Рефрагментація: індивідуалізм повернувся, і це надовго

Однією з переваг, які дає вік, є можливість бачити зміни, які відбувалися за твого життя. Багато з змін, які я бачив, є фрагментацією. Політичні погляди в США набагато більше поляризовані сьогодні, ніж це було раніше. 

Я пропоную гіпотезу: всі ці тенденції є проявом одного і того ж феномена. І, більш того, причина цього - не сила, яка роз’єднує нас, але, скоріше, згасання сил, які тримали нас разом. 

Цими двома силами були війна (перш за все Друга світова війна) і розквіт великих корпорацій. 

Вплив Другої світової війни був і економічним, і соціальним.

Економічно вона зменшила різницю в доходах. Як і всі сучасні збройні сили, збройні сили США економічно були соціалістичними. Від кожного за здібностями, кожному за потребами. Більш-менш. Більш високопоставлені військові отримували більше, але те, скільки вони отримували, визначалося їх званням.

Між 1942-м і 1945-м всі зарплати встановлювалися Національною військовою радою з праці [ориг. National War Labor Board]. І ця національна стандартизація була такою всепроникною, що її наслідки можна спостерігати досі, через багато років після закінчення війни. 

Власники бізнесу також тоді не повинні були робити гроші. Франклін Делано Рузвельт сказав, що не буде допущена поява «жодного військового мільйонера». Щоб забезпечити це, будь-яке перевищення доходів компанії понад довоєнного рівня обкладалося податком в 85%. А потім, коли те, що залишалося після вирахування корпоративних податків, досягало приватних осіб, знову стягувався податок за ставкою, що досягає 93%. 

В соціальному плані війна теж прибирала відмінності. Понад 16  мільйонів чоловіків і жінок різного походження були зведені разом способом життя, який був буквально уніфікованим. 

І хоча, строго кажучи, Друга світова війна тривала менше 4-х років для США, її наслідки тривали довше. Війни роблять центральні уряди більш впливовими, і Друга світова війна була в цьому сенсі граничним випадком.

 У США, як і у всіх Західних союзників, федеральний уряд не поспішав розлучатися з отриманим впливом. Більш того, в деяких відносинах війна не закінчилася в 1945-му;  просто ворогом став Радянський Союз. 

За податковими ставками, впливом федерального уряду, витратами на оборону, мобілізаціями та націоналізаціями, повоєнні десятиліття більше були схожі на воєнний час ніж на мирний час до війни. 

Якщо тотальна війна була великим політичним явищем 20-го століття, то великим економічним явищем була поява нового виду компаній. І це явище теж зазвичай вело до соціальної та економічної єдності. 

20-е століття було століттям великих, національних корпорацій.

 «Дженерал електрик», «General Foods», «Дженерал моторс». Успіхи в фінансових справах, системах зв'язку, транспортних засобах і виробництві уможливили існування нового типу компаній, чиї цілі не знали кордонів. 

«Версія 1»  цього світу мала «низьку роздільну здатність»: світ з декількох величезних компаній, що домінують на кожному великому ринку збуту. 

Кінець 19-го і початок 20-го століття були часом об'єднання, очолюваного головним чином Джоном Пірпонтом Морганом. Тисячі компаній, під керуванням своїх засновників, були об'єднані в кілька сотень гігантів, керованих професійними менеджерами. Ефект масштабу правив балом. 

Людям в той час здавалося, що так буде завжди. Джон Девісон Рокфеллер сказав у 1880-му: «День об'єднання настав. Індивідуалізм пішов, щоб не повернутися».  Виявилося, що він помилився, але його слова були правдивими протягом ста років. 

Об'єднання, яке почалося в кінці 19-го століття, тривало більшу частину століття 20-го. 

 Споживачі в цьому новому світі незалежно від того, де вони перебували, мали однаковий вибір з кількох товарів. Коли я був маленьким, зазвичай було 2-3 найменування на вибір, і так як всі вони орієнтувалися на середній сегмент ринку, то були практично однаковими. 

Одним з найбільш яскравих проявів цього феномена було телебачення. Тут був вибір з трьох альтернатив: «Ен-Бі-Сі», «Сі-Бі-Ес»  і «Ей-Бі-Сі». На додаток до цього державне телебачення для розумників і комуністів. Програми, пропоновані 3-ма мережами, не відрізнялись. 

Насправді, тут було потроєне прагнення до єдності.  До того ж, через те, що телевізори були дорогими, вся сім'я дивилася передачі разом, так що вони повинні були підходити всім. 

Це важко зараз уявити, але щовечора десятки мільйонів сімей сідали разом перед телевізором, щоб подивитися одну і ту ж передачу в один і той же час зі своїми сусідами.  У прямому сенсі слова ми були синхронізовані. 

В деякій мірі телебачення середини минулого століття було хорошим.  Світогляд, який воно пропонувало, був схожим на той, який можна знайти в книгах для дітей. І, можливо, воно впливало так само, як і дитячі книги (батьки на це сподіваються), змушуючи людей вести себе краще. Але, так само, як і книги для дітей, телебачення вводило в оману. В оману небезпечну для дорослих. 

Здавалося, що все навколо мене було відстоєм. 

Великі компанії зробили нас однаковими не тільки як покупців. Вони зробили те ж саме як роботодавці. Усередині компаній існували могутні сили, які підштовхують людей до того, щоб виглядати і діяти однаково. Корпорація IBM особливо «славилася» цим, але вона була лише трохи більше радикальною в порівнянні з іншими великими компаніями. 

Протягом більшої частини 20-го століття люди з робітничого класу усередині намагалися виглядати як середній. Ви можете це побачити на старих фотографіях. Мало хто з дорослих прагнув виглядати екстремально в 1950-му. 

Але розквіт корпорацій зблизив нас не тільки в культурному плані. В економічному плані він нас теж зблизив, причому з обох сторін. 

Разом з гігантськими національними корпораціями ми отримали гігантські національні профспілки. А в середині 20-го століття корпорації уклали угоди з профспілками, згідно з якими вони платили за працю за ціною вище ринкової. Частково тому, що профспілки були монополістами. Частково тому, що, будучи членами олігополій, корпорації знали, що зможуть безпечно перекласти вартість на своїх клієнтів, адже конкуренти будуть змушені зробити те ж саме. А частково з тієї причини, що в середині минулого століття більшість гігантських компаній були все ще націлені на пошук нових шляхів по отриманню прибутку від ефекту масштабу. 

 Одночасно зі збільшенням доходів в низах через переплати профспілкам, великі компанії 20-го століття зменшували доходи в верхах, недоплачуючи своєму вищому керівництву. 

В деякій мірі це була ілюзія. Велика частина фактичної зарплати управлінців ніколи не вказувалася в їх податкових деклараціях, так як мала форму додаткових привілеїв. Чим вище рівень податкової ставки, тим більше було бажання платити працівникам, уникаючи оподаткування. 

 Але навіть з огляду на це, великі компанії платили своїм кращим людям менше ринкової ціни. Ринку не  було; очікувалося, що ви будете працювати на ту ж компанію десятиліттями, якщо не протягом всієї своєї кар'єри. 

Ваша робота була такою неліквідною, що шанс отримати ринкову ціну був малий. Але та ж неліквідність також відштовхувала від пошуку ринкових пропозицій. Якщо компанія обіцяла тримати на службі до пенсії і забезпечити потім пенсію, ви повинні були піклуватися про компанію, щоб вона змогла подбати про вас. 

Основний спосіб отримати ринкову ціну - це працювати на себе, відкривши свою власну компанію. Сьогодні це очевидно кожній амбітній людині. Але в середині 20-го століття ця ідея була дивною. Не тому, що відкриття своєї компанії виглядало занадто амбіційною метою, але тому, що це не виглядало досить амбітно. 

Навіть в 1970-х, коли я ріс, амбітним планом було отримати багато освіти в престижних освітніх установах, а потім вийти на роботу в якомусь іншому престижному закладі і просуватися по службовій драбині. 

Ваш авторитет визначався авторитетом організації, де ви працювали. Люди, звичайно, відкривали власну справу, але люди з освітою так робили рідко, тому що в ті дні практично не було уявлення про те, що ми зараз називаємо  стартапом  - бізнесом, який росте від малого до великого.  Відкриття своєї справи означало відкриття справи, яка буде маленькою спочатку і маленькою залишиться. 

У 1970-х уже ніхто не замислювався звідки з'явилися ці великі престижні компанії.  Здавалося, що вони існували завжди, як хімічні елементи.  Багато з великих компаній були результатом злиття дрібних, і конкретних засновників не було. А коли засновники були, то ми їм не подобалися. Майже всі вони були неосвіченими, в тому сенсі, що вони не вчилися в університеті. Вони були тими, кого Шекспір називає «простими майстрами». 

Університет готує людину бути членом професійної спільноти. Його випускники не припускають робити таку брудну чорну роботу, з якої починали Ендрю Карнегі і Генрі Форд.

І на протязі 20-го століття ставало все більше і більше людей з вищою освітою. Їх число зросло з близько 2% населення в 1900-му до близько 25% у 2000-му.  Університет став канонічним шляхом для амбітних, був світом, в якому соціально прийнятним було працювати на Генрі Форда, але не бути Генрі Фордом. 

Я добре пам'ятаю цей світ. Я досяг повноліття якраз, коли він став руйнуватися. Коли я був меншим, він все ще домінував. 

 Але зміни скоро настали. І коли світ з великих компаній став розділятися на складові, то це відбулося одночасно за кількома напрямками. 

Вертикально інтегровані компанії буквально дезінтегрувались, тому що так було ефективніше. 

 Менші компанії ставали все більш життєздатними в міру того, як канали збуту розширювалися. Самі ринки почали змінюватися швидше, так як з'явилися цілі раніше не існуючі категорії товарів. Не менш важливо і те, що федеральний уряд  почав розуміти, що зміни настають. 

Гігантський завод, побудований на річці River Rouge між 1917-м і 1928-м, буквально брав залізну руду на одному кінці і випускав машини з іншого. Там працювали 100 000 чоловік. У той час здавалося, що це майбутнє. Але сьогодні автомобілебудівні компанії працюють не так.

Зараз велика частина розробки і виробництва відбувається в довгому ланцюгу поставок, продукти якої автомобілебудівна компанія збирає і продає. Причина, що автомобілебудівні компанії працюють так, полягає в тому, що це працює краще.

Кожна компанія в мережі постачальників фокусується на тому, що вона знає краще за все. І кожна з них повинна робити це добре, інакше вона може бути замінена на іншого постачальника. 

Чому ж Генрі Форд не зрозумів, що мережі співпрацюючих компаній функціонують краще, ніж одна велика компанія? Одна причина полягає в тому, що потрібно якийсь час, щоб мережі постачальників розвинулися.

У 1917-му самостійне виконання всіх операцій здавалося Форду єдиним способом отримати масштаб, який був йому потрібен. А друга причина полягає в тому, що якщо ви хочете вирішити проблему, використовуючи мережу співпрацюючих компаній, ви повинні бути здатні координувати їх зусилля, і ви можете це зробити набагато краще з використанням комп'ютерів. Комп'ютери зменшують транзакційні витрати, які є розумною підставою існування корпорацій. Це суттєва зміна. 

На початку 20-го століття великі компанії були синонімом ефективності. В кінці 20-го століття вони були синонімом неефективності. До деякої міри це було обумовлено тим, що самі компанії закостенілі. Але також і тим, що наші стандарти підвищилися. 

Зміна відбулася не просто в рамках існуючих галузей промисловості. Самі галузі змінилися. Стало можливим робити багато нових речей, і іноді існуючі компанії не були тими, хто робив це краще за всіх. 

МікроЕОМ - класичний приклад. Ринок був відкритий вискочками типу «Еппл». Коли він став досить великим, корпорація IBM вирішила, що він гідний уваги. У той час IBM цілком домінувала у виробництві обчислювальної техніки.

Вони думали, що все, що їм треба зробити тепер, коли ринок дозрів, - простягнути руку і взяти його. Більшість людей в той час погодилися б з ними. Але те, що сталося потім, показує наскільки складніше став світ.

IBM дійсно випустила мікрокомп'ютер. І хоча він був дуже успішний, «Еппл» не була розчавлена. Але більш того, в кінці кінців сама IBM була витіснена постачальником, які прийшли з боку, з програмного забезпечення, яке, здавалося, не було частиною цього бізнесу.

Результатом цього прорахунку стало вибухове зростання недорогих клонів ПК. Корпорація Microsoft володіла тепер стандартом ПК і покупцем. А бізнес мікроЕОМ ставив  Apple проти Microsoft. 

По суті, Apple штурхонула IBM, а потім Microsoft вкрав у неї гаманець. Таке не траплялося з великими компаніями в середині століття. Але таке буде траплятися все частіше і частіше в майбутньому. 

У комп'ютерній індустрії зміна головним чином сталася сама собою. В інших індустріях спершу були прибрані законодавчі перепони. Багато з олігополій середини століття були створені федеральним урядом за допомогою стандартів, які не допускали конкурентів на ринок.

У той час для урядовців це не виглядало чимось сумнівним, як це виглядає для нас сьогодні. Вони вважали, що двопартійна система забезпечує достатню конкуренцію в політиці. Це повинно працювати і в бізнесі теж. 

Поступово уряд зрозумів, що антизмагальні стандарти приносять більше шкоди, ніж користі. Слово, використане для опису цього процесу, було оманливо вузьким: дерегуляція. Те, що відбувалося в дійсності, було деолігополізацією.

Вона відбувалася в одній індустрії за одною. Двома найбільш помітними для споживача індустріями були авіаперевезення і міжміський телефонний зв'язок, ціни в обох з яких разюче впали після дерегуляції. 

Перша версія національної економіки складалася з декількох великих блоків, відносини між якими визначалися за лаштунками невеликим числом керівників, політиків, представників регулюючих органів і робочих. 

Друга версія мала більш високу роздільну здатність: в ній було більше компаній, що мають різний розмір, що роблять більш різноманітні речі, і їх взаємини змінювалися частіше. У цьому світі все ще було багато таємних переговорів, але більше речей визначалися ринковими силами. Це ще більше прискорило фрагментацію. 

Компанії з індексу «Стандард енд Пурз 500» [ ориг. S & P 500] 1958-го року існували в середньому 61 рік. У 2012-му році це в середньому - 18 років.

Кінець економіки гігантських корпорацій трапився одночасно з поширенням обчислювальних потужностей. Якою мірою комп'ютери були неодмінною умовою?  

Очевидно, що поширення обчислювальних потужностей було неодмінною умовою розквіту стартапів.  Може бути, що рефрагментація приводилася в рух комп'ютерами, як індустріальна революція рухалася паровими двигунами. Чи були комп'ютери неодмінною умовою чи ні, вони виразно прискорили її. 

Нова якість компаній змінила стосунки людей зі своїми роботодавцями.  Навіщо дертися по корпоративній драбині, яку можуть вибити з-під тебе? Люди з амбіціями стали думати про кар'єру в більшій мірі як про послідовність місць роботи, які можуть бути в різних компаніях, а не як про єдині сходи. 

Більше руху між компаніями привело до зростаючої конкуренції в зарплатах. Крім того, так як компанії зменшились, стало легше оцінювати внесок працівника в виручку. Обидві зміни підштовхнули зарплати до того, щоб бути ринковими. І так як люди дуже відрізняються за продуктивністю, то оплата за ринковою ціною означала, що зарплати стали відрізнятися. 

Не випадково саме на початку 1980-х з'явився термін «яппі» [ ориг. «Yuppie»; скор. від young urban professional]. Це слово нечасто використовується сьогодні, тому що те, що воно описує, вважається само собою зрозумілим, але в той час воно означало невідоме до цього явище. 

Яппі були молодими професіоналами, які заробляли багато грошей. Для когось, кому зараз йде третій десяток, це явище здасться таким, що не вимагає спеціальної назви. Чому молоді професіонали не повинні заробляти багато грошей? Але до 1980-х бути тим, кому недоплачують на початку кар'єри, було частиною того, що означало бути професіоналом. Молоді професіонали платили внески, пробираючись вгору по сходах. Нагороди прийдуть пізніше. Що було новим для яппі, це те, що вони хотіли ринкову ціну за роботу, яку вони робили прямо зараз. 

Перші яппі були професіоналами, що працюють в таких областях, як право, фінанси, консалтинг. Їх приклад швидко надихнув однолітків. Коли ті побачили новий BMW 325i, то захотіли такий же. 

Недоплата людям на початку їхньої кар'єри працює тільки тоді, коли всі роблять так. Коли якийсь роботодавець порушує єдність, всі повинні вчинити так само, або вони не отримають хороших людей. І цей процес, розпочавшись, поширюється на всю економіку, тому що на початку своїх кар'єр люди можуть легко змінити не тільки роботодавця, але і галузь. 

Узагальнюючи, можна сказати, що поверталося розуміння, що можна зробити собі статок. Як і в минулому, були різні способи зробити це. Дехто зробив статок створюючи матеріальні цінності, інші - граючи в гру з нульовою сумою.

Але коли стало можливим зробити собі статок, честолюбна людина повинна була вирішити робити це чи ні. Фізик, який вибрав фізику замість Уолл-стріт в 1990-му приносив жертву, яку не робив фізик в 1960-му. 

Ця ідея навіть просочилася назад в великі компанії. Генеральні директори великих компаній заробляють сьогодні більше, ніж раніше, і я думаю, що основна причина - це престиж. 

У 1960-му генеральні директори корпорацій мали безмежний авторитет. Вони були переможцями єдиної економічної гри. Але якби вони заробляли так само мало зараз, як вони заробляли тоді, в реальному доларовому обчисленні, вони б виглядали малечею на тлі професійних спортсменів і вундеркіндів, які роблять мільйони в стартапах і хеджевих фондах. Їм це не подобається, так що тепер вони намагаються отримати стільки, скільки можливо, і це більше, ніж вони отримували раніше.

У цей час схожа фрагментація відбувалася на іншому кінці економічної шкали. Так як олігополії великих компаній стали більш уразливими, вони до певної міри втратили здатність перекладати витрати на клієнтів і, таким чином, не захотіли переплачувати за працю. І, так як цей світ з великих компаній розпався на багато компаній різного розміру - деякі з яких розташовувалися за кордоном, - профспілкам стало складніше нав'язувати свою монополію. В результаті зарплати робітників також стали більш ринковими. Що означало менші зарплати. Можливо, набагато менші, якщо автоматизація зменшила потребу в певних видах праці. 
І аналогічно тому, як модель середини століття стимулювала соціальну і економічну єдність, розпад цієї моделі привів до соціальної та економічної фрагментації. Люди стали одягатися і діяти по-іншому. Ті, кого потім назвуть креативним класом, стали більш мобільними. 

Люди, які були релігійними, відчули менше примусу, щоб ходити до церкви для виду, в той час, як ті, кому подобалася релігія, вибрали ще більш яскраві форми. Деякі переключилися з м'яса на тофу, інші - на напівфабрикати з мікрохвильовки. 

Деякі пересіли з седанів Форда на маленькі імпортовані машини, інші - на позашляховики. Діти, які ходили в приватні школи або хотіли б туди піти, дійсно стали одягатися «по-ексклюзивному», діти ж, які хотіли здаватися бунтарями, зробили свідомі зусилля, щоб виглядати зухвало. Сотнями способів люди стали віддалятися один від одного.

Зараз, через майже чотири десятиліття, фрагментація все ще наростає. Чи була вона абсолютним благом або злом? Я не знаю; це питання може не мати відповіді. Не зовсім погана все-таки. Ми приймаємо як належне форми фрагментації, які нам подобаються, і хвилюємося тільки про ті, які не подобаються. Але як той, хто застав хвіст конформізму середини століття, я можу сказати, що він не був утопією.

Я переслідую тут мету не сказати, хороша чи погана фрагментація, але тільки пояснити, чому вона відбувається. Що ж нас чекає без майже зниклих доцентрових сил тотальної війни і олігополій 20-го століття? І особливо, чи можливо звернути деякі з видів фрагментації, які ми бачили? 

Якщо можливо, то це повинно статися поступово. Не можна відтворити єдність, що спостерігалося в середині минулого століття, тими ж засобами, через які воно сталося. Божевіллям буде вплутуватися у війну, тільки щоб зміцнити національну єдність. 

Єдність 20-го століття до деякої міри відбулася природним чином. Війна була здебільшого викликана зовнішніми силами, а світ великих компаній був еволюційним етапом. 

Якщо ви хочете добитися єдності зараз, то доведеться викликати її навмисне. Як це зробити - неочевидно. Я підозрюю, що краще, що ми можемо зробити, це вживати заходів у відповідь на симптоми фрагментації. І цього може бути достатньо. 

Вид фрагментації, який останнім часом хвилює людей найбільше, це економічна нерівність . І якщо ви хочете позбутися від нього, то ви повинні боротися проти жахливої сили - сили, яка діє з кам'яного віку - технології. Технологія - це важіль. Вона примножує зусилля. І цей важіль не тільки став довшим, але і швидкість його росту сама по собі збільшується. 

Це в свою чергу означає, що кількість багатства, яке можуть створити люди, не тільки росте, але і зростання його прискорюється. Незвичайні умови, які домінували в середині 20-го століття, замаскували цей основний тренд. Амбітні люди мали альтернативи. Навіть якщо великі корпорації хотіли б платити людям пропорційно їх цінності, то вони б не змогли визначити як. Але цього обмеження зараз немає. 

Не всі, хто багатіє сьогодні, роблять це створюючи блага, звичайно. Але значна кількість людей багатіють саме так. І до тих пір, поки можливо розбагатіти, створюючи блага, тенденцією за замовчуванням буде зростання економічної нерівності.

 Ви можете згладити це вводячи субсидії внизу і податки вгорі, але поки податки не досить високі, щоб переконати людей не виробляти матеріальні цінності, ви будете вести безнадійну боротьбу проти все зростаючої відмінності в продуктивності.

Коли Рокфеллер сказав, що індивідуалізм пішов. Він мав рацію протягом ста років. Індивідуалізм повернувся, і, ймовірно, це станеться на більший термін. 

Я турбуюся, що якщо ми це не визнаємо, то у нас будуть неприємності. Якщо ми думаємо, що єдність 20-го століття зникла через декілька політичних змін, то ми будемо помилково вважати, що ми зможемо повернути її  за допомогою декількох зворотних змін. І в такому випадку ми втратимо час, намагаючись ліквідувати фрагментацію, тоді як нам варто було б почати думати, як пом'якшити її наслідки.

Джерело, переклад НО.