Українська Атлантида: Викликати дощ вміли навіть діти – Михайло Відейко

Історія України досі лишається для нас terra incognita. Не всі знають, що саме наші предки заклали найрозвинутішу цивілізацію, яка й донині є таємницею прадавніх часів. Хіба що з долею міфічної Атлантиди можна порівняти появу та зникнення трипільської культури. У її володіння на Київщині нещодавно запросив Національний комітет Міжнародної торгової палати під завісу Року охорони культурної спадщини, яким 2002-й проголосила Організація Об’єднаних Націй.

Біля Лисої гори ловили черепах і запікали їх на вогнищі

Сорок хвилин їзди від центру Києва — і ми опинилися в Трипіллі. Сьогодні це невеличке містечко, в якому мешкає три тисячі людей. Вузенькими розбитими вуличками, вздовж яких стоять звичайні сільські хати, нас повезли на широчезні простори. На ниві з-під раннього снігу виглядало бадилля цукрових буряків. А обабіч шосе край поля, так би мовити, робоче місце Максима Квітницького. Цей археолог-аматор показав нам щойно знайдені глиняні черепки. Як поділився дослідник-одинак, на цих ланах уже на глибині 50 сантиметрів можна відкопати рештки тисячолітніх глечиків, жіночих прикрас та статуетки. А діставшись глибше — й фундаменти давніх хат.

Нашим гідом став і кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології Національної Академії Наук України Михайло Відейко. Він розповів, що трипільська культура виникла за понад шість тисяч років до нової ери. Поширилася аж на сучасні правобережну Україну, Молдову та Румунію. Наша земля й донині зберігає безліч реліктів минувщини. За його словами, тоді Київщина була одним із центрів європейської цивілізації та східним форпостом Європи. Лише в столиці археологи знайшли руїни 15 поселень. З-поміж решток Красного двору, літньої резиденції князя Всеволода Ярославича, на Видубичах виявили уламки предметів трипільської культури. Там, де тепер Успенський собор Києво-Печерської лаври, нещодавно розкопали землянку. Її датують третім тисячоліттям до нової ери. Загалом наші предки обживали кожну гору, пагорб чи урочище Києва. Цього року на цікаву знахідку натрапили вчені на вулиці Великій Житомирській. Місце, де нині розташоване кафе, колись облюбували рибалки. Після них лишилися ями, забиті лускою, та посуд з риб’ячими кістками. Популярною у трипільців була й Лиса гора. Біля її підніжжя, на берегах річки Либідь, випасали коней та биків. Там-таки ловили черепах, яких запікали на вогнищах. Сліди тих обідів виявили минулої зими археологи. А ще відкопали рештки будівель з дерева та глини. Діараму таких поселень можна побачити у Музеї історії Києва.

Селяни копали шурфи, а археолог Хвойка перебирав грудки землі

Будинок на вулиці Ігорівській, 9, що на Подолі, прикрашає меморіальна дошка на честь Вікентія Хвойки. Пам’ятник археологові ми побачили і в Трипіллі. Саме завдяки цій видатній людині світ дізнався про прадавню культуру наших предків. Розкопки він почав 1897 року, коли вся еліта марила сенсаційними відкриттями — наслідували німця Генріха Шлімана, який знайшов Трою та Мікени. Захворів на археологію і Вікентій В’ячеславович. Він, успішний аграрій (за вирощене просо навіть здобув на Паризькій виставці золоту медаль), кинув справу і поїхав у експедицію на Київщину. Почав дослідження в селах Щербанівка, Гребені, Юшки. У допомогу наймав місцевих селян. За 40—50 копійок на день (стільки ж коштував урок мови у француза) вони копали метрові шурфи. А Хвойка перебирав грудки землі. В них і знаходив уламки посуду, ритуальних статуеток, фундаменти осель. І довів, що ті релікти належать не римській, як вважалося до того, а іншій цивілізації, яку згодом назвали трипільською. Його доповідь на Всесвітньому конгресі археологів
у Києві стала сенсацією, перевернула уявлення про історію давніх культур. Бо вчені вважали, що прадавня Європа не була самодостатньою, а запозичила усе найкраще зі Сходу та Азії. Трипілля розбило вщент цю теорію.

Ще за шість тисяч років до Різдва Христового наші предки будували двоповерхове житло

Нині експонати Хвойки розкидані по музеях Європи. Є вони в приватних колекціях Відня, Великої Британії, Берліна. Деякі зберігаються в обласному археологічному музеї Київщини, де представлена історія краю від неоліту до початку ХХ століття. Михайло Відейко показав нам макети трипільських осель. Вони нагадують хати, які нині є в музеї народної архітектури під відкритим небом, що в Пирогові. Як вважає вчений, так, як облаштували побут трипільці, жили в українських селищах у ХVIII столітті. Хати обмазували глиною з просом, дах вкривали соломою, викладали печі. Хоч як дивно, три сторіччя тому наші предки не вміли будувати оселі... двоповерховими. А у Трипіллі це було звичним явищем. Обов’язково у куті житла мав бути вівтар, де приносили жертви духам. Там стояло безліч посуду — у ньому для духів лишали обіди. До слова, за майстерністю гончарі давньої Київщини могли змагатися з єгипетськими. На глечиках та полумисках іноді зображували голови биків та оленів, наносили яскравий орнамент. Деякі обриси тварин археологи навіть приймали за єгипетські ієрогліфи. Вчені з’ясували, що трипільці знали понад триста різновидів малюнків. Згодом, припускають, такі піктограми мали стати нашою писемністю. Вміли трипільці й ткати на верстатах, і гаптувати, а жінки — робити 12 зачісок. Харчувалися кашами з ячменю, проса, гороху та пшениці. Полювали на дичину та ласували черепахами. А ще, як свідчать знахідки, раніше за шумерців винайшли спосіб ферментації, що дало змогу варити пиво.

Викликати дощ вміли навіть діти

— Гадаю, саме у Трипіллі закладалися основи європейського чаклунства,— міркує Михайло Відейко.— На ті часи воно було формою релігії. До цього прилучали навіть маленьких дітей, приміром, навчали їх викликати дощ. Для мешканців багато речей мали символічне значення, а числа, кратні трьом, були магічними, їх вирізьблювали на амулетах. Деякі з них збереглися — це глиняні та крем’яні хрести або кола з хрестами. Робили також людські статуетки, на яких викарбовували таємничі знаки. Можливо, так замовляли від хвороб, а може, навпаки, врочили ворогам.

Біля сучасного Трипілля стоїть Дівич-гора. Вважають, що на свята туди дозволяли сходити лише заміжнім жінкам. Які магічні дійства там відбувалися — таїна, але, як запевняли нинішні мешканці, вони й досі оминають гору десятою дорогою. Саме захоплення чаклунством, вважають деякі науковці, й стало причиною краху цивілізації трипільців. Бо за понад дві з половиною тисячі років існування не винайшли нових систем землеробства, а зосередилися на заклинаннях та ворожіннях. Тому частим гостем у них ставав голод. За неврожаїв їли навіть равликів та коріння, але згодом земля спустошувалася, і люди помирали. Ще однією з гіпотез загибелі є часті напади ворогів. А може, Трипілля повторило долю легендарної Атлантиди та Криту, теж пішовши під воду? Адже нині в районі Дністра під мулом розкопують рештки стародавніх поселень.

Тут перетнулися Чумацький, Шовковий та шлях “Із варяг у греки”

Наші легендарні пам’ятки — Софію Київську, Ольвію та Херсонес — знають у світі. Можливо, незабаром до списку культурної спадщини ЮНЕСКО потрапить і Трипілля. Ініціатором ідеї став президент українського Національного комітету Міжнародної торгової палати Володимир Щелкунов. Він досить часто відвідує містечко, спілкується із співробітниками обласного археологічного музею. Пан Володимир переймається тим, як привернути до Трипілля увагу туристів. Приміром, хотів би, аби відомості про нашу видатну пам’ятку потрапили до всесвітніх довідників і путівників.

— Захід має знати, що наша країна була біля витоків європейської цивілізації,— зауважив Володимир Ігоревич.— Перші торговельні зв’язки почалися саме звідси. Тут перетнулися Чумацький, Шовковий та шлях “Із варяг у греки”. Як національне відділення впливової Міжнародної торгової палати ми надішлемо відповідне подання до ЮНЕСКО. Пакет документів готовий, а 16—17 листопада я з цією пропозицією виступлю на засіданні штаб-квартири у Парижі.

Крім того, Національний комітет, який очолює пан Щелкунов, має намір стати спонсором майбутніх досліджень у Трипіллі. Адже там від часів Вікентія Хвойки не проводилися археологічні розкопки.