаючись на американські танки зі зв'язками гранат. Але це вже була агонія.

3 березня 1945 року над Манілою замайорів зоряно-смугастий прапор.

Зазнавши поразки, генерал Ямасіта із залишками військ пішов у гори і протримався там до кінця війни. 2 вересня 1945 року Ямасіта покинув свій штаб в горах і підписав капітуляцію своєї армії.

Наказ майора Танігучі

На острові Лубанг знаходився тренувальний табір Нагано. 17 грудня 1944 року командир спеціального батальйону при штабі 14-ї армії майор Танігучі наказав 22-річному підпоручику Хіро Оноді очолити партизанську війну проти американців на Лубанзі: «Ми відступаємо, але це тимчасово. Ви підете в гори, і будете робити вилазки - закладати міни, підривати склади. Я забороняю вам здійснювати самогубство і здаватися в полон. Може пройти три, чотири або п'ять років, але я за вами повернуся. Цей наказ можу скасувати тільки я і ніхто інший».
Дуже скоро солдати США висадилися на Лубанзі, і Онода, розбивши своїх «партизанів» на осередки, відступив у джунглі острова разом з капралом Шімада (Shoichi Shimada) і рядовим Козука (Kinshichi Kozuka).

Крах Імперії

У лютому 1945 року американська авіація почала регулярні стратегічні бомбардування японських міст. Командувач 21-ої повітряної армії генерал-майор Кертіс Лемей вирішив застосувати нову тактику, яка полягала у проведенні масованих нічних бомбардувань японських міст, із приміською зоною, запальними снарядами з низькою висоти (1,5-2 км). Це був принципово новий підхід до мети бомбардувань: відтепер завданням їх стало свідоме і цілеспрямоване знищення мирного населення для досягнення поставлених стратегічних і політичних цілей. Об'єктами повітряної кампанії, заснованої на такій тактиці, стали 66 японських міст.

Знаменитий американський військовий кореспондент Ерні Пайл незадовго до своєї загибелі на полі бою писав: «У Європі ми не втрачали відчуття, що наші вороги, наскільки б вони не були жахливі і небезпечні, все ж належать до роду людського. Тут же я дуже швидко усвідомив, що наші солдати бачать в японцях нелюдей, і дивляться на них як на щось зовсім огидне, на кшталт тарганів або мишей».

Вперше такому бомбардуванню Токіо піддався 23 лютого - 174 бомбардувальника «Б-29» зруйнували близько 2,56 квадратних кілометрів площі міста.
Закріплюючи успіх, в ніч з 9 на 10 березня, американська авіація провела операцію під кодовою назвою «Молитовний будинок». Токійська затока і гирло річки Суміда сріблилися під місяцем, і світломаскування міста було марним. Три ескадрильї по дванадцять бомбардувальників скинули перші каністри із запалювальною сумішшю в заданих точках. Спалахнулі від них пожежі з'єдналися в вогненні хрести - орієнтири для трьохсот «Б-29», що летіли слідом.

Спалахнув вогненний шторм (такий же, як в Дрездені і в інших німецьких містах). Полум'яні смерчі злітали до неба, миттєво вигоряли цілі квартали, порятунку від вогню не було. Гігантська пожежа (її полум'я було видно за 300 км) пожирала колосальну кількість кисню, стаючи центром, куди дулі скажені гарячі вітри. Перелякані натовпи людей бігли до берегів Суміди і її проток. Люди задихалися, масами кидалися в дрібні ставки, але вода в них закипала, і нещасні варилися живцем. Американські льотчики розповідали, що навіть на великій висоті вони відчували запах горілого людського м'яса, але продовжували методично спустошувати свої бомбові відсіки, стелячи над житловими кварталами Токіо вбивчий «напалмовий килим».

Місто горіло так, що за свідченням очевидців розплавилися металеві мости через річку. Японці називають число жертв бомбардування в триста тисяч чоловік; американці, сором'язливо відвертаючись, кажуть про «всього сто тисяч трупів».

Через дев'ять днів такі ж нальоти були здійснені на міста Осака, Кобе і Нагоя. За десять днів було скинуто майже 10 000 тонн запалювальних бомб, в результаті чого загинуло близько 120 тисяч японців. Після короткочасного затишшя, викликаного виснаженням запасів напалму, на початку квітня бомбардування відновилися з новою силою, і в липні було скинуто в три рази більше бомб, ніж в березні. Генерал Лемей пізніше заявив: «Думаю, якби ми програли війну, то мене судили б як військового злочинця».

Безпосередня відповідальність за все це - якщо залишити за рамками командирів авіагруп і самих пілотів, які, як водиться, «всього лише виконували накази», - лежить на маршалі авіації США Карлі Спаатсі. І, звичайно, на самому президенті Франкліні Делано Рузвельті - стратегічні військові операції такого масштабу не проводяться без відома й схвалення Верховного головнокомандувача. Однак так вже повелося, що військових злочинців завжди знаходять тільки серед переможених...

Величезні жертви серед мирного населення (від 300 тисяч до мільйона - такими даними оперують історики) і величезні матеріальні збитки (мільйони залишилися без даху над головою) привели японський уряд до рішення почати мирні переговори з політичним керівництвом США.

Але японське політичне і державне керівництво не знало, що варварські бомбардування Дрездена, Токіо, Осаки, Кобе і Ноги були спеціальною демонстрацією військової могутності Америки перед своїм союзником СРСР. Стратеги англійських і американських ВПС розраховували «перетворенням великих міст в пустелю переконати російських союзників, а разом з ними і керівників нейтральних держав в неперевершеній могутності військово-повітряних сил англо-американської коаліції». Тому на черзі ще стояла демонстрація пекельної сили ядерної зброї. Шостого серпня Хіросіма сповна пізнала міць дітища Манхеттенського проекту. Ще через три дні ядерний апокаліпсис повторився в Нагасакі.

Японія змушена була капітулювати.

Окупація і американізація

На посаду керівника окупаційного корпусу був затверджений генерал армії Дуглас Макартур. З'явившись в будівлю посольства США в Токіо, Макартур зупинився перед портретом Джорджа Вашингтона. Він прийняв скорботний вигляд, хвилину мовчки постояв, потім витягнувся, і, віддавши честь, голосно заявив: «Генерал, на це пішло багато часу, але я зробив це!».

Японія зі страхом чекала дій окупаційних військ. Після перемоги в США вибухнула страшна антияпонська істерія: сенатор Т. Білбоу на повному серйозі вимагав піддати стерилізації всіх японців! Слова Білбоу були повністю співзвучні з словами Рузвельта, висловленими щодо німців: «Ми повинні бути жорстокими по відношенню до німців, я маю на увазі німців як націю, а не тільки нацистів. Або ми повинні каструвати німецький народ, або так з ними поводитися, щоб вони не народжували потомство, здатне і далі себе вести так, як в минулому».

(Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що ідея «тотальної кастрації» належить американському підприємцю Теодору Кауфману, керівнику товариства «Американська федерація світу», який видав в лютому 1941 року книгу «Німеччина повинна загинути!» - «Germany must perish!» - «Динамічна праця, що містить план знищення Німеччини і державну карту можливого розчленування її території».

Пристрасний заклик автора примусово стерилізувати все доросле репродуктивне населення Німеччини після її поразки у війні справив справжній фурор в американському суспільстві. Однак британська доктрина килимових бомбардувань міст з метою знищення цивільного населення генералу ВПС Фредеріку Андерсену сподобалася більше: «... німців треба довести до такої кондиції, щоб цей жах вони передавали від батька до сина і далі онукам. У будь-якому випадку, цей метод більш прийнятний ніж поголовна кастрація».)

Проведені опитування громадської думки показали, що близько п'ятнадцяти відсотків американців вимагають поголовного фізичного знищення жителів Країни Вранішнього Сонця! Президенту Гаррі Трумену навіть запропонували проект «викорінення вродженого варварства японців», шляхом «примусового схрещування їх з тихими і слухняними жителями островів Тихого океану».

(Автором цього проекту був відомий американський антрополог, професор Гарвардського Університету Ернест Хутон. 4 січня 1943 року в великій статті «збутися духу мілітаризму за допомогою «генетичної модифікації» німців», надрукованій в тижневику «New York daily», він запропонував «зруйнувати німецький націоналізм і агресивну ідеологію в процесі генетичної зміни їх носіїв за допомогою створення змішаних сімей: німкень з іноземцями, у великій кількості завезених до Німеччини, і німців, які примусово утримуються за її межами, з жінками інших народів».

За розрахунками професора Хутона, від 10 до 12 мільйонів полонених німців будуть відправлені союзниками в трудові табори на території країн-переможниць для відновлення їх зруйнованої економіки. В результаті таких заходів, за оцінкою професора, скоротиться народжуваність «расово чистих» німців і нейтралізується характерна тевтонська агресивність і мілітаристський дух німців. Реалізація цього плану займе, щонайменше, 20 років. У цей час «... необхідно стимулювати імміграцію в німецькі держави, що виникнуть на території поваленого Рейху, іноземців, переважно чоловіків...». Крім «німецького» варіанту до кінця війни Хутон розробив і його «японську» версію.)

На цій канібальській хвилі шеф окупаційного корпусу Дуглас Макартур виступав в ролі гуманіста і християнина: він пощадив переможеного ворога і подарував йому право на життя і популяцію (саме так підносили його позицію японські та американські газети). Преса настійно втокмачувала очманілим від страху і надій самураям: своїм існуванням ви зобов'язані виключно м'якосердю Макартура, якби не він, страшно навіть подумати про те, яка б доля вас чекала...

За умовами капітуляції генерал отримав повну владу над Японськими островами. Він тут і суд, і закон, і Господня воля. Жоден правовий акт не може бути виданий без його згоди. Текст Основного закону країни був піднесений громадянам таким чином: «Я повідомляю про Конституцію, яка з мого схвалення пропонується народу».

Створений засобами масової інформації культ особи Макартура цілком може конкурувати з культом особи Сталіна. Книга «Генерал Макартур» видається величезними тиражами і вручається кожному японцеві, який досяг повноліття. У книжці дохідливо описувалися «великі подвиги» генерала і його «яскраве життя, присвячена самозабутньому і безкорисливому служінню Батьківщині». У Країні Вранішнього Сонця також поширюються чутки, ніби в його жилах тече кров японських імператорів, що його кохана жінка - чистокровна японка, і інша маячня в такому ж дусі. Він не тільки Бог і верховний правитель, він чарівник, маг, казковий цілитель. Генерал щодня отримує мішки листів. Жінки жадають його благословення перед пологами, щоб їх дитина стала «визначною»; тяжкохворі закликають зцілити їх за допомогою його чарівної сили; люди просять умудрити їх радою при вирішенні життєвих справ.

Посли іноземних держав вручають йому вірчі грамоти, будь-який виїзд Макартура за ворота резиденції обставляється як явище Будди. Вулиці закриті для руху, важка машина генерала вихором проноситься по місту під рев сирен і в супроводі почесного ескорту. Японська поліція стоїть спиною до проїжджаючого по столиці Дугласа Макартура - так завжди поступали під час виїзду імператора, бо простим смертним не можна дивитися на свого государя під загрозою смерті.

Ставши «проконсулом Сходу» (новий титул, вигаданий для нього пресою), Макартур суворою рукою вершить суд і розправу.

У вересні 1945 року був заарештований генерал Масахару Хомма, який в грудні 1941-го розгромив війська під командуванням Макартура на Батаані. Його перевезли в Манілу і судили за звинуваченням у військових злочинах, звинувативши в організації Батаанского «маршу смерті». Японський генерал прекрасно знав, що його чекає і не думав благати про пощаду. Судді коливалися з винесенням вироку, а оскільки вердикт все одно підлягав затвердженню Макартуром, вирішили запитати його прямо: що робити з генералом Хомма? Відповідь була проста – стратити! Не міг Дуглас Макартур залишити життя свідкові його ганьби. Масахару Хомма засудили до страти і розстріляли в квітні 1946 року. Смерть він зустрів з істинно самурайським спокоєм.

У жовтні 1945 року постав перед військовим трибуналом за звинуваченням у масовій загибелі мирного населення під час штурму Маніли і генерал Томоюкі Ямасіта. Прямих доказів його провини не було знайдено, але американський військовий суд засудив Ямасіту до смертної кари. Процес тривав 32 дні. Звинувачення було пред'явлене за 123 пунктами. Справедливість вироку викликає сумніви. Деякі з військових злочинів, в яких звинувачували Ямасіту, були явно здійснені до його прибуття на Філіппіни. Крім того, деякі злочини були скоєні в частинах, які не мали зв'язку з японським армійським командуванням.

Британська газета «Дейлі експрес» писала: «Суд над Ямасітою триває, але це не суд ...» В ході процесу на Ямасіту справили сильне враження американські адвокати, що захищали його, які відкрито виступили проти Макартура. 23 лютого 1946 р. Ямасіта був повішений. Його кара розглядалася сучасниками, в тому числі в США, як явна помста американського і англійського генералітету за поразки 1942 року. Це немало сприяло посмертної популярності Ямасіти, який нині вважається одним з найталановитіших японських генералів.

У джунглях Лубанга

Японська етика - це синтез древніх поглядів та ідеалів конфуціанства, буддизму і навіть до деякої міри християнства, це - Бусідо. Тяга до ідеалу Бусідо пояснюється у японців всенародною любов'ю до сакури, символу краси, яку здавна носили всі японці в своєму серці. Японці прагнуть в своєму короткому земному житті реалізувати красу свого буття як сакура - цвіте прекрасно, і дуже, дуже коротко. Японська етика заснована на законі дотримання сталості: людяності, доброзичливості, мудрості, вірності. Ці норми глибоко вкорінені в народі. Але перш за все, хочеться відзначити вірність, так як саме ця якість є для японської традиції основою всього іншого.

Виконуючи бойовий наказ, маленький загін Оноди розчинився в джунглях і втратив зв'язок із зовнішнім світом. У них не було радіостанції, у них не було навіть примітивного радіоприймача. У повній впевненості, що війна триває, вони виконували поставлені перед ними завдання, економлячи кожен патрон і підтримуючи зброю і боєприпаси в ідеальному стані.

У лютому 1946 року до групи Оноди прибився ще один солдат, рядовий Акацу (Yuichi Akatsu).
Всі вони були приблизно одного віку, тільки Шімада був років на п'ять-шість старше - єдиний серед них, хто був одружений. Їм доводилося не тільки боротися, але і елементарно виживати в умовах тропічного лісу.

Онода підтримував тверду дисципліну в загоні і неухильно вимагав від підлеглих дотримання особистої гігієни і бездоганного, наскільки це було можливо, зовнішнього вигляду.

Хоча на перший погляд може здатися, що ретельний догляд за собою в таких екстремальних умовах зайвий, забирає багато часу і видає в людині позерство і франтівство, це не так. Покликання самурая вимагає цієї жертви. Навіть якщо ти знаєш, що тебе можуть убити в цей самий день, ти повинен гідно зустріти свою смерть, а для цього потрібно подбати про свій зовнішній вигляд. Адже вороги будуть зневажати тебе, якщо ти будеш виглядати неакуратно.

Якщо ти кожен день зміцнюєш свою рішучість загинути в поєдинку і живеш так, немов ти вже мертвий, ти досягнеш успіху в справах і в бою, і ніколи не зганьбиш себе. Тим часом кожен, хто не думає про це вдень і вночі, хто живе, потураючи своїм бажанням і слабкостям, рано чи пізно накликає на себе ганьбу. І якщо він живе в своє задоволення і думає, що цього ніколи не станеться, то його розпусні і неосвічені дії доставлять чимало клопоту.

Кожен самурай повинен пам'ятати про смерть і робити все як в останній раз.
Якщо самурай пам'ятає про смерть, значить, він готовий до зустрічі з ворогом.
Якщо самурай готовий до зустрічі з ворогом - він непереможний!

Щодня Онода проводив тренування зі своїми бійцями. Особлива увага приділялася догляду за зброєю. Гвинтівки регулярно розбиралися і чистилися, змащувалися яловичим жиром. Взагалі, гвинтівки берегли, як дитину, - закутували в ганчір'я, коли було холодно, закривали своїм тілом, коли йшов дощ.

Кожен офіцер Імператорської армії мав з собою меч Катана. Адже можна було залишитися без іншої зброї, але тільки не без меча! Катана - це більше ніж меч. Це символ! Підпоручник Онода ніколи не розлучався з Катаною.

Меч самурая, вкладений у піхви в останніх променях вечірнього сонця, зберігає в собі відблиск дня, що минає і який приніс Землі самурая благодать, Імператору - доблесть і відданість його самураїв, а Піднебесній - шанування її предків. У ранковий час Сонце знову повстане над Землею самурая, освячуючи силу і красу його Імператора, несучи благодать його Землі, відкриваючи погляди захоплення Піднебесною. І в ту ж мить, з першими променями Сонця, самурай дістане меч з вечірніх піхов і відображені в мечі вечірні промені вчорашнього дня зустрінуться з ранковими променями Світила. І в Піднебесній настане новий день.

Зі спогадів Хіро Оноди:
«В принципі в будь-якому тропічному лісі немає нічого небезпечного для людини. Коли ви роками перебуваєте в джунглях, то стаєте їх частиною. І розумієте, що змія ніколи просто так не нападе - вона сама вас до смерті боїться. Те ж і з павуками - вони не ставлять за мету полювати на людей. Досить не наступати на них - тоді все буде нормально. Зрозуміло, з самого початку ліс буде дуже страшити. Але через місяць ви звикнете до всього. Людина в мегаполісах занадто відірвалася від природи. Насправді в лісі є все, щоб вижити. Маса лікарських рослин, що підвищують імунітет та виступають як антибіотик, знезаражуючий рани. Померти з голоду теж неможливо, головне для здоров'я - дотримуватися нормального режиму харчування. Наприклад, від частого споживання м'яса температура тіла підвищується, а від пиття кокосового молока - навпаки, знижується. За весь час в джунглях я хворів тільки один раз. Не слід забувати про елементарні речі - вранці і ввечері я чистив зуби товченої пальмової корою. Коли мене потім оглядав дантист, то він був вражений: за 30 років у мене не було жодного випадку карієсу

Ми побоювалися зовсім не хижаків або змій, а людей - навіть суп з бананів варили виключно вночі, щоб дим не побачили в селі.

Патрони йшли строго на перестрілки з військовими, а також на те, щоб добути свіже м'ясо місцевих буйволів, кабанів, ігуан і диких курей. Зрідка ми виходили на околиці сіл і ловили корову, що відбилася від стада. Тварину вбивали одним пострілом в голову і тільки під час сильної зливи: так жителі села не чули звуків стрілянини. Яловичину ми в'ялили на сонці, ділили її так, щоб тушу корови можна було з'їсти за 250 днів.

Варили кашу із зелених бананів в кокосовому молоці. Ловили рибу в струмках, ставили пастки на пацюків. Пару раз зробили набіг на магазин в селі, забрали рис і консерви».

Зрозуміло, полювали і за ними: армійські підрозділи, групи спецназу, вертольоти. Наприклад, в одній із спецоперацій брали участь 13 тисяч осіб, і обійшлася вона в 375 тисяч доларів - гігантську на ті часи суму.

Ховаючись від переслідування, загін Хіро Оноди постійно переміщувався по джунглях, рідко залишаючись на одному місці більше трьох-п'яти днів. І тільки лише в сезони дощів, та ще й піднімаючись вище в гори, вони могли відчувати себе у відносній безпеці...

Через чотири роки, у вересні 1949-го, рядовий Акацу самовільно залишив своїх товаришів і після півроку самотнього життя в джунглях здався філіппінським військовим. Запискою він повідомив іншим, що прийняли його добре. Підпоручник Онода, який і раніше-то не дуже довіряв цьому солдатові, охоче йому повірив, вирішивши, що Акацу просто зрадив Присязі.

У червні 1953 року в перестрілці з місцевим рибалкою капрал Шімада був поранений в ногу. Протягом чотирьох місяців Онода доглядав за ним. Ногу вдалося підлікувати, але все виявилося марним. 7 травня наступного року Шімада був убитий черговою групою захоплення. Коли почалася перестрілка, він, з незрозумілих тоді Оноді причин, навіть не спробував сховатися, як це зробили двоє його товаришів, і отримав кулю в лоб...

Шестимісячні пошуки, організовані японським міністерством здоров'я та благополуччя на початку 1959 року, не виявили жодних слідів двох чоловіків. У пошуках брали участь брати Оноди і Козуки. Тошио Онода намагався навіть співати в мікрофон для того, щоб його брат Хіро хоча б пізнав його по голосу, але марно: сильно спотворений гучномовцем голос лише зміцнив Оноду в упевненості, що це співає самозванець. Пробувши на Лубанзі півроку, Тошио повернувся до Японії ні з чим, і в грудні підпоручник Хіро Онода був офіційно оголошений мертвим. В той момент вважалося, що він і його товариш Кінсічі Козука померли від ран отриманих п'ятьма роками раніше в сутичках з філіппінськими військами.

Десь році в 1965-му в руки Оноди і Козуки потрапив транзисторний радіоприймач. Послухавши повідомлення пекінського радіо, вони нічого не зрозуміли з того, що почули. Вони залишалися все там же, в 1945-му. Єдине, що вони тоді зрозуміли - це те, що Японія перетворилася на могутню державу. Цього їм було цілком достатньо. Вони продовжували боротися і чекати...

У жовтні 1972 року поблизу одного з сіл підпоручник заклав на дорозі останню міну, яка ще залишалася у них, щоб підірвати філіппінський патруль. Але міна заіржавіла і не вибухнула, і тоді вони вступили в бій. У перестрілці Козука був убитий, а Оноді вдалося сховатися в джунглях. Це була страшна втрата для Хіро. Двадцять вісім років вони разом провели в джунглях. Двадцять вісім років вони разом ділили всі тяготи і знегоди, ділили останній шматочок їжі, останні ковтки води. Разом згадували батьківщину і мріяли про її велич, разом ділилися спогадами про своє минуле життя. І ось тепер він залишився абсолютно один.

Смерть солдата, який загинув на війні через 27 років після її закінчення, сколихнула всю Японію: пошукові експедиції терміново вирушили до Бірми, Малайзії і на Філіппіни розшукувати загублених в лісах солдат Імператорської армії. На голову Оноди знову посипалися листівки, і голоси з гучномовців знову і знову зверталися до нього із закликом здатися. Але Хіро здаватися не збирався: навіть рідний батько, якого доставили на Лубанг, не зміг цього від нього домогтися.
У наступні півроку три японські пошукові групи намагалися переконати Оноду вийти з джунглів, але єдиним результатом, якого вони досягли, були вдячні записки за деякі подарунки, які вони залишили.

Я знайду підпоручника Оноду...

Першою людиною з «великої землі», якому вдалося вийти на контакт з Онодою, пробути наодинці і поговорити з ним багато годин, виявився Норіо Сузукі, молодий японський студент. Одержимий думкою будь-що знайти підпоручника Оноду, Сузукі приїхав на Лубанг спеціально заради цього. І йому пощастило… Їх зустріч відбулася 20 лютого 1974 року - за день до того як Хіро Оноді виповнилося п'ятдесят два роки...

Поговоривши з молодою людиною і дізнавшись від нього абсолютно приголомшливу новину про те, що понад половини свого життя він провів на війні, якої давно вже немає, - і, здається, повіривши йому! - Хіро Онода, проте, рішуче відмовився скласти зброю і здатися. Він відповів здивованому Сузукі, що тільки майор Танігучі, який колись поставив перед ним бойове завдання і наказав йому чекати свого повернення, - що тільки сам майор Танігучі і може цей свій наказ скасувати!..

Сузукі повернувся до Японії і зробив відчайдушні зусилля розшукати колишнього майора. І йому це вдалося, хоча і не відразу: майор Йосімі Танігучі через тридцять років після свого фатального наказу мирно займався книготоргівлею.

І ось 7 березня 1974 року Онода виявив в схованці послання від Сузукі, в якому повідомлялося, що майор знайдений і скоро особисто прибуде на острів.

Повернення

Зі спогадів Хіро Оноди:
«Я ховався в заростях, очікуючи. Було майже опівдні 9 березня 1974 року, і я сидів на схилі приблизно в двох годинах від точки Вакаяма. Мій план був такий - почекати до вечора, коли ще можна буде розрізняти людські обличчя, і швидко дістатися до точки Вакаяма, одним переходом. Занадто яскраве освітлення небезпечно, але якщо буде занадто темно, то я не зможу переконатися, що людина, з якою я зустрічаюся, дійсно майор Танігучі. Крім того, пізні сутінки - хороший час для відходу, якщо мені раптом знадобитися відходити.

О другій годині пополудні я обережно виповз із своєї схованки і перетнув річку вище призначеної точки. Рухаючись крізь пальмовий гай, що ріс вздовж річки, я незабаром прийшов до місця, де остров'яни рубали дерева для будівництва. На краю галявини я зупинився і оглянув місцевість навколо. Я нікого не помітив. Я знав, що у працівників вихідний день, але про всяк випадок замаскувався гілками і сухим листям, перш ніж подолати відкриту місцевість.

Я перетнув річку Акаваян і зайняв позицію приблизно в трьох сотнях метрів від призначеної точки зустрічі. Було всього близько чотирьох, і у мене все ще було досить часу. Я змінив маскування на свіже листя. У призначеному місці колись були рисові чеки, але тепер вони перетворилися в трав'янисте поле з окремими плямами тут і там. Уздовж річки ріс бамбук і чагарники. Я забрався на маленький пагорб, з якого міг не тільки спостерігати за місцем зустрічі, але і стежити за околицями. Саме в цьому місці я зустрівся і розмовляв з Норіо Сузукі двома тижнями раніше. Всього два дні раніше повідомлення від Сузукі, в якому він просив мене зустрітися з ним, знову було залишено в домовленому тайнику, і я прийшов. Я турбувався, що це могла бути пастка. Якщо так, то ворог міг чекати мене на пагорбі.

Я наблизився з усіма можливими пересторогами, але не помітив ніяких ознак життя. На вершині пагорба я виглянув з заростей і неподалік від місця зустрічі, де Сузукі встановлював свою москітну сітку, я побачив жовтий намет. Я міг розгледіти японський прапор, що розвивається над ним.

Після тридцяти напружених хвилин очікування, за які нічого не змінилося, я спустився по схилу і наблизився на відстань близько ста метрів до намету. Я змінив позицію, щоб оглянути все під іншим кутом, але знову нікого не помітив.

Сонце почало сідати. Я перевірив свою гвинтівку і перешнурував черевики. Я був впевнений у собі - я зміг би дійти до намету з закритими очима, і відчував себе сильним, так як відпочив в очікуванні потрібної години. Я перестрибнув через огорожу з колючого дроту і пробрався в тінь найближчого дерева, зупинився, набрав повні груди повітря і знову оглянув намет. Все було тихо. Час прийшов. Я міцніше взяв гвинтівку, випнув груди і вийшов на відкрите місце.

Сузукі стояв спиною до мене, між наметом і костровищем, організованим вище на березі. Він повільно обернувся і, побачивши мене, пішов до мене з піднятими руками.

«Це Онода» - прокричав він, - «Майор Танігучі, це Онода!»

У наметі заворушилася якась фігура, але я все одно йшов вперед. Сузукі, з очима, що горіли від збудження, підбіг до мене і обома руками потиснув мою ліву руку. Я зупинився приблизно в десяти метрах від намету, з якого пролунав голос: «Це дійсно ти, Онода? Я зустріну тебе через хвилину!»

По голосу я визначив, що це був майор Танігучі. Нерухомо я чекав його появи. Сузукі пірнув в намет і вийшов з фотоапаратом. Майор без гімнастерки виглянув назовні і сказав: «Я переодягаюся. Зачекай хвилинку". Голова його зникла всередині, і через кілька секунд майор Танігучі виник з намету в повному обмундируванні і з армійської кашкетом на голові.

Витягнувшись до кінчиків пальців, я крикнув: «Лейтенант Онода, сер, прибув у ваше розпорядження».

«Чудово!» - Відповів він, підходячи до мене і поплескуючи по лівому плечу. - «Я тобі привіз дещо від міністерства Здоров'я і Благополуччя».

Він вручив мені пачку сигарет із зображенням Імператорської печатки у вигляді квітки хризантеми на ній. Я прийняв її і, тримаючи її перед собою на знак належної поваги до Імператора, відступив на два або три кроки назад. На невеликому віддаленні стояв Сузукі напоготові зі своїм фотоапаратом.

Майор Танігучі сказав: «Я зачитаю тобі наказ!»

Я перестав дихати, коли він почав зачитувати документ, який тримав урочисто, двома руками. Досить тихо він прочитав: «Розпорядження штабу, Чотирнадцята польова армія», а продовжив більш впевнено і голосно: «Накази Спеціального батальйону, начальник штабу, Бекабак, 19 вересня, 19 г. 00 хв.
1. Відповідно до Імперським розпорядженням, чотирнадцята польова армія припинила всі бойові дії.
2. Відповідно до розпорядження військового командування № А-2003 зі спеціального батальйону при штабі знімаються всі військові обов'язки.
3. Підрозділам і бійцям зі складу Спеціального Батальйону пропонується припинити будь-які військові дії і операції і перейти під командування найближчого вищого офіцера. Якщо знаходження офіцера неможливо, зв'язатися з Американськими або Філіппінськими силами і слідувати їх вказівками.

Начальник штабу спеціального батальйону чотирнадцятої польової армії, майор Йосімі Танігучі».

Я стояв струнко, чекаючи, що буде далі. Я був впевнений, що майор Танігучі підійде до мене і прошепотить: «Там багато слів. Я передам тобі цей наказ пізніше». Дійсно, тут був Сузукі, і майор не міг говорити зі мною конфіденційно в його присутності. Я уважно стежив за майором. А він просто холодно дивився на мене у відповідь. Проходили секунди, але він так і не сказав нічого більше. Ранець у мене на плечах раптом показався дуже важким.

Майор Танігучі повільно склав наказ, і я вперше зрозумів, що ніяких хитрощів не було. Ніякої виверти нема - все, що я почув, було правдою. Секретного послання не було.

Ранець став ще важче. Ми дійсно програли війну! Як ми могли виявитися такими слабкими? Раптово все навколо потемніло. Буря скипіла в мені. Я відчув себе дурнем через напругу і пересторог, з якими я прийшов сюди. Гірше того, що я взагалі робив тут всі ці роки?

Поступово буря вщухла, і вперше я по-справжньому зрозумів: моя тридцятирічна партизанська війна за армію Японії різко завершилася. Це був кінець. Я відкрив затвор гвинтівки і вийняв патрони.

«Це, мабуть, важко пережити», - сказав майор Танігучі, - «Розслабся, постарайся заспокоїтися».

Я скинув ранець, який завжди носив з собою і поклав зброю згори. Невже мені дійсно не знадобиться більше ця гвинтівка, яку я полірував і беріг як дитину всі ці роки? І захована в ущелині скелі гвинтівка Козуки - теж? Чи справді війна закінчилася тридцять років тому? Якщо так - за що загинули Шімада і Козука? Якщо все, що відбувається - правда, чи не краще мені було загинути разом з ними?

Я повільно увійшов в намет слідом за майором Танігучі. Тієї ночі я зовсім не спав. Опинившись в наметі, я почав доповідати про мою розвідувальну та військову діяльність на Лубанзі за тридцять років - докладний польовий звіт. Час від часу майор Танігучі вставляв слово-інше, але здебільшого він слухав уважно, киваючи тут і там в знак згоди або співчуття.

Настільки холодно, наскільки я міг, я розповідав про події, але у міру того, як я говорив, емоції пересилювали мене і, коли я дійшов до загибелі Шімада і Козука, я кілька разів запинався. Майор Танігучі кліпав очима, як ніби-то намагався утримати сльози. Єдине, що не дало мені розкиснути  остаточно, це було мірне похропування молодого Сузукі, який випив добру порцію саке перед тим як заснути на своєму складаному ліжку.

Перед тим, як я почав свою розповідь, Сузукі запитав майора - чи слід йому повідомити іншим шукачам, що я знайшовся. Майор сказав, що повідомляти не слід, оскільки якби він зробив це, нас негайно оточив би величезний натовп людей. Сузукі передав іншим шукачам - «ніяких новин», і я продовжив розмову з майором до світанку.

Кілька разів він наказував мені лягти спати і продовжити розповідь наступного дня, але, хоча я намагався два або три рази скористатися його наказом, кожен раз я знову піднімався через кілька хвилин. Як я міг спати в такий момент? Я повинен був розповісти йому все прямо там і тоді!
Нарешті, я дістався до кінця історії, і майор сказав: «Тепер давай поспимо. Залишилося всього близько години до того, як сонце зовсім зійде. На нас чекає важкий день, так що навіть година сну піде на користь». Очевидно його сильно обрадувало завершення пошуків, так як він захропів відразу ж як ліг.

А я ні. Після багатьох років сну на відкритому повітрі я не міг звикнути до ліжка. Я закрив очі, але був бадьорішим, ніж коли б то не було. Подобалося це мені чи ні, але я повинен був прокрутити в голові всі події, які привели мене в цей намет».

В Японії відбулася зворушлива зустріч Хіро Оноди із старими батьками. Його батько сказав: «Я пишаюся тобою! Ти вчинив як справжній воїн, як підказувало тобі серце».

Незабаром Хіро Онода випустив книгу «Не здаватися!»

Чарльз Террі згадував:
«Японські видавці боролися за права на видання історії Оноди. Він приголомшив більшість з них, відкинувши найвигідніші пропозиції і вибравши видавця, чиїми молодіжними журналами він захоплювався в довоєнні часи. Після зустрічі і бесіди з Онодою я зрозумів, що це рішення було характерним для Оноди, так як твердість, з якою він тримався на Лубанзі, живилася трепетним ставленням і ностальгією по щасливим часам безтурботної юності.

Онода не вів будь-якого журналу і щоденника, але його пам'ять феноменальна. За три місяці з моменту повернення він надиктував дві тисячі сторінок спогадів, що варіюються від найбільш важливих подій до найдрібніших подробиць життя в джунглях. У липні 1974 статті почали виходити серією в тижневику Shukan Gendai. Одночасно почалася підготовка до видання книги на японській і англійській мовах, а також почалося налагодження зв'язків із зацікавленими видавцями за кордоном.

Під час роботи над англійським перекладом, я мав можливість звернутися до Оноди за роз'ясненням деяких моментів, і я був вражений яскравістю, з якої він міг описувати події, що відбувалися на будь-якому відрізку часу...»

Віра і Вірність

Історія Хіро Оноди, підпоручника Імператорської армії, - унікальний приклад вірності Військовому Обов'язку, Присязі, Імператору.

Як правило, кажучи про вірність, ми торкаємося однієї з декількох основних тем. Це вірність Богу, вірність в шлюбі і вірність Батьківщині. Всі три типи вірності дуже пов'язані між собою. Причому вірність релігійна є як би сполучною ланкою між двома іншими. Це тому, що вірність Батьківщині найчастіше має релігійний вимір. Це любов до святинь вівтарів, до «батьківських трун», до священної історії своєї країни і готовність за все це померти.

Відніміть у людини Сім'ю, Віру, Батьківщину. Що від нього залишиться? Щось дивне, що має вигляд людини. Щось схоже на манекен, який стоїть у вітрині. Можна натягувати на нього будь-які сорочки і піджаки - він не зігріє їх своїм тілом, не передасть їм свій запах. У нього немає ні тепла, ні запаху. У рідкісні хвилини, коли він захоче відверто висловитися, ви можете почути гірку розповідь про те, як у нього вкрали віру, відібрали батьківщину і як зруйнували його сім'ю. Можете співчувати йому і жаліти, але знайте, що це лише мала частина правди. Насправді він сам втратив Віру, сам покинув Батьківщину і сам розвалив Сім'ю. І все тому, що був він самозакоханим, поверховим і неуважним. І ще - він не був вірний. Ні Символу Віри, ні Військовій Присязі, ні шлюбній клятві біля вівтаря.

З інтерв'ю Хіро Оноди газеті «АіФ» (лютий 2007 р., № 6 (1371):

Г. Зотов: Як ви пережили повернення до Японії?
Х. Онода: Насилу. Наче я з одного часу відразу перенісся в інший: хмарочоси, дівчата, неонова реклама, незрозуміла музика. Я зрозумів, що у мене відбудеться нервовий зрив, все було надто доступно - питна вода текла з крана, їжа продавалася в магазинах. Я не міг спати на ліжку, весь час лягав на голу підлогу. За порадою психотерапевта я емігрував до Бразилії, де розводив корів на фермі. Тільки після цього я зміг повернутися додому. Але і зараз на три місяці в році я їду в гірські райони Хоккайдо: там я заснував школу для хлопчиків, де вчу їх мистецтву виживання.
Г. Зотов: Але якби майор Танігучі не відмінив свій наказ ... ви воювали б до сих пір?
Х. Онода: Так.