Влада боїться спецбатальйонів: бійці колись повернуться і вже не будуть мовчати

В умовах війни державу потрібно захищати. Хотів показати своїм прикладом, що не тільки молоді хлопці можуть ризикувати життям, але й дорослі чоловіки, незважаючи на посади. А ще – відповідальність за Майдан, не дуже багато я там бачив головних лікарів. Ситуація з Кримом була показовою. Якщо ми знову втратимо якусь частину держави, де гарантія, що подібні події не матимуть місце у Львові?

З представників яких регіонів найчастіше формуються добровольчі загони?

70% - то східні регіони: Луганщина, Донеччина, Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя. Представники Центральної України становлять приблизно 20% і Західної - 10%. Але це конкретно щодо батальйону «Азов». У «Донбасі», напевно, ще більше хлопців зі східних областей, вони там задають тон. Мова спілкування – переважно російська. І це має свій ефект, бо для місцевого населення ми були б «бандерівцями». А на своїх уже такого не скажеш.

Тобто можна говорити, що на Сході відчувається певна лінія розламу стереотипів?

Як на мене, просто відбувається формування нації. Українська свідомість виходить із підпілля. Люди зібралися разом, отримали зброю і самі можуть впливати на ситуацію. Цікаво, що в них немає страху загибелі. Молоді, талановиті, освічені хлопці - я порахував, що 80% з вищою освітою – відмовилися від особистих перспектив і пішли воювати. Бо на їхню землю наступає ворог.

Які функції доводилось виконувати Вам у зоні АТО?

Так сталося, що добровольчі батальйони формуються і за рахунок тих людей, які були на Майдані. Коли до мене звернулися друзі, з якими пережив буремну зиму в Києві, зрозумів, що мушу діяти. Пробув у зоні АТО місяць і тиждень, на роботі узяв на цей час відпустку.

Батальйон складається з добровольців, і статусу як такого в нас немає. Особисто я спочатку проходив службу як міліціонер, потім як фельдшер, а лише згодом отримав призначення керівником медичної частини, був введений до складу штабу. Але основне моє завдання – робити все для того, щоб хлопці в «Азові» були живі й здорові. Я не цікавився своїм статусом. Мені здається, коли закінчиться війна, то люди, які брали участь у бойових діях, отримають своє. Вірю, що ми збудуємо ту державу, яка буде обличчям повернута до людей.

Чи можна дізнатися, скільки людей налічує батальйон «Азов»?

Чесно кажучи, нам не дозволяють говорити про кількість військових, але повірте, що батальйон постійно збільшується, люди вчаться, ростуть. Там працюють дійсно першокласні фахівці, вистачає бажаючих поповнити його лави. І я відверто не розумію, чому створюються перешкоди для добровольців, чому долучають «зелену» молодь, натомість кваліфікованих чоловіків залишають за бортом.

Великою мірою відчувається саботаж на місцях. Десь це роблять зумисне, щоб створити певний хаос, комусь це вигідно. А з іншого боку, влада своїми руками боїться сформувати силу, яка в майбутньому може їй протистояти, прагне тримати бійців під контролем. Така сила вже не терпітиме несправедливості. Якщо сьогоднішні олігархи думають, що, усунувши одну банду, візьмуть їхнє майно і сформують іншу, – такого більше не буде. Можу з упевненістю сказати, що хлопці, які зараз воюють, – вони вже готові управлінці, в них на першому місці людина.

Що б Ви сказали керівництву країни як людина, яка побувала на передовій?

В першу чергу, хотів би звернутися до керівників держави – щоб вони схаменулися, перейнялися проблемою людей безпосередньо. Нехай дозволять батальйонам бути повноцінними формуваннями. Я сьогодні відчув ситуацію, що влада боїться спецбатальйонів. Можливо, вона має для цього підстави. Бо у хлопців загострене почуття справедливості, моралі, спорідненості – вони вже не дозволять ходити по головах. Влада має усвідомити, що бійці, які зараз служать на Сході, колись повернуться і, зустрівши на мирній території колишнє беззаконня, уже не будуть терпляче мовчати.

Які існують проблеми із забезпеченням бійців?

Що стосується зброї, то на 90% її постачає держава. Інша справа, що я не зустрічав нового, сучасного озброєння. Батальйон «Азов» переважно тримається на фаховому підході до воєнних дій і на патріотизмі хлопців. І якщо чогось не вистачає, ми не надто переймаємося, бо найголовніше завдання – вибити ворога. З одягом теж скрутно. Я, наприклад, коли прийшов у батальйон, просто отримав старі речі. Амуніція вже використовувалася нашими чи закордонними структурами, зокрема, маємо зразки вже поношених форм 10-15 різних держав. Але ніхто не робить з того проблеми.

Щодо їжі нарікань також не чув, особливо під час військових дій. Хоча раціон, звичайно, обмежений. Як такої кухні у нас просто не існувало – на передовій вживали спеціальні пайки, а в інших умовах – просто брали на складі продукти, які були. Позитив батальйону в тому, що він дуже мобільний. У бойових умовах це виявилося надзвичайно важливо. Наскільки мені відомо, за три місяці існування «Азов» не зазнав жодних втрат. Коли брали Маріуполь, то мали двох важкопоранених хлопців, яких доправляли літаком у Київ.

З якими пораненнями доводилося мати справу?

В основному це кровотечі і вогнепальні поранення. Були також розриви гранат. Один хлопчина підірвався на фугасі – стояло питання про ампутацію руки, був розрив внутрішніх органів. Нам вдалося зупинити кровотечу, врятувати від больового шоку. Винесли його з поля бою і спільними зусиллями лікарів (до Маріуполя навіть викликали хірурга з Дніпропетровська, який зробив йому пластику судин) вивезли пораненого в Бердянськ, а потім літаком до Києва. Руку йому вдалося зберегти.

Одна з причин, чому довелося евакуювати хлопця, – це настрої в місті. Дуже багато зрадників було серед маріупольської міліції, чи не половина. А інша частина просто була бездіяльною, відверто уникала виконання своїх обов’язків.

Як місцеве населення реагувало на наших військових?

Ми це питання в батальйоні аналізували багато разів. 80% населення на Сході України просто байдужі до того, що відбувається. Або на чиєму боці сила – там і вони. Наприклад, може йти бій, а люди з боку стоять і спостерігають, чим він завершиться. Десь 2% - це відверті вороги. Чимало таких було в Маріуполі, де сепаратисти досить довго тримали оборону. Там місцеві жителі сильно перейнялися їхніми настроями. А коли прийшли ми, їм важко було перебудуватися. Їхнє нутро – неоране поле для національного, ідеологічного виховання.

Я спілкувався з людьми, запитував, чи бували вони у Львові. «Не були», - відповідали, дехто навіть не міг сказати, в якій частині України місто розташоване. Попри те, що в Маріуполі є великі підприємства і люди там отримують гарну зарплату від 6 до 10 тисяч гривень, я помітив, що саме місто – сіре, радянського типу, де немає нічого цікавого. І люди там приземлені, не тягнуться до чогось нового. Психологія така: нам тут найкраще, не чіпайте нас, дайте тільки зарплату, все необхідне для існування – і все. Причому подібні настрої спостерігаються в середовищі лікарів, учителів, які в кожному суспільстві вважаються певною елітою. Вони звинувачують сепаратистів і в той же момент – владу в Києві, бо вважають, що Київ приніс їм війну. Скрізь відчувається відверта російська ідеологія, ЗМІ просто зомбують людей. У перерві між бойовими діями нам якось випало подивитися по місцевому телебаченню один із матчів Чемпіонату світу з футболу. Паралельно з трансляцією відвертий українофоб Кисельов коментував якісь політичні події. Тобто йде відверта боротьба Росії за східні регіони України. Послухати місяць таку інформаційну пропаганду – і сам почнеш думати інакше.

Що чути від самих бійців стосовно стилю, способу і ефективності командування АТО? Як вони це бачать?

В батальйоні «Азов» воюють навіть хлопці-дезертири з української армії. Питаю їх: «Чому ви це зробили?» А вони відповідають, що «Азов» і армія разюче відрізняються в усіх відношеннях. Один хлопчина зізнався, що за три місяці в Збройних силах і близько того не дізнався, чого за тиждень навчився в спецбатальйоні. Я вже зазначав, що у нас працюють професіонали. А війна – то військове мистецтво, наука: як захоплювати будинки, якими групами, куди йти, в який період часу, психологічні особливості поведінки ворога.

Наприклад, Маріуполь ми взяли о 4-й годині ранку, коли найбільше хочеться спати. Операція планувалась два тижні, кожен із бійців знав своє місце, свою функцію. В день захоплення ніхто не розумів, куди саме ми їдемо, чіткі інструкції отримали вже безпосередньо на місці. Більше 10 людей в групах не було. Вся операція тривала декілька годин, діяли оперативно. Тоді навіть населення нам допомагало – декілька десятків терористів здали, їх просто закрили у підвалах.

Деякі бійці, які приїхали із західних регіонів, виявляли певну людяність до терористів. Але решта хлопців діяли більш жорстко. На війні як на війні. Чесно кажучи, в психологічному плані чоловіки зі Сходу виявилися більш військовими професіоналами, ніж ми.

Успіх батальйону – це постійний військовий розпорядок. Поки одна група бійців спить, інша йде у розвідку, решта патрулює на блокпостах, ще хтось – проходить підготовку. Люди були увесь час у роботі. Крім того, керівництво «Азову» ніколи не діє навмання, старанно перевіряє дані, суворо дотримується інформаційної безпеки та таємниці. Про операцію, яка планується, знають лише командир і керівник штабу – все.

Моє завдання як лікаря полягало також в орієнтації під час бою, потрібно було передбачити ситуації, що могли трапитися з бійцями. В кожній «десятці» був інструктор – людина, яка виконувала функції медика. Хтось мав професійну освіту, хтось лише навчався, були люди, які просто цікавилися медициною. Всі вони пройшли інструктаж. А моє призначення полягало в тому, щоб навчити їх спокою на полі бою: кожен може отримати поранення, але треба сприймати це як належне, бо йде війна. В жодному разі не можна допускати, щоб тебе охопила паніка.

Мали ще одну проблему. На жаль, держава не забезпечила армію стандартними індивідуальними аптечками. Комплектували фактично самостійно. Особливо велика необхідність у спеціальних шприцах-тюбиках від больового шоку.

Ви плануєте повертатися в зону АТО?

Так, очікую виклик щодня. Як доброволець можу й не їхати, але, знаєте, вивчивши ситуацію, познайомившись із хлопцями,  кинути їх тепер я просто не можу.

Які плани маєте після закінчення бойових дій на Сході? Можливо, будете проводити медичні курси для молоді?

Я – керівник диспансеру, головний лікар. В принципі, як людина та особистість вже відбувся. Звичайно, хотілося б передати свій досвід. Але такі речі має задавати держава. Влада повинна чути людей. От, наприклад, спостерігаючи за рідною Львівщиною, змушений констатувати, що до влади прийшли нібито такі патріоти, якими ми і в 90-ті роки не були. Але виявилося, ці патріоти людей не чують. Далі слів, демагогії справа не йде. Вони мають своє вузьке коло і щось там вирішують.

Ті самі громадські ради при обласних державних адміністраціях – і попередня, і нинішня влади тримали їх для «галочки». Багато партій спаплюжились і відверто перетворилися на бізнес-проекти, навіть займаються рекетом. Приходять і кажуть: «дайте нам, бо ми є великими патріотами». Сьогодні нас не треба грабувати: ми маємо свою державу і можемо нею керувати. Просто для цього необхідно розробити і дотримуватися правил гри. Зараз нічого вигадувати не потрібно, хочете нормальну медицину, освіту – подивіться, як вони функціонують в Європі. Потрібно тільки адаптувати їхні здобутки до наших реалій. Влада має створити умови, аби кожен громадянин зміг реалізувати свої таланти, здібності. А зараз все навпаки – українці або їх кудись «закопують», або використовують тишком-нишком, щоб якось вижити. Вірю, що в найближчому майбутньому вже так не буде, країна занадто змінилася, змінилися її люди!

Як Ви вважаєте, чи можна розглядати батальйон «Азов» як зразок майбутньої, повноцінної української армії?

За великим рахунком, так. Є певні труднощі. В першу чергу, вони стосуються того, що «Азов» об’єднує різних людей, з різних громадських течій. Позитив і основа батальйону – це здатність до самоорганізації. Так було, до речі, на Майдані. Кожен знає, що потрібно робити. Як лікар я усвідомлюю свої дії, коли рятую життя, і мені не потрібно вказувати. Головне – самим знати свою справу і віддано  виконувати свій обов’язок. У свою чергу, керівники знають, як стратегічно вміло використати цю організовану силу, спільноту людей. Ще одна платформа існування спецбатальйону – це здоровий спосіб життя. Про алкоголь і мови не йшло, а ще ми знаходили мотивацію, аби люди кидали палити та активно займалися спортом і бойовою підготовкою.