Як любов’ю можна прославити Литву у світі

У цьому будинку, де ростуть двоє маленьких дітей, ми не побачили перенасиченості покупними дитячими іграшками. Тут все органічно подарувала Природа: відносини, любов, турбота і радість живуть тут завжди і поза часом. А в одній з кімнат за кількістю кубків та інших нагород нам здалося, що хтось із цієї родини чемпіон світу або Європи, причому неодноразовий. Але з якого виду спорту? У дворі цього заміського будинку в містечку Паграмантіс, який знаходиться під Таураге, всього лише одне баскетбольне кільце. Все інше простір займають маленькі будиночки і просторі вольєри.

Зізнаємося: таку кількість красивих і доглянутих такс ми бачили вперше. У цей будинок ми прийшли дізнатися для себе, як одна сім'я своїм захопленням і любов'ю до собак може прославити Литву у світі. Знайомтеся: Лілія Транеліене, держслужбовець, юрист і її чоловік, кращий майстер з архітектури малих форм і дизайнер простору радості (у вільний від юридичної служби час) Гінтаутас – господарі питомника довгошерстих такс.

Діти і внуки не уявляють собі життя без спілкування з цими прекрасними створіннями, яких послав на Землю Всевишній, щоб у людини був вірний друг.
Про те, як складається європейське життя людей і довгошерстих такс без проблем і політики у невеличкому литовському містечку, ми розпитували господиню.

 – В Україні багато говорять про євростандарти. У Ваших собак європейське життя?

– У нас є дуже хороші друзі в багатьох країнах – по собачої лінії. З поляками дружимо вже років 5, вони мають нашу собаку і відкрили Литву через наших собак, тепер приїжджають щоліта.

Я бачила, як живуть собаки в Європі. Ми багато подорожуємо, зустрічаємося з іншими кінологами, бачили питомники і в Німеччині – ми намагаємося, у нас не гірше. Звичайно, не відразу зробили все, але старалися. Щоразу, зустрічаючись з іншими кінологами, дивимося на хороші, позитивні сторони кінологами що можна зробити у нас, щоб було не гірше. Навіть в Мілані ми бачили набагато гірші умови для собак.

Я думаю, що зараз ми вже на непоганому рівні. Були в Німеччині в одному з кращих питомників довгошерстих такс, дивилися, які у них умови – дуже схоже. У Литві холодні зими, тому нам складніше – взимку не всіх тримаємо в вольєрах, забираємо в будинок. На першому поверсі зараз робимо зимові вольєри, щоб собакам було тепло до весни.

–Тобто російське розуміння «життя собаче» – це не про вас.

– Так, тому що зараз вже неясно, вони живуть для мене або я для них. Тому що я повинна працювати, щоб заробити на їх гарне життя, а вони живуть для себе. Для нас це не бізнес, це для того, щоб я змогла дочекатися цуценя все краще і краще –воно у мене ще попереду.

– Як прийшло до Вас це захоплення?

– Випадково і дуже цікаво. Красива собака – це моя мрія з дитинства. У Москві на Пташиному базарі в 1988 році побачила ящик з цуценятами, у яких були мигдальні очі і довгі вуха – я не змогла піти з ринку без цуценятка. Я плакала на виході, і ми з чоловіком повернулися до цього ящика. Перше цуценя довгошерстої такси я купила зовсім без всяких планів і документів. Потім він загинув, дуже за ним плакала.

У Литві тоді не було таких собак, за кордон не поїдеш, єдине місце, де можна було купити таку собаку – Росія. З виставки в Москві ми замовили цуценя, поїхали і привезли додому. Тоді це коштувало дуже дорого. З тією дівчинкою ми стали ходити на мисливські виставки, ми були першими литовськими кінологами. Так і почалося...

Питомник – теж випадково: був у нас гість з Австралії, а тоді, в перехідний період, ми з чоловіком міняли професії, тому що були дуже важкі часи. Якраз з'явилися перші цуценята, і австралієць підказав вихід – заведіть питомник, і буде свій бізнес. Це бізнесом не стало, а питомник вийшов. Не знаю, чи були в Литві такі собаки, але з нашої сільської боку не було жодного питомника. Ми були одні з перших.

Наших «дітей» в Литві багато, одна вже їздить на виставки, в минулому році «наша внучка» на європейській виставці взяла перше місце. Тепер питомників різних порід в Литві вже багато. Уже ніхто не сміється і не дивується, що люди вирощують собак – це стало нормою, а в старі часи сусіди дивувалися: «Людям нема за що жити і їсти, а ти собак годуєш і розводиш».

 – Були такі часи, коли Литва жила бідно – вчителі, професори, лікарі? І як ви тоді ділилися шматком хліба з собаками?

 – Так, було... Але собаки повинні добре їсти завжди. Вони не будуть овочі їсти. У той час так добре, як зараз, собаки у нас не їли. Зараз у них спеціальна їжа, а за часів «дикого капіталізму» купували сире м'ясо. Ми з чоловіком навчалися, навчалися діти, але собакам було добре біля нас завжди – які б не були часи. І моя медична освіту, як і знання генетики, співслужило хорошу службу моїм вихованцям.

 – За цей час, що Ви спостерігаєте за собаками, що Ви для себе відкрили з життя собак, чому треба повчитися людям?

 – Дуже багато. Всю філософію життя. Мене запитують: «Тобі не важко?» Звичайно ж я втомлююся більше фізично, але після основної розумової роботи робота з собаками – це терапія, знімається психологічна втома. А собаки – вони такі... Я можу на них сердитися, можу бути сумною, навіть не любити їх в цей час, не хотіти бачити, але вони цього ніколи не згадують.

Вони люблять, не дивлячись який ти – втомлений, сумний. Якщо ти їх в цей момент не любиш, вони все одно тебе люблять. Це і є собача терапія, яка потрібна кожній людині, але біда, що люди вже не мають такого зв'язку, цього не бачать, не хочуть бачити і не хочуть це взяти, хоча їм і допомогло б. Собача терапія мені допомагає дуже... Іноді сиджу ввечері, а рука сама тягнеться собаку погладити.

Собака – єдина жива істота, якій від народження дано почуття любові до людини. Цуценята місячного віку – вже соціальні істоти, їм потрібне спілкування. Я їх не народила, і годую їх не я, але вони хочуть до мене на руки, лізуть на коліна, я їх повинна гладити і кожен хоче ласки. Цьому їх ніхто не вчить, це дано.
Якої ще тварині з народження таке дано? Інших треба приручити, а собак не треба приручати, собаку треба приймати такою, яка вона є. Тому і поведінка з собаками інша, тому вона – друг людини. Я не знаю, хто їм таке відчуття дав, це філософія кожної людини, але не бачити цього не можна.

Днями повинна народити моя собака, можливо, це буде і сьогодні вночі. Звідки я знаю? Подивіться – вона від мене не відходить, постійно у моїх ніг. Перед пологами мої собаки не шукають затишного містечка, а навпаки, намагаються бути поряд зі мною. Якщо я йду з дому, в їхніх очах я бачу страх і занепокоєння, що мене не буде поруч, коли прийде час ...

– А що потрібно змінити людині в своєму житті, щоб вона стала другом для собаки?

– Себе всього змінити. Треба навчитися відчувати зв'язок не тільки з собакою, але і з Природою. І не повинно бути: «Я можу перемогти Природу, я можу її змінити». Людина сама є Природа, вона є частиною Природи. Цей зв'язок повинен бути у всіх, треба просто згадати, що людина не народилась десь... І не з Марса його кинули на Землю, між усіма є зв'язок. Мені дуже подобається, як це показано у фільмі «Аватар». Фантастика, дуже хороший фільм, і я думаю, що це дійсно є на Землі. Якщо стати собі другом, другом Природі, іншій людині, станеш другом і собаці. Про собак я можу вже і казки, і розповіді писати.

Собаки не злопам'ятні. Вони чудово розуміють людську мову, недавно ми з чоловіком збиралися за грибами, ще тільки обговорювали. І що ви думаєте? П'ять наших собак через хвилину вже стояли біля хвіртки, що веде в ліс – чекали нас. Собаки нас розуміють, а ми, на жаль, вже забули їх мову.

– Собак можна обдурити?

– Так, я іноді їх обманюю: підставляю м'ясо, прошу зробити стійку, а якщо не дуже добре стоїть – не даю цей шматок. Так іноді обіцяю, але не даю – вчу.

Краще розповім одну містичну історію. До нас за собакою приїхали поляки, колись у них теж була довгошерста такса. Для того, щоб показати її, ми пішли погуляти до річки, до лісу. Під час прогулянки дружина щось сказала чоловікові і заплакала –тоді ми не дізналися причину цих сліз. Через кілька років вони дізналися, що ми будемо проїжджати Польщу і дуже настійно, з любов'ю запрошували нас в гості. Господиня представила нас всьому місту, скрізь, де б ми з нею не ходили, вона представляла мене: «Знайомтеся, це «мама »Захарії», – мені навіть незручно стало від такої слави. І тільки тоді вона розповіла причину короткочасних сліз у нас, в Литві: «Коли померла моя собака, мені приснився сон, що я перебуваю в лісі, на березі річки, і від води до мене біжить маленька, точно така такса і я беру її на руки, вона моя. Так ось: в той день, коли ми брали у вас Захарія, цей сон в точності збувся». Ось така гарна, містична історія пов'язана з нашим питомником.

Наш віртуальний світ входить і в собаче життя. Всі в'язки у нас планові, знайомимося і на виставках, і по інтернету. Німецькі такси трохи менші, легші, скандинавські, навпаки, ширше в кістки і важче, тому дуже тісно співпрацюємо з розплідниками інших країн для виведення наших найкращих цуценят-переможців.

Одна наша дівчинка ледь не поїхала до Японії: ми зробили для неї всі можливі щеплення і обстеження по світовим стандартам. Напевно, пан Сінг отримував більше радості, коли такса жила в нашому питомнику, а він в далекій Японії показував друзям нашу родовід і наші перемоги. Але віртуальний світ не реальний, і в останній момент перед відправкою вищі сили підказали японцеві, що не можна собаку забирати з її європейського ра.. «Японочки» залишилася у нас.

– Ви знаєте всіх своїх вихованців по імені?

– Шарпас, Фредді, Еразмус, Хафаістус, Зефіру, Фігаро, Юпітер, Фіона, Йоко фон Шарлотенхоф (немочка), Карма, Центуріонас... Прізвище розплідника Руді. Я їх відрізняю здалеку – якщо вони бігають по саду або біля річки. Вони все за характером різні. Персони... Їх мисливська натура проявляється в тому, що вони риють ями в вольєрі. Ми закопуємо, а потім все знову.

Для того, щоб наш розплідник став відомим в Європі і на належному рівні представляв Литву, спеціально я нічого не робила – просто робила те, що люблю, що мені подобається. Так вийшло, але, напевно, правильно робила. Якщо ти чесно робиш те, що ти любиш – успіх прийде.

... Кілька вечорів ми провели з жителями цього великого будинку, який приніс славу і світову популярність Литві. Сподіваюся у нас вийшло вам розповісти, як одна сім'я і одна любов можуть прославити свою країну.

Анна и Петро Олар