Потлач – свято щедрого дарування та ігрової змагальності за честь і славу

Ігрова основа культурного життя в архаїчному суспільстві аж тоді прояснилась по-справжньому, коли етнологія збагатилась докладним описом цікавого звичаю, що побутує у деяких індіанських племен Британської Колумбії; нині він відомий усім під назвою Пóтлач.

У своїй найтиповішій формі, що спостерігається у племені квакіутль, потлач являє собою велике, урочисте свято, під час якого одна з двох груп із чималою помпою та розмаїтими церемоніями одаровує другу прещедрими дарами, а мета всього цього одна – показати свою перевагу. Єдина віддяка, якої сподіваються дарувальники і яка стає обов’язком для обдарованих, полягає в тому, що друга сторона повинна через певний час влаштувати свято-відповідь і по змозі перевершити першу.

Це дивовижне свято дарування визначає все соціальне життя тих племен, що його знають: їхній культ, їхню правову практику, мистецтво.

Приводом для потлачу може стати будь-яка важлива подія: народження, смерть, шлюб, обряд ініціації, татуювання, зведення надмогильного пам’ятника тощо. Вождь влаштовує потлач, коли будує дім чи ставить тотемного стовпа.

Під час потлачу родини чи клани стараються щосили, співаючи священних пісень та показуючи свої маски, а шамани засвідчують, які вони одержимі духами племені.

Але найголовніше тут – роздавання добра. Той, хто влаштовує свято, розтринькує при цьому всі статки всього свого клану. Одначе другий клан, взявши участь у святі й прийнявши подарунки, бере тим самим на себе зобов’язання влаштувати ще величніший потлач. Слід гадати, що первісно потлач влаштовувався постійно тільки між двома фратріями одного племені.

Такі змагання в нестримній щедрості й досі трапляються в більш чи менш виразних виявах по всьому світу. Марсель Мосс спостерігав звичаї, точнісінько схожі на потлач, у Меланезії. У своїй книзі «Есе про дарування» він вказує на сліди подібних звичаїв у грецькій, римській, давньогерманській культурах.

Потлач чи будь-яке інше споріднене з ним явище обертається навколо виграшу, верховенства, слави, престижу й – не в останню чергу – реваншу. Щоразу, хай навіть господар свята один, є дві групи, що протистоять одна одній, об’єднані водночас духом змагальності й дружби. Щоб зрозуміти амбівалентність цих відносин, ми повинні визнати, що виграш – це істотна риса потлачу. Супротивні групи змагаються не за багатство чи владу, а просто за втіху похизуватися своєю зверхністю – одне слово, за славу.

Духовна атмосфера, в якій твориться торжество,– це атмосфера честі, помпезності, похвальби та виклику. Учасники дійства опиняються у світі лицарства й героїзму, де високо цінуються славетні імена й родові герби, де виставляються напоказ чудові родоводи.

Це – не той буденний світ, де треба дбати й тяжко працювати, вираховувати вигоду й накопичувати необхідні блага. Тут жаданою метою стає престиж своєї групи, вище суспільне становище, перевага над рештою племені.

Основоположним принципом, на якому ґрунтуються всі ті дивні вчинки, пов’язувані з потлачем, є, на мою думку, чистий і простий агоністичний «інстинкт». Усі вони мають бути визнані передовсім як вибухові вияви людської потреби в змагальності. Припустивши це, ми можемо назвати їх «грою» в строгому розумінні слова – серйозною грою, доленосною і фатальною, священною грою, адже це те саме грання, що в архаїчному суспільстві підносить індивіда чи колективну особистість до висот більшої влади.

Ігрова якість усього цього «дарувального ритуалу», подибуваного в різних куточках земної кулі, засвітилась особливо яскраво, коли Малиновський у своїй майстерно написаній книзі «Аргонавти західної частини Тихого океану» дав живий і щонайдокладніший опис системи, яка називається «кула» і яку він спостерігав у жителів островів Тробріан та в їхніх сусідів у Меланезії.

Кула – це церемоніальне плавання, в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп, що лежить на схід від Нової Гвінеї; причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета цієї мандрівки – обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю, певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас. Це – намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають свої імена, подібно до знаменитих діамантів із історії Заходу. В системі кули ці прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра, прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли сплине певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула.

Ці предмети мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен славиться своєю власного історією: як-то його вперше здобули й таке інше. Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього дарувального циклу стає справжньою сенсацією.

Весь цей звичай супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави.

Саме плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули переплетена вся культурна скарбниця причетних до цього звичаю племен, включаючи й різьблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами, але вона зовсім не обов’язкова.

Може бути, ніде архаїчне культурне життя не прибирало такої чистої форми шляхетної гри, як у цих меланезійських папуасів. Тут ігрова змагальність виявляє себе в образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед подібних звичаїв інших, нерідко цивілізованіших народів. І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в красі. А задовольнити цю потребу можливо тільки у формі гри.

Від дитячих літ і аж до найвищих ступенів культурної діяльності однією з наймогутніших спонук до самовдосконалення як особи, так і соціуму виступає жадоба діставати похвалу й шану за свою перевагу. А славлячи когось іншого, всяк славить і самого себе. Ми бажаємо мати шану за наші чесноти. Хочемо мати задоволення від добре зробленої роботи. «Зробити добре» — означає зробити краще за інших. Аби когось переважити, треба довести свою перевагу; аби заслужити визнання, твоя заслуга має стати для всіх очевидною. А довести перевагу можна тільки в змаганні.

Доброчесністю шляхетної людини є сума якостей, що робить її здатною битися і командувати. Серед тих якостей високе місце посідають щедрість, мудрість і справедливість. Цілком природно, що у багатьох народів слово, яке означає доброчесність, виростає з поняття мужності, а також вміщає в собі цілий семантичний комплекс: «сила», «доблесть», «багатство», «право», «добре господарювання», «доброзвичайність», «чемність», «гарні манери», «великодушність», «щедрість» і «моральна досконалість».

Отже, доброчесність, честь, шляхетність і слава від самого початку містяться в колі змагання, себто у колі гри. Життя молодого благородного воїна є постійне вправляння в доброчесності й повсякчасна боротьба за честь високого становища. Цей ідеал чудово виражено у Гомера в його відомому рядку: «Бути найкращим із воїв, усім перевищувать інших». Акцент в епосі робиться не на воєнні подвиги як такі, а на вищість, перевагу окремих героїв.

Шляхетність засновується на доброчесності. Людина шляхетного роду підтверджує свою доброчесність активними виявами сили, спритності, хоробрості, дотепності, мудрості, багатства чи щедрості.

Джерело: Йоган Гейзинга. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури / Пер. з англ. О.Мокровольського. — Київ: «Основи», 1994.

Подано у скороченні. 

Додатково: Війна та гра в культурологічній концепції Й.Гейзінги (на сайті grani.org.ua).