Довіра становить основу міжлюдських стосунків. Кожна, навіть найменша спільнота – подружня, сімейна, чернеча, дружня – вимагає зв’язків, базованих на довірі. Проте їхньою підставою є довіра собі.
У психології говориться про самоакцептацію (самосприйняття) і належне почуття власної цінності. В духовності — про довіру, яка випливає зі смирення. Смирення є життям у правді, сприйняттям себе, своїх переваг і обмежень, а також згодою на своє місце у житті та людській спільноті, і на залежність від Бога. Тому довіра неможлива без смирення.
Довіра собі і смирення
Людина смиренна насамперед приймає саму себе. Вона знає власну цінність і гідність, вкорінена в любові Бога-Творця й Ісуса Спасителя. Вона не ставить себе на місце інших чи Бога, а також не має комплексу нижчості. Вона живить до себе самої здорову повагу і любов.
Людина, яка довіряє собі, не носить масок. Вона справжня і щира. Визнає свої слабкості, спроможна зізнатися в них і не страждає через них. З огляду на це вона і компрометації не боїться, і готова на ризик та його наслідки. Вона у свободі приймає довірені місії і завдання, при цьому не шукає схвалення і цінування своєї праці. Вона радше керується євангельським принципом: «Ми слуги некорисні; виконали те, що повинні були виконати» (Лк 17, 10).
Людина, яка собі довіряє, сповнена вдячності. Вона усвідомлює, що її життя, дари і цінності чи харизми, які вона посідає, не становлять її виключної заслуги, бо це благодаті Божі. З іншого боку, вона їх не применшує, але здатна радіти ним і розвивати їх.
Людина, яка довіряє собі, сприймає й інших. Не порівнює себе з ними, аби їх знецінити чи гордувати ними. Свобода і вільна дистанція дозволяють їй будувати здорові міжлюдські зв’язки. Така людина не сторониться життя і не має комплексів. Вона щира й послідовна. За потреби відважно каже незручну правду. Перед лицем несхвалення, попри неприємності, яких зазнає, спроможна перейти до інших потрібних справ дня. Довіра до себе чинить так, що людина стає відкритою до думок інших, також і до злостивих; але вона не хворіє і не падає пораненою від них, а робить із них висновки і визнає їх за стимули до подальшого розвитку. Вона чутлива до слабкостей і помилок інших, але не сприймає зла.
Людина смиренна усвідомлює, що вона не самодостатня. Тому вона вміє просити, належно оцінює навіть найменші жести доброти і дякує за них. Вона усвідомлює свої обмеження, помилки і гріхи, що ранять інших, має відвагу перепрошувати і просити пробачення. І сама теж пробачає.
Пиха і фальшива покора
Накреслюючи ескіз смиренної людини, яка довіряє собі, варто згадати про різницю між довірою і поставою гордовитої самовпевненості, оскільки існує небезпека плутати їх. Слово «гордовитість» (лат.superbia) містить у собі позитивний корінь. «Походить із того, що хтось прагне до справ, які сягають над — sopra, вище — за те, ким він є», — писав св. Тома Аквінський. Прагнення «понад» і «вище» саме по собі позитивне. Святий Ігнатій Лойола зробив подібне слово magis — «більше» — одним зі стовпів своєї духовності. Духовне життя це прагнення чогось понад, вище, подолання обмежень, бар’єрів і пересічності. Без подолання своїх слабкостей і внутрішніх обмежень не було би зростання, самі стагнація і регрес.
Прагнення до вищості, зокрема коли не шанує гідності та прав інших, може, однак, набирати гріховних, а інколи й патологічних форм. Пиха має різні відтінки; тим не менше вона ніколи не йде у парі з довірою до себе. Найчастіше вона випливає з егоїстичних і нарцисистичних позицій. Людина, яка на них стоїть, неспроможна любити себе правильно. Вона перебуває на постійній емоційній гойдалці. Надмірна любов до себе проявляється навпереміну з комплексами і залежностями, які змінюються фантазіями про свою всемогутність і видіннями величі, ілюзіями вищості своєї особи.
Пиха може набирати форм переконаності у своїй величі, пов’язаної з прагненням до перфекціонізму і гонитвою за успіхом; а з іншого боку, вона виражатиметься у погорді щодо інших людей, зокрема щодо тих, хто перебуває на нижчому щаблі соціальної драбини.
Більшість відтінків пихи народжуються з комплексів, а отже, з браку довіри до себе. Людина смиренна, яка себе сприймає, знає власну цінність і гідність. Знає вона також і свої переваги та недоліки, над якими працює. Акцептує свою двополюсність: здатність до краси, добра і любові, але також до гріха, слабкості та зради. Людина ж гордовита, навпаки, керується принципом «така прекрасна особистість, як я, не може мати вад, а отже, моїх вад не існує». Наслідком браку сприйняття власних обмежень є брак сприйняття інших: пиха розвиває риси, що ми їх вважаємо за неморальні, такі як розвинутий егоїзм, мстивість, недовіра, легковаження тими, хто не задовольняє потреби бути центром уваги. Ці риси також неможливо погодити з власним уявленням про себе як істоту досконалу, яка підноситься над пересічністю.
Особливим видом пихи, який проявляється у бракові довіри до себе, є фальшиве смирення. Зовнішньо це може проявлятися як покірність, але насправді є відсутністю самосприйняття, заниженням власної цінності та приниженням гідності. Особа з фальшивою покорою живе з хронічним відчуттям програшу, вона переконана, що не зуміє впоратися з вимогами, які собі ставить, із чого зроджується почуття провини і погорди до себе самої. Вона ідентифікується зі своїм переможеним і придушеним «я». Почувається як безбілетний пасажир — позбавлена будь-яких прав.
Девальвація себе виражається, наприклад, у таких думках: «Я нікого не цікавлю, я такий нудний, що мене ніхто й не помічає. Інші меткіші від мене. Такого, як я, ніхто не потребує. Я тягар для всіх. Не можу нікому нічого дати». Занижене почуття власної гідності, деградація особистості дуже далекі від смиренної довіри собі, а в результаті роблять неможливими будь-які зрілі відносини. Люди, які страждають від фальшивої покори, потребують інших, аби викликати їхню увагу й зацікавленість та заспокоювати свій голод почуттів і хворобливу любов.
Довіра до Бога
Довіра до себе народжується зі стосунків із Богом. Залежність від Творця дає певність, що чи цінний у Його очах (пор. Іс 43, 4) і викликає глибоку довіру. Один із моїх співбратів, коли тяжко й болісно хворів, повторював: «Господи, я Твій скарб». Ця людина мала глибоке відчуття власної цінності та довіру до Господа Бога. Він не казав: «Ти, Боже, мій скарб», але: «Я твій скарб».
Людина довіри усвідомлює всебічність обдарованості. Вона знає, що всім завдячує Богові: що ж ти маєш, чого би не отримав? А якщо отримав, то чому хвалишся так, ніби не отримав? (пор. 1 Кор 4, 7). Тому перед Ним я завжди стаю в поставі вдячності та прославлення. Вдячність Подателеві всілякого добра дозволяє відірвати погляд від себе і скерувати його на Бога, зроджує прагнення наслідувати Його та відтворювати своїм життям Його образ: добра, милосердя, співчуття, терпеливості, прощення, смирення. Людина смиренна знає, що вона тільки грішник, який потребує милосердя. Проте усвідомлення своїх обмежень не викликає в ній депресії ані хворого почуття провини. Навпаки, провадить до зцілення у таїнстві поєднання і примирення.
" Вдячність Подателеві всілякого добра дозволяє відірвати погляд від себе і скерувати його на Бога, зроджує прагнення наслідувати Його та відтворювати своїм життям Його образ: добра, милосердя, співчуття, терпеливості, прощення, смирення. Людина смиренна знає, що вона тільки грішник, який потребує милосердя. Проте усвідомлення своїх обмежень не викликає в ній депресії ані хворого почуття провини. Навпаки, провадить до зцілення у таїнстві поєднання і примирення.
Прекрасною ілюстрацією зрілої довіри до себе є Ісусова притча про митаря і фарисея (пор. Лк 18, 9‑14). Молитва фарисея, поза фасадом побожності, насправді «безбожна». Бог слугує тільки прикриттям задивленого у себе «я». Фарисеєві релігія потрібна, щоб почуватися возвеличеним і дооціненим. Ця людина нічого не просить у Бога, нічого від Нього не очікує. Підкреслює своє досягнення і повністю оминає свої слабкості і помилки. Діє як скрупульозний бухгалтер і гадає, ніби цим подобається Богові, або й більше — що він сам подібний до Бога.
Противагою фарисеєві є митар. Він стоїть перед Богом засоромлений і сповнений скрухи, бо зрозумів свій гріх. Він знає, що гріх робить його далеким від Бога, і тому стає перед Ним як жебрак. Не виправдовується й не порівнює себе з іншими. Не почувається кращим за інших. Усвідомлює, що дуже потребує Бога, Його милосердя і благодаті, аби могти жити інакше. Його молитва, слова і постава свідчать про смиренну й довірливу любов. Фарисея характеризує пиха, зарозумілість і погорда щодо інших. Митаря характеризує почуття гріховності, довіра і любов. Противагою пихи є любов, підставою якої є довіра і сприйняття.
Шлях від браку самосприйняття до довіри собі не завжди простий. Він вимагає труду і духовної праці, аскези, молитви, а насамперед — довіри Ісусові. Це пізнав на власному досвіді один із найближчих друзів Ісуса, Петро. Він і справді щедро та великодушно відповів на заклик Учителя, але були в ньому глибокі поклади пихи, самодостатності, незалежності й надмірної самовпевненості. В екстремальних ситуаціях Петро не давав ради завданню, розраховував більше на себе, ніж на Ісуса. Що більше, гадав у своїй гордині, що то він є Спасителем.
Моментом, коли Петро осягнув вершину фальшивої впевненості в собі, були події у Горниці, незадовго до смерті Ісуса. Замкнений у собі та сповнений неочищеної любові, він спротивився сумній заповіді зради: «Хоч би і всі відступили від Тебе, я ніколи не засумніваюся!» (Мт 26, 33). Таким чином Петро винісся над іншими учнями. Зіставив їхню слабкість зі своєю силою. Петро ще не знав, наскільки він слабкий і як мало може собі довіряти…
Лише коли він зрадив Ісуса, то позбувся ілюзій. Відкрив правду про себе та власні сили. З катастрофи гордовитої самовпевненості постала людина, яка віднайшла нову впевненість: впевненість в Ісусі. Перемінений, вкорінений у Христі, він уже зміг прийняти пастирське правління у Церкві й померти за Ісуса. Життя Петра від того моменту стало повністю життям в Ісусі та наслідуванням Його, а його довіра випливатиме з правильного джерела — з Бога.
Марія як взірець смиренної довіри собі
Жінка істинного смирення і довіри собі — це Марія. У покорі Вона прийняла волю Бога, жила у тіні свого Сина, зазнавала неймовірних страждань, дивлячись на Його смерть. І ніколи не нарікала, нічого не коментувала, нікого не звинувачувала, не засуджувала. Повністю прийняла Божий план, сповнила його з довірою і любов’ю. Не було в Ній ані найменшої присутності пихи чи фальшивої покори. Марія була обдарована винятковим привілеєм, який був одним з аспектів Її Непорочного Зачаття. У мить Народження вона отримала «велику порцію» смирення, яке мало приготувати Її — без будь-якої заслуги з Її боку — до буття Матір’ю Ісуса. У серце Марії не вкралася жодна крапля отрути, якою є пиха. Марія повністю сприймала себе, своє місце і роль, яку має виконати. Довіряючи Богові й перебуваючи в Ньому через близький зв’язок, Вона довіряла і собі, й іншим. Тому для нас Вона становить найпрекрасніший взірець смиренної довіри собі.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Трошки про довіру
Довіра становить основу міжлюдських стосунків. Кожна, навіть найменша спільнота – подружня, сімейна, чернеча, дружня – вимагає зв’язків, базованих на довірі. Проте їхньою підставою є довіра собі.
url.jpeg
У психології говориться про самоакцептацію (самосприйняття) і належне почуття власної цінності. В духовності — про довіру, яка випливає зі смирення. Смирення є життям у правді, сприйняттям себе, своїх переваг і обмежень, а також згодою на своє місце у житті та людській спільноті, і на залежність від Бога. Тому довіра неможлива без смирення.
Довіра собі і смирення
Людина смиренна насамперед приймає саму себе. Вона знає власну цінність і гідність, вкорінена в любові Бога-Творця й Ісуса Спасителя. Вона не ставить себе на місце інших чи Бога, а також не має комплексу нижчості. Вона живить до себе самої здорову повагу і любов.
Людина, яка довіряє собі, не носить масок. Вона справжня і щира. Визнає свої слабкості, спроможна зізнатися в них і не страждає через них. З огляду на це вона і компрометації не боїться, і готова на ризик та його наслідки. Вона у свободі приймає довірені місії і завдання, при цьому не шукає схвалення і цінування своєї праці. Вона радше керується євангельським принципом: «Ми слуги некорисні; виконали те, що повинні були виконати» (Лк 17, 10).
Людина, яка собі довіряє, сповнена вдячності. Вона усвідомлює, що її життя, дари і цінності чи харизми, які вона посідає, не становлять її виключної заслуги, бо це благодаті Божі. З іншого боку, вона їх не применшує, але здатна радіти ним і розвивати їх.
Людина, яка довіряє собі, сприймає й інших. Не порівнює себе з ними, аби їх знецінити чи гордувати ними. Свобода і вільна дистанція дозволяють їй будувати здорові міжлюдські зв’язки. Така людина не сторониться життя і не має комплексів. Вона щира й послідовна. За потреби відважно каже незручну правду. Перед лицем несхвалення, попри неприємності, яких зазнає, спроможна перейти до інших потрібних справ дня. Довіра до себе чинить так, що людина стає відкритою до думок інших, також і до злостивих; але вона не хворіє і не падає пораненою від них, а робить із них висновки і визнає їх за стимули до подальшого розвитку. Вона чутлива до слабкостей і помилок інших, але не сприймає зла.
Людина смиренна усвідомлює, що вона не самодостатня. Тому вона вміє просити, належно оцінює навіть найменші жести доброти і дякує за них. Вона усвідомлює свої обмеження, помилки і гріхи, що ранять інших, має відвагу перепрошувати і просити пробачення. І сама теж пробачає.
Пиха і фальшива покора
Накреслюючи ескіз смиренної людини, яка довіряє собі, варто згадати про різницю між довірою і поставою гордовитої самовпевненості, оскільки існує небезпека плутати їх. Слово «гордовитість» (лат.superbia) містить у собі позитивний корінь. «Походить із того, що хтось прагне до справ, які сягають над — sopra, вище — за те, ким він є», — писав св. Тома Аквінський. Прагнення «понад» і «вище» саме по собі позитивне. Святий Ігнатій Лойола зробив подібне слово magis — «більше» — одним зі стовпів своєї духовності. Духовне життя це прагнення чогось понад, вище, подолання обмежень, бар’єрів і пересічності. Без подолання своїх слабкостей і внутрішніх обмежень не було би зростання, самі стагнація і регрес.
Прагнення до вищості, зокрема коли не шанує гідності та прав інших, може, однак, набирати гріховних, а інколи й патологічних форм. Пиха має різні відтінки; тим не менше вона ніколи не йде у парі з довірою до себе. Найчастіше вона випливає з егоїстичних і нарцисистичних позицій. Людина, яка на них стоїть, неспроможна любити себе правильно. Вона перебуває на постійній емоційній гойдалці. Надмірна любов до себе проявляється навпереміну з комплексами і залежностями, які змінюються фантазіями про свою всемогутність і видіннями величі, ілюзіями вищості своєї особи.
Пиха може набирати форм переконаності у своїй величі, пов’язаної з прагненням до перфекціонізму і гонитвою за успіхом; а з іншого боку, вона виражатиметься у погорді щодо інших людей, зокрема щодо тих, хто перебуває на нижчому щаблі соціальної драбини.
Більшість відтінків пихи народжуються з комплексів, а отже, з браку довіри до себе. Людина смиренна, яка себе сприймає, знає власну цінність і гідність. Знає вона також і свої переваги та недоліки, над якими працює. Акцептує свою двополюсність: здатність до краси, добра і любові, але також до гріха, слабкості та зради. Людина ж гордовита, навпаки, керується принципом «така прекрасна особистість, як я, не може мати вад, а отже, моїх вад не існує». Наслідком браку сприйняття власних обмежень є брак сприйняття інших: пиха розвиває риси, що ми їх вважаємо за неморальні, такі як розвинутий егоїзм, мстивість, недовіра, легковаження тими, хто не задовольняє потреби бути центром уваги. Ці риси також неможливо погодити з власним уявленням про себе як істоту досконалу, яка підноситься над пересічністю.
Особливим видом пихи, який проявляється у бракові довіри до себе, є фальшиве смирення. Зовнішньо це може проявлятися як покірність, але насправді є відсутністю самосприйняття, заниженням власної цінності та приниженням гідності. Особа з фальшивою покорою живе з хронічним відчуттям програшу, вона переконана, що не зуміє впоратися з вимогами, які собі ставить, із чого зроджується почуття провини і погорди до себе самої. Вона ідентифікується зі своїм переможеним і придушеним «я». Почувається як безбілетний пасажир — позбавлена будь-яких прав.
Девальвація себе виражається, наприклад, у таких думках: «Я нікого не цікавлю, я такий нудний, що мене ніхто й не помічає. Інші меткіші від мене. Такого, як я, ніхто не потребує. Я тягар для всіх. Не можу нікому нічого дати». Занижене почуття власної гідності, деградація особистості дуже далекі від смиренної довіри собі, а в результаті роблять неможливими будь-які зрілі відносини. Люди, які страждають від фальшивої покори, потребують інших, аби викликати їхню увагу й зацікавленість та заспокоювати свій голод почуттів і хворобливу любов.
Довіра до Бога
Довіра до себе народжується зі стосунків із Богом. Залежність від Творця дає певність, що чи цінний у Його очах (пор. Іс 43, 4) і викликає глибоку довіру. Один із моїх співбратів, коли тяжко й болісно хворів, повторював: «Господи, я Твій скарб». Ця людина мала глибоке відчуття власної цінності та довіру до Господа Бога. Він не казав: «Ти, Боже, мій скарб», але: «Я твій скарб».
Людина довіри усвідомлює всебічність обдарованості. Вона знає, що всім завдячує Богові: що ж ти маєш, чого би не отримав? А якщо отримав, то чому хвалишся так, ніби не отримав? (пор. 1 Кор 4, 7). Тому перед Ним я завжди стаю в поставі вдячності та прославлення. Вдячність Подателеві всілякого добра дозволяє відірвати погляд від себе і скерувати його на Бога, зроджує прагнення наслідувати Його та відтворювати своїм життям Його образ: добра, милосердя, співчуття, терпеливості, прощення, смирення. Людина смиренна знає, що вона тільки грішник, який потребує милосердя. Проте усвідомлення своїх обмежень не викликає в ній депресії ані хворого почуття провини. Навпаки, провадить до зцілення у таїнстві поєднання і примирення.
" Вдячність Подателеві всілякого добра дозволяє відірвати погляд від себе і скерувати його на Бога, зроджує прагнення наслідувати Його та відтворювати своїм життям Його образ: добра, милосердя, співчуття, терпеливості, прощення, смирення. Людина смиренна знає, що вона тільки грішник, який потребує милосердя. Проте усвідомлення своїх обмежень не викликає в ній депресії ані хворого почуття провини. Навпаки, провадить до зцілення у таїнстві поєднання і примирення.
Прекрасною ілюстрацією зрілої довіри до себе є Ісусова притча про митаря і фарисея (пор. Лк 18, 9‑14). Молитва фарисея, поза фасадом побожності, насправді «безбожна». Бог слугує тільки прикриттям задивленого у себе «я». Фарисеєві релігія потрібна, щоб почуватися возвеличеним і дооціненим. Ця людина нічого не просить у Бога, нічого від Нього не очікує. Підкреслює своє досягнення і повністю оминає свої слабкості і помилки. Діє як скрупульозний бухгалтер і гадає, ніби цим подобається Богові, або й більше — що він сам подібний до Бога.
Противагою фарисеєві є митар. Він стоїть перед Богом засоромлений і сповнений скрухи, бо зрозумів свій гріх. Він знає, що гріх робить його далеким від Бога, і тому стає перед Ним як жебрак. Не виправдовується й не порівнює себе з іншими. Не почувається кращим за інших. Усвідомлює, що дуже потребує Бога, Його милосердя і благодаті, аби могти жити інакше. Його молитва, слова і постава свідчать про смиренну й довірливу любов. Фарисея характеризує пиха, зарозумілість і погорда щодо інших. Митаря характеризує почуття гріховності, довіра і любов. Противагою пихи є любов, підставою якої є довіра і сприйняття.
Шлях від браку самосприйняття до довіри собі не завжди простий. Він вимагає труду і духовної праці, аскези, молитви, а насамперед — довіри Ісусові. Це пізнав на власному досвіді один із найближчих друзів Ісуса, Петро. Він і справді щедро та великодушно відповів на заклик Учителя, але були в ньому глибокі поклади пихи, самодостатності, незалежності й надмірної самовпевненості. В екстремальних ситуаціях Петро не давав ради завданню, розраховував більше на себе, ніж на Ісуса. Що більше, гадав у своїй гордині, що то він є Спасителем.
Моментом, коли Петро осягнув вершину фальшивої впевненості в собі, були події у Горниці, незадовго до смерті Ісуса. Замкнений у собі та сповнений неочищеної любові, він спротивився сумній заповіді зради: «Хоч би і всі відступили від Тебе, я ніколи не засумніваюся!» (Мт 26, 33). Таким чином Петро винісся над іншими учнями. Зіставив їхню слабкість зі своєю силою. Петро ще не знав, наскільки він слабкий і як мало може собі довіряти…
Лише коли він зрадив Ісуса, то позбувся ілюзій. Відкрив правду про себе та власні сили. З катастрофи гордовитої самовпевненості постала людина, яка віднайшла нову впевненість: впевненість в Ісусі. Перемінений, вкорінений у Христі, він уже зміг прийняти пастирське правління у Церкві й померти за Ісуса. Життя Петра від того моменту стало повністю життям в Ісусі та наслідуванням Його, а його довіра випливатиме з правильного джерела — з Бога.
Марія як взірець смиренної довіри собі
Жінка істинного смирення і довіри собі — це Марія. У покорі Вона прийняла волю Бога, жила у тіні свого Сина, зазнавала неймовірних страждань, дивлячись на Його смерть. І ніколи не нарікала, нічого не коментувала, нікого не звинувачувала, не засуджувала. Повністю прийняла Божий план, сповнила його з довірою і любов’ю. Не було в Ній ані найменшої присутності пихи чи фальшивої покори. Марія була обдарована винятковим привілеєм, який був одним з аспектів Її Непорочного Зачаття. У мить Народження вона отримала «велику порцію» смирення, яке мало приготувати Її — без будь-якої заслуги з Її боку — до буття Матір’ю Ісуса. У серце Марії не вкралася жодна крапля отрути, якою є пиха. Марія повністю сприймала себе, своє місце і роль, яку має виконати. Довіряючи Богові й перебуваючи в Ньому через близький зв’язок, Вона довіряла і собі, й іншим. Тому для нас Вона становить найпрекрасніший взірець смиренної довіри собі.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»