«Арії вийшли з території України»: вільна Праукраїна і погляд на рабство

«Над фізичною мішаниною рас нашої землі панував дух землі, не-матеріально підсвідома ідея Вічної Нації, яка робила добрих українців з мішанини нордійців з динарцями і всякими іншими. Цей Дух Землі зберіг нас від усіх потопів і нині по майже 600 літній неволі, ми - все ще в неволі - величиною третій нарід в Европі, а шостий чи сьомий у світі» (Ю. Лісовий, 1956 рік).

Українці – нащадки праукраїнців-індоєвропейців

«...важливі свідчення щодо міжнародного визнання території України батьківщиною індоєвропейських народів і, відповідно, – прабатьківщиною санскриту зібрала українська журналістка Світлана Петрова. Вона, зокрема, пише:

“У книзі "Воля у стародавньому світі", котра вийшла у Нью-Йорку 1961 р., автор Герберт Мюллер каже: "Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців".

Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941-49 роках. У книзі "Іран", виданій у США 1965 р., він писав: "Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря".

Французький історик пан Бовле у книзі "Людина у віках" повідомляє: "Арії вийшли з території України".

Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що "арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України".

Один із найвизначніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі "Історія та культура індійського народу" пише: "Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв". Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові”... – підсумовує авторка.

Український письменник Василь Стефак, подаючи погляди відомого сучасного українського санскритолога Василя Кобилюха, звертає увагу на те, що “видатні вчені зі світовими іменами, як от англієць Річард Вільсон, директор Інституту охорони національних пам'яток Індії Арвінда Алока й багато інших ... на підставі серйозних наукових досліджень стверджують, що Україна це – батьківщина аріїв, що європейці спілкуються між собою на підставі тієї прамови, якою розмовляли 5000 років тому на території теперішньої України”.[1]

Отже, слов’яни з північних берегів Чорного моря є зародком, який дав поштовх до розселення різних груп індоєвропейців по світу.

Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English», на якій схематично зображено поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини.

Чи побутувало в скіфів-сколотів-скитів рабство?

«Деякі дослідники аргументують не-українське походження «королівських» скитів тим, що вони продавали скитів-хліборобів, не по-людськи поводилися з невільниками, мордували невигідних їм володарів і т.ін. Ми не будемо заперечувати, що того всього не було, що в скитів не було суспільних паразитів, але ми проводимо рівнобіжність між цими давніми часами й нинішніми – і не бачимо різниці...

Із зіставлення історичних матеріалів бачимо, що «гніт» скитської верхівки, навіть на чужонаціональних теренах не був великий...».[2]

Потрібно згадати в цьому контексті слова із книги В. Паїка «Корінь безсмертної України і українського народу»:

«...Сколоти величезної фізичної будови, не бояться ніяких невдач, а коли були переможцями, то задовольнялися тільки славою».

Продовжимо цитувати Юрія Лісового: «Україна ніколи не знала повного невільництва. Від зарання буття в Україні були лише свобідні люди, вільні племена, об’єднані  в демократичні, монархічні союзи. Наші літописці згадують про те, що воєнно полонених у нас все відпускали домів за викупом, коли ж полонені були люди бідні і не мали викупу, тоді їх поселювали, давали підмогу при побудуванні хат і в той спосіб позволяли поселеним полоненим врости в український ґрунт і натуралізуватися.

Ця вільна соціяльно, своєрідна структура української землі показалася в римських і візантійський часах загрозою для цих, опертих на невільництві держав. Невільники масово втікали на свобідні українські землі. В пізніших часах, в V, VI ст. по Христі – історики пишуть про організовані походи слов’ян (русичів) проти невільничих держав Риму і Візантії».[3]

«Європейці, які прозвали гунів варварами за те, що ті, по суті, знищили давню Римську цивілізацію на чолі з імператором та самим папою, не могли змиритися з істиною, що то вчинив цивілізований європейський народ – київські руси, які не могли далі терпіти посягання Риму на їхні південні землі та запровадження на землях слов’ян-братів жорстокого рабства».[4]

Свобода і рабство

«Історики погодилися з церковниками, буцімто цивілізація (державність) зародилася на Близькому Сході наприкінці IV тис. до н. е. і почалася з рабовласництва. На цьому стоять і Біблія, і «Капітал» – фундамент так званого історичного матеріалізму. Будучи основами, з одного боку, «світових релігій», а з іншого – «наукового атеїзму», обидва твори споріднені з єврейською етнокультурою (в її прадавній релігійній та новітній науково-політичній проявах). Саме в цьому криється потяг обох до суїциду – до «кінця світу» або до «світової революції», в якій має згоріти цивілізація, заснована на рабстві. Згідно з марксистсько-ленінською доктриною, запалом революційної вибухівки мають стати слов’яни – як найменш цивілізовані народи Європи (ті, від кого пішла вся індоєвропейська група народів, типове протистояння Теза-Антитеза – А.Г.). Ця обставина пояснює цілеспрямоване нищення ленінським Раднаркомом (єврейсько-сіонського ґатунку) слов’янської еліти революціями, голодоморами та війнами; в цьому ж і ключ до розуміння сучасних історичних процесів...»

«...слов’яни – найпаче, серед інших «гоїв», приречені смертоносним сіонізмом до знищення – є найбільшим втіленням життєдайного полюса загальнолюдської цивілізації».

«...найперша у світі «цивілізація» – етноісторичне ядро не тільки слов’янських, але й усіх споріднених з ними індоєвропейських народів – виявилася тією Араттою, з якої виводив себе Шумер. Найбільшою ж новиною стало відкриття державного ладу Аратти – не рабовласницького (як у Шумері й пізніше), а громадського, або общинного...

Визнати державність Аратти офіційна наука не бажає з двох головних міркувань:

1) пріоритет коріння, становлення й визначення еталону цивілізації доводиться переносити з біблійного Сходу в «язичницьку» Східну Європу;

2) всупереч пріоритетам (і етнічним, і релігійним, і політичнім, і науковим, і культурним загалом), що складалися на Близькому Сході й у Західній Європі протягом трьох останніх тисячоліть, слов’ян доводиться переводити з рангу «найвідсталішого етносу цивілізованого світу» у ранг хранителя ядра загальнолюдської цивілізації. Важко навіть уявити, які концептуальні, ідеологічні та інші зрушення потягне за собою оте визнання! Але зробити його вітчизняній і світовій науці все ж таки доведеться».[5]