Курач Теодозія Олексіївна 25.02.1904 – 14.04.1993 рр. з родини Войтановичів. Народилася і жила баба Дозя і дідом Іваном в селі М’якіш Новий Гміна Ляшки, Ярославський повіт , Підкарпатське воєводство , Польща. У 1939 році в селі проживало 1 630 мешканців (1 150 українців, 10 поляків, 280 польських колоністів, 150 латинників, 30 євреїв). с. М'якиш Новий знаходиться за 21 км на схід від Ярослава та 170 кілометрів від Золочева. Войтанович Теодозія мала нареченого, який поїхав на заробітки до Америки і не повернувся. Тому вона вийшла заміж за Івана Курача, хоча розказувала, що не дуже його любила бо він був трохи глухий. В придане їй дали три морги землі, швейну машинку та скриню з одягом. Теодозія ніколи не працювала на офіційній роботі. Вона була пані за молодості. Десь була фотографія де вона в мережевому капелюшку з мережевою дамською парасолькою на бричці їде до Ярослава. Вона частенько згадувала про свою молодість, як люди жили, як працювали і відпочивали. Згадувала про свою першу любов, як ходила пішки на відпуск до Жовкви, як з церковними фанами з братством зустрічала австрійського цісаря Франца Йосипа. Розказувала про австрійців, поляків і про москалів. Бабця часто згадувала, як їх висиляли поляки. Сотнями років українці жили на своїй землі, хоча входили у різні держави, але такої наруги не знали. Коли прийшов московсько – большевицький режим, їх позбавили батьківщини і як худобу перевезли у чужий край. Сім’я Курачів їхала на переселення зі всім своїм добром на одній кінній повозці, до якої заді була прив’язана корова. Поселили їх в старі хаті с. Богутин. Сім’я складалася з п’яти осіб. Іван, Теодозія сини Володимир і Мирон та дочка Ольга. В баби Дозі було два брата і сестра, яких також з сім’ями пересилили на Україну. Брати жили в с. Богутин і с. Руда Колтівська Золочівського району, а сестра в с. Катериничі Городоцького району. Кожної неділі вона з чоловіком і дітьми ходила до церкви. Була побожною і в такому дусі виховувала дітей і онуків. Долучилася до виховання правнучок Олі І Марусі. Була вона не поганою кравчинею. Обслуговувала багато родин з м. Золочів і з ближніх сіл, а також своїх родичів. Навіть у поважному віці до неї приходили клієнти за її послугами, але правда вони також вже були старші. Шкіру бабця не шила, тому свій перший шкіряний плащ я замовив у сусіднього кравця. В нашому будинку жила ще одна кравчиня Ксенія Ватуляк, яка була подружкою бабці, з якою вони постійно радилися і обговорювали тенденції в моді одягу. Її чоловік працював податковим інспектором, і мабуть оберігав їх маленький бізнес.
Церква св. Трійці у с. Мякиш Новий, споруджена у 1809 р., зруйнована у 1948-49 рр. (фото до 1923 р.) 16 серпня 1945 року Москва підписала й опублікувала офіційно договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном. Українці не могли протистояти антиукраїнському терору після Другої світової війни. Частину добровільно-примусово виселили в СРСР (839 осіб — 184 родини). Решта українців попала в 1947 році під етнічну чистку під час проведення Операції «Вісла» і була депортована на німецькі землі у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.
Курач Іван Михайлович – 07.09.1902 – 01.12.1968 рр.
Працював столяром та був хорошим майстром по дереву. Під його керівництвом у селі Богутин, що коло Поморян, відновлено в 1947 році зруйновану церкву. Про це згадують священники і читають його ім’я на престольний празник.
На карті 1783 року тодішня церква в Богутині позначена приблизно в тому ж місці, де стоїть її наступниця - згідно з карти "Galizien und Lodomerien (1779–1783) - First Military Survey". В шематизмах міжвоєнного періоду подають 1812 рік будови богутинської дерев'яної церкви Св. Івана Богослова. В шематизмах греко-католицького духовенства Львівської архіепархії сказано, що у церкві колись служив греко-католицьким священиком отець Йосиф Трильовський - батько ідеолога, засновника і координатора січового руху Кирила Трильовського, який народився в Богутині в 1864 році. Попередня до сучасної дерев'яна церква з 1812 року, знищена в 1944 році вибухом бомби. Дерев'яну дзвіницю розібрали в 1950-х роках через аварійний стан.
Курач Іван з внучкою Мирославою 1966 р
. Працював столяром на залізній дорозі. За хорошу роботу йому дали квартиру в м. Золочів, в якій і зараз ми проживаємо. В підвалі будинку мав свою столярну майстерню в якій виготовляв, після роботи, різні вироби з дерева. А це вікна, двері, ліжка, столи, стільці, рами для картин та інші речі, які замовляли йому приватно.
Хрещення Мердух Тараса. Курач Іван тримає Миросю, баба Дозя, їх син Володимир, невістка Стася тримає Тараса, Мердух Оля і Йосип – 1965 р.
Курач Іван, Курач Теодозія, моя Мирося, Мердух Оля і Мердух Йосип 1966 р.
Мердух Йосип Павлович – 07.07.1935 – 27. 12. 2008 рр.
.Народився в с. Рівня Калуський район Івано-Франківської області. В родині в нього було ще восьмеро братів і сестер. Ціле життя відпрацював водієм. В молодості їздив на будови в Запоріжжя разом з односельцями. В своєму селі мав дівчину Єву, яка його все життя любила і народила від нього сина Василя. Приїзжала до нього, за життя дружини Олі таємно, а потім не скриваючись, до самої смерті. Завжди просила його, щоб їхав жити до неї. Але він так і не поїхав. Син Василь був дуже схожий на Йосипа. Зараз живе в Москві. Має дочку. Сестра Марія і брат Василь живуть в с. Рівня. Інші брати в Тернопільські області, а один живе в Польщі. Працював Йосип на Золочівському консервному заводі водієм вантажних автомобілів, а перед пенсією на автопогрузчику. Після смерті дружини Олі в 1979 році пробував жити з різними жінками, але зупинився на Сукмановській Марії з с. Коропець. Вона жила в м. Золочеві по вул. Шашкевича 1., куди і він переїхав після нашого весілля з Миросею в 1987 році. Після роботи любив грати в азартні ігри. Карти, шашки, доміно, а також в більярд. Часто і мене залучав до цього відпочинку. Правда мені в нагрузку давали дітей. Літом турніри проходили на стадіоні Золочівського радіозаводу, а зимою в підвалі будинку де він проживав. Таких любителів був з добрий десяток. На гроші вони не грали, тільки на виліт. На більярд Йосип водив мене в будинок культури. За характером він був доброю людиною, любив малих дітей, своїх внуків, а також любив собак. Одного разу приніс в кожусі для маленької Олі песеня, яке потім жило в нас деякий час. Коли Мирося була маленькою то для неї він також завів маленького песика, якого потім стравила сусідка. Кожної неділі приходив до нас бавитися з внуками. Бабця Дозя свого зятя називала гуцулом, але був він з роду бойків. В селі Рівня переважна більшість українці, які відносяться до етно групи – бойки.
Мердух (Курач) Оля Іванівна разом з батьками. 15.02.1934 – 21.03.1979 рр.
Народилася в с. Мякиш Новий, навчалася в Поморянах і Золочеві. Продовжила навчання в смт. Судова Вишня в зооветеринарному технікумі за спеціальністю ветеринарна медицина. Зараз це ВСП «Вишнянський фаховий коледж». Після технікуму пішла працювати на Золочівський м’ясокомбінат. Допрацювалася до головного лікаря м’ясокомбінату. На роботі користувалася повагою колективу. Після її смерті подружки ще довго опікувалися її сім’єю. Коли я женився то і мене хотіли влаштувати на роботу в забійний цех, де вже після армії працював мій шваґер Тарас. Йосипа Оля зустріла у Львові на вокзалі. Познайомилися, почали зустрічатися. Батькам він зразу не сподобався, був не надійним і не відповідальним, на їх думку. Але Йосип був красивим парубком, подобався багатьом дівчатам. Олі вже було 29 років, час бути коханою і мати дітей. В ті часи це було не нормально дівчині в такому віці не бути замужем. І мабуть Оля вже була вагітна Миросею, тому батьки дали згоду на цей шлюб. Оля з Йосипом прожили в шлюбі шістнадцять років. Чи були вони щасливі? Мабуть, що були. Бо народили двоє прекрасних дітей, які продовжили наш рід.
Наші інтереси:
Знати свій рід
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Родинне дерево – книжка для внуків. Розділ 9
Частина дев’ята. Родина Курачів – Войтанович – Мердух
igor-0032.jpg
Родина Курачів – Войтанович – Мердух
Теодозія та Іван Курачі 1950 р.
Йосип та Ольга Мердух 1963 р.
Курач Теодозія Олексіївна 25.02.1904 – 14.04.1993 рр. з родини Войтановичів. Народилася і жила баба Дозя і дідом Іваном в селі М’якіш Новий Гміна Ляшки, Ярославський повіт , Підкарпатське воєводство , Польща. У 1939 році в селі проживало 1 630 мешканців (1 150 українців, 10 поляків, 280 польських колоністів, 150 латинників, 30 євреїв). с. М'якиш Новий знаходиться за 21 км на схід від Ярослава та 170 кілометрів від Золочева. Войтанович Теодозія мала нареченого, який поїхав на заробітки до Америки і не повернувся. Тому вона вийшла заміж за Івана Курача, хоча розказувала, що не дуже його любила бо він був трохи глухий. В придане їй дали три морги землі, швейну машинку та скриню з одягом. Теодозія ніколи не працювала на офіційній роботі. Вона була пані за молодості. Десь була фотографія де вона в мережевому капелюшку з мережевою дамською парасолькою на бричці їде до Ярослава. Вона частенько згадувала про свою молодість, як люди жили, як працювали і відпочивали. Згадувала про свою першу любов, як ходила пішки на відпуск до Жовкви, як з церковними фанами з братством зустрічала австрійського цісаря Франца Йосипа. Розказувала про австрійців, поляків і про москалів. Бабця часто згадувала, як їх висиляли поляки. Сотнями років українці жили на своїй землі, хоча входили у різні держави, але такої наруги не знали. Коли прийшов московсько – большевицький режим, їх позбавили батьківщини і як худобу перевезли у чужий край. Сім’я Курачів їхала на переселення зі всім своїм добром на одній кінній повозці, до якої заді була прив’язана корова. Поселили їх в старі хаті с. Богутин. Сім’я складалася з п’яти осіб. Іван, Теодозія сини Володимир і Мирон та дочка Ольга. В баби Дозі було два брата і сестра, яких також з сім’ями пересилили на Україну. Брати жили в с. Богутин і с. Руда Колтівська Золочівського району, а сестра в с. Катериничі Городоцького району. Кожної неділі вона з чоловіком і дітьми ходила до церкви. Була побожною і в такому дусі виховувала дітей і онуків. Долучилася до виховання правнучок Олі І Марусі. Була вона не поганою кравчинею. Обслуговувала багато родин з м. Золочів і з ближніх сіл, а також своїх родичів. Навіть у поважному віці до неї приходили клієнти за її послугами, але правда вони також вже були старші. Шкіру бабця не шила, тому свій перший шкіряний плащ я замовив у сусіднього кравця. В нашому будинку жила ще одна кравчиня Ксенія Ватуляк, яка була подружкою бабці, з якою вони постійно радилися і обговорювали тенденції в моді одягу. Її чоловік працював податковим інспектором, і мабуть оберігав їх маленький бізнес.
Церква св. Трійці у с. Мякиш Новий, споруджена у 1809 р., зруйнована у 1948-49 рр. (фото до 1923 р.) 16 серпня 1945 року Москва підписала й опублікувала офіційно договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном. Українці не могли протистояти антиукраїнському терору після Другої світової війни. Частину добровільно-примусово виселили в СРСР (839 осіб — 184 родини). Решта українців попала в 1947 році під етнічну чистку під час проведення Операції «Вісла» і була депортована на німецькі землі у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.
Курач Іван Михайлович – 07.09.1902 – 01.12.1968 рр.
Працював столяром та був хорошим майстром по дереву. Під його керівництвом у селі Богутин, що коло Поморян, відновлено в 1947 році зруйновану церкву. Про це згадують священники і читають його ім’я на престольний празник.
На карті 1783 року тодішня церква в Богутині позначена приблизно в тому ж місці, де стоїть її наступниця - згідно з карти "Galizien und Lodomerien (1779–1783) - First Military Survey". В шематизмах міжвоєнного періоду подають 1812 рік будови богутинської дерев'яної церкви Св. Івана Богослова. В шематизмах греко-католицького духовенства Львівської архіепархії сказано, що у церкві колись служив греко-католицьким священиком отець Йосиф Трильовський - батько ідеолога, засновника і координатора січового руху Кирила Трильовського, який народився в Богутині в 1864 році. Попередня до сучасної дерев'яна церква з 1812 року, знищена в 1944 році вибухом бомби. Дерев'яну дзвіницю розібрали в 1950-х роках через аварійний стан.
Курач Іван з внучкою Мирославою 1966 р
. Працював столяром на залізній дорозі. За хорошу роботу йому дали квартиру в м. Золочів, в якій і зараз ми проживаємо. В підвалі будинку мав свою столярну майстерню в якій виготовляв, після роботи, різні вироби з дерева. А це вікна, двері, ліжка, столи, стільці, рами для картин та інші речі, які замовляли йому приватно.
Хрещення Мердух Тараса. Курач Іван тримає Миросю, баба Дозя, їх син Володимир, невістка Стася тримає Тараса, Мердух Оля і Йосип – 1965 р.
Курач Іван, Курач Теодозія, моя Мирося, Мердух Оля і Мердух Йосип 1966 р.
Мердух Йосип Павлович – 07.07.1935 – 27. 12. 2008 рр.
.Народився в с. Рівня Калуський район Івано-Франківської області. В родині в нього було ще восьмеро братів і сестер. Ціле життя відпрацював водієм. В молодості їздив на будови в Запоріжжя разом з односельцями. В своєму селі мав дівчину Єву, яка його все життя любила і народила від нього сина Василя. Приїзжала до нього, за життя дружини Олі таємно, а потім не скриваючись, до самої смерті. Завжди просила його, щоб їхав жити до неї. Але він так і не поїхав. Син Василь був дуже схожий на Йосипа. Зараз живе в Москві. Має дочку. Сестра Марія і брат Василь живуть в с. Рівня. Інші брати в Тернопільські області, а один живе в Польщі. Працював Йосип на Золочівському консервному заводі водієм вантажних автомобілів, а перед пенсією на автопогрузчику. Після смерті дружини Олі в 1979 році пробував жити з різними жінками, але зупинився на Сукмановській Марії з с. Коропець. Вона жила в м. Золочеві по вул. Шашкевича 1., куди і він переїхав після нашого весілля з Миросею в 1987 році. Після роботи любив грати в азартні ігри. Карти, шашки, доміно, а також в більярд. Часто і мене залучав до цього відпочинку. Правда мені в нагрузку давали дітей. Літом турніри проходили на стадіоні Золочівського радіозаводу, а зимою в підвалі будинку де він проживав. Таких любителів був з добрий десяток. На гроші вони не грали, тільки на виліт. На більярд Йосип водив мене в будинок культури. За характером він був доброю людиною, любив малих дітей, своїх внуків, а також любив собак. Одного разу приніс в кожусі для маленької Олі песеня, яке потім жило в нас деякий час. Коли Мирося була маленькою то для неї він також завів маленького песика, якого потім стравила сусідка. Кожної неділі приходив до нас бавитися з внуками. Бабця Дозя свого зятя називала гуцулом, але був він з роду бойків. В селі Рівня переважна більшість українці, які відносяться до етно групи – бойки.
Мердух (Курач) Оля Іванівна разом з батьками. 15.02.1934 – 21.03.1979 рр.
Народилася в с. Мякиш Новий, навчалася в Поморянах і Золочеві. Продовжила навчання в смт. Судова Вишня в зооветеринарному технікумі за спеціальністю ветеринарна медицина. Зараз це ВСП «Вишнянський фаховий коледж». Після технікуму пішла працювати на Золочівський м’ясокомбінат. Допрацювалася до головного лікаря м’ясокомбінату. На роботі користувалася повагою колективу. Після її смерті подружки ще довго опікувалися її сім’єю. Коли я женився то і мене хотіли влаштувати на роботу в забійний цех, де вже після армії працював мій шваґер Тарас. Йосипа Оля зустріла у Львові на вокзалі. Познайомилися, почали зустрічатися. Батькам він зразу не сподобався, був не надійним і не відповідальним, на їх думку. Але Йосип був красивим парубком, подобався багатьом дівчатам. Олі вже було 29 років, час бути коханою і мати дітей. В ті часи це було не нормально дівчині в такому віці не бути замужем. І мабуть Оля вже була вагітна Миросею, тому батьки дали згоду на цей шлюб. Оля з Йосипом прожили в шлюбі шістнадцять років. Чи були вони щасливі? Мабуть, що були. Бо народили двоє прекрасних дітей, які продовжили наш рід.
Знати свій рід
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков