Проект Бандера: Хто розгромив загін УПА імені Богуна («Січ»)?

Мені невідомо, яку мету ставив Ігор Бігун, науковий співробітник  Центру досліджень визвольного руху, під час проведення свого дослідження, але явно не встановлення істини: що ж відбулося у повстанській республіці «Січ» наприкінці 1943-го – початку 1944-го років.

На початку своєї розвідки науковий працівник ЦДВР, як і годиться, подає розкладку протиборчих сил перед бойовими зіткнення: кількість вояків Сумського партизанського з’єднання 1311 осіб, персональний склад «загону УПА імені Богуна» 400-600 стрільців (чотири бойові сотні, національний відділ вірменів (35 осіб) та узбеків (40 осіб).  І вже з цього моменту у нього закладаються підвалини для спотворення подій.

Насправді, п’яти батальйонам Сумського з’єднання (1433-1451 осіб)  фактично протистояв хоч і зміцнений, але один курінь (батальйон) УПА Порфира Антонюка («Сосенка») до 460 осіб, але аж ніяк не загін (полк), як постійно наголошує автор розвідки.

Далі Ігор Бігун нібито скрупульозно по днях і годинах розписує дії рот і батальйонів Сумського партизанського з’єднання по «розгрому загону УПА імені Богуна» за їхніми звітами, перераховує здобуті ними трофеї і нібито веде облік втрат з обох сторін.

Очевидці подій із села Оси вважають, що до упівських жертв більшовики приписали і мирних жителів, які впали від куль, тікаючи за повстанцями у бік лісу.

З підрахунків випливає, що курінь УПА під командою Порфира Антонюка втратив до 160 стрільців (до 96 полоненими, до 60-70 убитими), тобто всього десь до третини куреня. Залишилося у строю – близько 300 козаків. На мій погляд, більшої довіри заслуговують свідчення безпосередніх учасників подій, а не скориговані під потрібну цифру дані керівника партизанського з’єднання та вищестоящого упівського начальника.

Після боїв із червоними партизанами Порфир Антонюк передав свої три сотні стрільців, госпіталі та обоз новому командувачу куреня Олексію Громадюку («Голубенку»-«Остріжському»), відділ якого у квітні 1944 року, очевидно, після зміцнення нараховував шість сотень (720 осіб).  То про який «розгром» куреня «Сосенка» можна вести мову?!

Але загін УПА імені Богуна, яким командував Порфир Антонюк, справді, було розгромлено - тільки не Сумським партизанським з’єднанням, а, на мою думку, самим керівництвом УПА-Північ.

На це натякає Ігор Бігун в епілозі своєї розвідки, але не розкриває теми до кінця. Дослідник обминає деталі, які свідчать про справжній грабіж не тільки кадрів, але і зброї.

Так, в наказі про умови прийому до школи сказано: «Люди повинні мати середню освіту або підстаршинську школу УПА… На 25 чоловік 3 легкі кулемети»(!!!).

Згідно з наказом №4 по Групі УПА «Турів» від 3.01.1944 року у «Сосенка» відібрано ще 90 вояків. 

 І буквально перед навалою червоних партизанів Вершигори, вважаю, у нього злочинно відібрано, як вище зазначено, сотню Микитюка Павла («Нерозлучного»), волиняка, який добре знав місцевість та людей.

Але й це ще не все. Як відомо, у загоні УПА імені Богуна діяв Азіатський (Інтернаціональний) легіон, долю якого замовчує науковий працівник ЦДВР.

Цей підрозділ складався, за даними історика Ярослава Антонюка, із солдатів та офіцерів Червоної Армії (5 чот-взводів), був добре підготовленим і ефективним військовим відділом.

Командував ним майор ЧА Соловйов («Солом’яний). Заступником у нього був ще один червоноармієць капітан Краснов («Чубатий»). 

 Але під час так званих чисток, які проводили відділ служби безпеки та військово-польова жандармерія, вони обоє були розстріляні за підозрою нібито у співпраці із червоними партизанами. 

Наприкінці 1943 року, тобто перед боями з червоними партизанами, СБ стратила одного з кращих чотових, який відзначився у боях з гітлерівцями, Василя Приступу («Степового») за передану своєму другові-мельниківцю записку з розповідю про справи на «Січі», колишнього мельниківця,  заступника командира дев’ятої сотні Івана Мудренця («Чумака»), якому пригадали службу у німецькій поліції та використання службового становища у міжпартійній боротьбі, а також пропагандистів Володимир-Волинського військового району УПА братів Голодів («Білого» та «Ярмака»), які виступили проти злочинних репресій серед повстанців.

Після цього командир Азіатсьокого легіону «Адам», який обійняв посаду страченого майора Соловйова («Солом’яного»), та його заступник Микола Голод («Слюсар») на знак протесту проти розправ з повстанцями з боку СБ та ВПЖ вийшли з підпорядкування УПА разом з підлеглими їм козаками. 

Від  Легіону на «Січі» лишилися тільки дві згадувані вище чоти вірменів та узбеків.

Самому Порфирові Антонюку вище керівництво також не давало спокою. У загоні постійно проводилися інспекції, а служба безпеки влаштовувала командирові допити, вимагала пояснень дій його підлеглих.

Нарешті його лише з одним куренем-батальйоном залишили наодинці проти п’яти батальйонів червоних партизанів.

А після того, як він врятував переважну більшість особового складу, поранених побратимів з госпіталями, його, вважаю, підло звільнили з посади і влаштували ганебне судилище.

За даними інтенданта УПА-Північ Романа Петренка, «Сосенкові» військово-польовий суд висунув звинувачення у «зруйнуванні історичної пам’ятки – монастиря в Загорові»(!?), де, як відомо, 9-12 вересня 1943 року героїчно оборонялася від гітлерівців чота Андрія Марцинюка («Берези»), «недбальство в справі безпеки відділів, що спричинило людські і господарчі втрати, зокрема зброї, в останніх боях з комуністичною партизанкою загону Вершигори», «ведення переговорів з ворогом – штабом 16-ї німецької танкової дивізії», під час яких він намагався визволити з полону курінного політреферента Андрійчука («Андрія») та подругу («Оксану»). 

Порфир Антонюк спростував свою причетність до здачі «Січі» червоним партизанам демонстрацією наказу командира Групи УПА «Турів», який зобов’язував його пропустити Сумське з’єднання. 

Очевидно, на суді була доведена абсурдність звинувачення у причетності його до знищення Загорівського монастиря, оскільки у присуді про це немає жодного слова. А от щодо переговорів з німцями, то своєї участі він спростувати не зміг, хоча був лише на перших двох зустрічах разом із сотниками «Ігорем», «Гонтою», «Орестом» (Брисем Олексієм) як перекладачем, політреферентом загону «Бровою» (Шибистою Віктором), на яких кожна зі сторін лише виставляла свої умови.  А після зауваження представника служби безпеки більше на зустріч до німців не їздив і дав вказівку своїм підлеглим ні в які переговори з окупантами не вступати. 

Сьомого березня 1944 року Порфира Антонюка стратили. На цьому закінчилось не лише його власне життя, але й життя виплеканого ним одного з кращих загонів УПА на Волині – імені Богуна.

На жаль, Ігореві Бігуну розкрити справжні причини краху загону не вдалося. Відтак його розвідка не дозволяє зробити правильні історичні висновки та винести потрібний урок з цієї трагедії.