Як перемогти Московію

«Час любити, час ненавидіти, час на війну і час на мир»

(Книга Еклезіяст)

500 років перегодом у столиці Білорусі все ще тривають вельми сумнівні з погляду дипломатії перетракції «про перемир’я» (в основу переговорного процесу покладений фальшивий аргумент новітнього «собіратєля зємєль» – «Росія не є стороною-учасницею збройного конфлікту») між українцями й московитами за участі донецько-луганських терористів і представників Західної Європи.

Sic! У перемовинах бере участь Леонід Кучма, який, по суті, перебуває у
підвішеному стані – у серпні суддівська колегія Апеляційного суду Києва
взяла самовідвід у резонансній справі про вбивство журналіста Георгія
Гонгадзе.

5 вересня 2014 року Леонід Кучма підписав з лідерами бойовиків протокол про припинення вогню на Донбасі. Отже, «ДНР» і «ЛНР» визнано. Чий план спрацював? Від чийого імені діє екс-президент України? Хто його уповноважував? Фантасмагонія якась… Що далі?

Кілька місяців тому, розмірковуючи про можливість подальшої військової агресії з боку Росії, Петро Порошенко оптимістично відзначив: «Я вірю що Путін зупиниться. Росія є крупним партнером для України». Зрозуміти логіку українського президента вже тоді було складно, як і згодом, коли вигулькнув скандал з російським «гуманітарним конвоєм», і коли Порошенко поставив перед українськими служивими завдання – організувати патрулювання кордону спільно з російськими прикордонниками.

Тільки-но спливло 75 років від початку Другої світової війни, як в український Новоазовськ вдерлися війська «стратегічного партнера», лицемірно заявивши, що прийшли захистити жителів Приазов’я «від терористів із незаконної української армії».

Тож чергова заява українського президента («Ми розраховуємо на рішучі дії ЄС, які зупинять агресію проти України») сприйнялась вельми симптоматично. І справді. Не українське військо, не український народ зупинить агресію, а рішучі дії ЄС. Нічого не нагадує? У вересні 1939-го Польща теж благала про допомогу, апелювала до європейської спільноти, до країн-гарантів. Що з того вийшло – відомо.

Воєнна агресія Росії проти України – факт доконаний. Поняття агресії чітко зафіксоване в резолюції ХХІХ сесії Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Про визначення агресії» (пункт «g» статті 3). Серед дій, кваліфікованих як агресія (незалежно від того, чи оголошено війну, чи ні), актом агресії, є: «засилка державою чи від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, які застосовують збройну силу проти іншої держави...».

Ще одна деталь. Згідно Женевських конвенцій, в ЄС діють чіткі правила прийому біженців з території країн-сусідів, де офіційно зафіксовані воєнні конфлікти. Якщо в 1990-і роки найбільшим джерелом витоку біженців (близько 400 тисяч) у Західну Європу була Югославія, яка мала вдвічі менше населення, ніж сьогоднішня Україна, то нині потенційна «квота» біженців з України – у разі  офіційного оголошення стану війни з Росією – може наближатися до 800 тисяч осіб. Чи не є ця цифра одним із мотивів маскування війни під АТО?

2 вересня МЗС України заявило, що Росія перейшла до відкритого збройного вторгнення на територію України. Що мав би зробити Петро Порошенко? Правильно. Мав би звернутися до української нації, мав би пояснити необхідність запровадження воєнного стану і оголошення стану війни з Росією. Боязко зважитись на такий крок? Напевно.

Історія вчить, що будь-які поступки та поблажки агресорові, демонстрація своєї слабкості й страху, замаскованого під миролюбство, – це лише заохочення, провокування ворога до подальшої агресії. Що чинить український президент? Він провів телефонну розмову з Володимиром Путіним. Повірив у його словоблудний план дій з урегулювання ситуації в Україні? Згадав про Великий Договір про дружбу з «братнім народом»? Чи Петра Олексійовича переконав «План з 24 кроків задля вирішення української кризи», який народився в результаті реалізації ініціативи Track II за участю представників Росії та Америки і без жодного представника України?

Сім пунктів запропонованого Путіним «миротворчого плану» – це не що інше, як небезпечні фрагменти/деталі феесбешної операції. «Справжній план Путіна – це знищення України і відновлення СССР» (Арсеній Яценюк). Резонно. 5 вересня постпред України в ООН Юрій Сергєєв заявив (очевидно, небезпідставно), що Росія готується до широкомасштабної окупації сходу України, як це було зроблено в Осетії. А напередодні, під час закритого засідання парламенту, представники українських силових відомств повідомили, що на початку зими Росія планує офіційно визнати факт державності так званої «Новоросії.

«Непереможність міститься в собі самому, можливість перемоги міститься в противнику… Непереможність є оборона; можливість перемогти є наступ… Стратегія ведення війни така: не покладайся на те, що ворог не прийде, покладайся на засоби, якими володієш, щоби прийняти його. Не покладайся на те, що ворог не нападе; покладайся на те, щоби наші позиції були неприступні для нападу… Війна любить перемогу і не любить тривалості».

Так стверджував китайський стратег Сунь-цзи 2500 років тому. І мав рацію. Домовитись з ворогом можна лише здавши національні інтереси. Що маємо робити? Час врешті-решт керівництву і громадянам України перейти від свідомості миру до свідомості війни. Треба, не зволікаючи, створити Ставку Верховного головнокомандувача, призначити секретаря РНБОУ, запровадити воєнний стан, мобілізувавши для перемоги всі ресурси Української держави. У нас надто сильний і підступний ворог. Його можуть зупинити лише регулярні «вантажі 200» за маршрутом Україна–Московія.

Військо має свою специфіку. Єдинозверхність (єдиноначальність) – найважливіший принцип будівництва, керівництва і життєдіяльності армії.  Єдинозверхність у війську не має нічого спільного з адмініструванням.  Єдинозверхність в армії визначає її побудову як централізованого організму, що забезпечує організованість й дисципліну, відтак високу боєздатність, успіх у бою. Сьогодні Українській державі бракує освічених, талановитих, сміливих і рішучих командирів, спроможних узяти відповідальність на себе. Біда в тому, що при владному кермі й далі порядкують сірі, бездарні, слабкі, боягузливі, нікчемні людці. Ефективне розв’язання кадрового питання потребує залізної волі першої особи держави. Треба навчитись визнавати помилки і вчасно їх виправляти.

Найактуальнішою вимогою порядку денного є організація системи військового управління. Пріоритетною має бути військова економіка. Треба забезпечити її ефективну реанімацію необхідними коштами та усіма можливими методами. Ми дещо маємо. Але потребуємо значно більше. Слід терміново залучати до розв’язання нагальних проблем фахівців (не призначати під час війни міністром оборони міліціонера), які можуть ухвалювати ефективні рішення, мобілізовувати спеціалістів, яких чимало є серед військовиків (у запасі чи на пенсії), котрі добре знають свою справу, які є патріотами, через що й були викинуті зі ЗСУ московськими наймитами.

І ще. Сьогодні, коли Україна перебуває в стані неоголошеної війни з Росією, вітчизняні телеканали й далі транслюють російське «мило» – телесеріали й розважальні шоу, творячи «общєє культурноє пространство», формуючи в українців світогляд, вигідний Кремлю. Годі ховати голову в інформаційний пісок. Існує конечна потреба запровадження цензури. Держава має націоналізувати (або ж позбавити ліцензій) ті телеканали і радіостанції (це стосується і друкованих видань), які продовжують/прагнуть тримати Україну в культурному полоні Московії.

Наш ворог відомий – рашизм. Чому б, приміром, Петрові Порошенку, власникові популярного телеканалу, не скористатися досвідом Франкліна Рузвельта? Адже регулярні радіозвернення американського президента до нації неабияк прислужалися для її консолідації, для перемоги над нацизмом.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум», 
кандидат філологічних наук

У тексті збережено виділення, зроблені автором