Юридичні аспекти утворення Балтійсько-Чорноморської конфедерації

Сьогодні весь світ і, насамперед Європа, опинилися на порозі нової світової війни, призвідником якої (втім, як і двох попередніх світових воєн) є Росія.

Ми є свідками того, якими повільними й недієвими (або слабо дієвими) є кроки Європейського Союзу щодо припинення російської агресії, врегулювання воєнного конфлікту на сході України та деокупації Криму. Це, перш за все, наводить на думку щодо відсутності спільної думки країн – членів ЄС щодо українського питання. З одного боку, провідні країни Західної Європи (Франція, Німеччина) зацікавлені в безперервному постачанні з Росії енергоносіїв, з другого боку, країни Південної та Східної Європи – колишні країни так званого «соцтабору» (Польща, Словаччина, Чехія) та колишні «республіки» СРСР (Латвія, Литва, Естонія, Молдова, Грузія) розуміють усю небезпеку для себе російської агресії, бо вже неодноразово потерпали від неї. Та й перспектива повернутися під «крильце» країни з азійсько-феодальним устроєм і «ядерним батогом» є малопривабливою. 

Тож на часі – утворення нових воєнно-політичних державних об’єднань. Та чи можливо це з огляду на міжнародні домовленості та зобов’язання, що існують між країнами – членами ЄС та Північноатлантичного альянсу? Давайте розберемося.

Йтиметься саме про створення Балтійсько-Чорноморської Конфедерації за участю країн, території яких знаходяться в межах так званого Міжмор’я (Intermaria) – перш за все, Україна, Польща, Литва. Польща й Литва, як відомо, є членами Євросоюзу та НАТО, отже, мають певні міжнародні зобов’язання. Та чи є ці зобов’язання перепоною до вступу цих держав до нових державних об’єднань?

Спочатку з’ясуємо, що таке «конфедерація».

Вікіпедія дає таке тлумачення цього терміну: Конфедера́ція (англ. Confederation, нім. Konföderation, лат. Confœderatio) — політичний союз, кожний член якого зберігає незалежність. Характерними ознаками конфедерації є:

1. Об’єднання суверенних держав на підставі договору.
2. Відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону.
3. Відсутність загальних законодавчих органів і системи управління.
4. Відсутність суверенітету конфедерації, збереження незалежності кожним з учасників конфедерації.
5. Відсутність єдиного громадянства.
6. Країни-члени конфедерації у повному обсязі самостійно здійснюють міжнародну діяльність.
7. Верховенство національного законодавства над законодавством конфедерації.
8. Право членів конфедерації на вільний вихід з неї та розірвання конфедеративного договору.
9. Наявність загального конфедеративного органу цих держав який має на меті координацію діяльності конфедерації. Рішення загальних конфедеративних органів приймається за консенсусним принципом, у разі незгоди з ним окремих членів конфедерації воно може бути відхилене ними. В цьому випадку таке рішення не буде обов’язковим для виконання і не спричинить жодних санкцій.

Отже, з самого визначення, конфедерація – це союз суверенних держав на підставі договору. Держава – член конфедеративного міждержавного утворення має власний державно-територіальний устрій. Саме тому конфедерація, як правило, не є формою державно-територіального устрою, адже члени конфедерації мають право суверенітету.

Тепер розглянемо, що уявляють собою Європейський Союз, НАТО й Організація Об’єднаних Націй.

Європейський Союз (ЄС, Євросоюз) — це інтеграційне міждержавне об’єднання 28 європейських країн, що поєднує в собі риси міжнародної організації і федеральної держави. ЄС — унікальне міжнародне явище. Він поєднує ознаки міжнародної організації і держави, проте формально не є ні тим, ні іншим.

Взаємостосунки країн Євросоюзу сьогодні регулюються Договором про Європейський союз у редакції Ліссабонського договору (13 грудня 2007 року) та Договором про функціонування Європейського Союзу (оригінально – Римські договори від 25 березня 1957 року).

Північноатлантичний альянс (НАТО) — міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз держав Північної Америки і Європи, якій діє на підставі Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949.

Відповідно до статутних документів Альянсу, головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів з використанням політичних і військових засобів. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розв’язання суперечок та підтримує ці цінності в усьому євроатлантичному регіоні. НАТО – це союз, відданий принципу колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) — глобальна міжнародна організація, декларованою метою діяльності якої є підтримання і зміцнення миру та міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу.

Взаємовідносини країн Європейського Союзу, країн, які входять до ООН та НАТО, підпадають під дію Віденської конвенції- головного міжнародно-правового документа, який регулює усі стадії створення та виконання міжнародних договорів, а також припинення або призупинення їх чинності. Статтею 6 Віденської конвенції передбачена правоздатність держав укладати договори.

Чи володіють Литовська Республіка та Республіка Польща правоздатністю укладати міжнародні договори з іноземними державами?

Відповідно до статті 136 Конституції Литовської Республіки – Литовська Республіка бере участь у міжнародних організаціях, якщо це не суперечить інтересам держави та її незалежності.

Відповідно до статті 138 Конституції Литовської Республіки – Сейм ратифікує і денонсує такі міжнародні договори Литовської Республіки:

• про політичну співпрацю з іноземними державами, про взаємодопомогу, а також договори оборонного характеру, пов’язані з обороною держави;
• про участь Литовської Республіки у міжнародних організаціях універсального характеру та регіональних міжнародних організаціях.

У той же час, відповідно до статті 146 Конституції Республіки Польща – Рада Міністрів проводить внутрішню і зовнішню політику Республіки Польща.

Пунктом 4 статті 146 Конституції Республіки Польща у межах і на принципах, зазначених Конституцією і законами, Рада Міністрів: укладає міжнародні договори, які потребують ратифікації, а також затверджує і денонсує інші міжнародні дoгoвoри.

Відповідно до статті 90 Конституції Республіки Польща на підставі міжнародного договору РП може пeрeдaти міжнародній oргaнізaції або міжнародному органу кoмпeтeнції oргaнів державної влади з окремих питань.

Відповідно до статті 89 Конституції Республіки Польща рaтіфікaція Peспублікoю Пoльщa міжнародного дoгoвoру і його дeнoнсaція вимагають попереднього узгодження, висловленого у зaкoні, якщо дoгoвір стосується:

• союзів, політичних або воєнних дoгoворів;
• члeнствa Peспубліки Пoльщa в міжнародній oргaнізaції,
• значного обтяження держави у фінансовому відношенні.

Отже, з аналізу основних законів Республіки Польща та Литовської республіки випливає, що зазначені держави можуть укладати міжнародні договори у тому числі по створенню союзів або міждержавних утворень, при цьому Конституції цих держав напряму не пов’язані із зобов’язаннями або відносинами з Європейським Союзом. Зазначені відносини окремо регулюються законами цих країн.

Договір про Європейський союз у редакції Лісабонського договору

Відповідно до пункту 5 статті 3 договору про Європейський союз у редакції Лісабонського договору передбачено, що у своїх відносинах зі світом ЄС підтримує та поширює свої цінності та інтереси, сприяє захисту своїх громадян. ЄС підтримує мир, безпеку та сталий розвиток планети, солідарність та взаємну повагу народів, вільну справедливу торгівлю, викорінення бідності та захист прав людини, зокрема прав дитини, а також суворе дотримання й розвиток міжнародного права, зокрема дотримання принципів Статуту ООН.

Статтею 21 цього договору передбачено, що у своїх діях на міжнародній арені ЄС керується принципами, що надихнули на його створення, розвиток та розширення та які він має намір поширювати у світі, зокрема: демократія, верховенство права, універсальність та неподільність прав людини та основоположних свобод, повага до людської гідності, принципи рівності та солідарності, а також дотримання принципів Статуту ООН та міжнародного права.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що ЄС прагне розвивати відносини та встановлювати партнерство із третіми країнами та міжнародними, регіональними або світовими організаціями, що поділяють принципи, зазначені в абзаці першому. Він сприяє пошукові багатосторонніх рішень спільних проблем, зокрема в рамках Організації Об’єднаних Націй.

Пунктом 2 статті 21 договору про Європейський союз у редакції Лісабонського договору усі члени Договору (країни Євросоюзу) та сам ЄС визначає та здійснює спільну політику та заходи й працює заради досягнення високого рівня співпраці в усіх сферах міжнародних відносин для того, щоб:

(b) зміцнювати й підтримувати демократію, верховенство права, права людини та принципи міжнародного права;

(с) оберігати мир, запобігати конфліктам і зміцнювати міжнародну безпеку згідно з цілями та принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, з принципами Гельсінського Заключного Акту та цілями Паризької Хартії, включаючи такі, що стосуються зовнішніх кордонів;

(d) заохочувати сталий розвиток економіки, суспільства й довкілля країн, що розвиваються, з головною метою – викорінити бідність;

(e) сприяти інтеграції всіх країн у світову економіку, шляхом поступового скасування обмежень міжнародної торгівлі;

(h) сприяти розвитку міжнародної системи, що ґрунтується на тіснішій багатосторонній співпраці та належному світовому врядуванні.

Пунктом 3 цієї статті передбачено, що ЄС дотримується принципів й невідступно слідує цілям, визначеним в частинах 1 та 2, в розробці та реалізації різноманітних напрямків своєї зовнішньої діяльності, охопленої у цьому Розділі та в Частині П’ятій Договору про функціонування Європейського Союзу, а також зовнішніх аспектів інших політик ЄС.

Союз забезпечує узгодженість різних напрямків своєї зовнішньої діяльності та її узгодженість з іншими політиками. Рада та Комісія за допомогою Верховного представника Союзу із питань закордонних справ і політики безпеки забезпечують таку узгодженість і співпрацюють заради досягнення цієї мети.

Отже, згідно зазначених норм усі члени Договору (країни Євросоюзу) заклали визнання та суворе дотримання норм та принципів міжнародного права.

Окрім цього договір про Європейський союз у редакції Лісабонського договору має обмеження що до дій держав-членів у зовнішній та безпековій політиці, які повинні бути узгоджені у рамках укладених договорів.

Зазначені обмеження викладені у таких нормах:

Частиною 2 пункту 3 статті 24 Договору передбачено, що держави-члени співпрацюють, щоб посилювати й розвивати взаємну політичну солідарність. Вони утримуються від будь-яких дій, що суперечать інтересам ЄС або можуть зашкодити його ефективності як об’єднавчої сили в міжнародних відносинах.

Статтею 32 Договору передбачено, що держави-члени, щоб визначити спільний підхід, проводять між собою в рамках Європейської Ради та Ради консультації з усіх питань зовнішньої та безпекової політики, що становлять загальний інтерес. Перш ніж чинити будь-які дії на міжнародній арені або брати на себе будь-які зобов’язання, що можуть вплинути на інтереси ЄС, кожна держава-член проводить консультації з іншими державами-членами в рамках Європейської Ради або Ради. Держави-члени через зближення своїх дій забезпечують спроможність ЄС відстоювати свої інтереси та цінності на міжнародній арені. Держави-члени виявляють взаємну солідарність.

Однією з інституцій Європейського Союзу, яка за своєю суттю впливає на рішення та висновки щодо тих чи інших рішень окремих держав членів є Європейський суд (статті 19 Договору про Європейський союз), який складається із Суду, Суду загальної юрисдикції та спеціалізованих судів.

Суд Європейського Суду забезпечує дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні Договорів.

Отже, міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу та державами-членами з іншими суб’єктами міжнародного права, повинні відповідати положенням установчих договорів про Європейський союз. Для перевірки такої відповідності інститути Європейського союзу та держави-члени європейських співтовариств можуть звертатися до Суду Європейського союзу. Якщо висновки Суду Європейського союзу є протилежними, то така міжнародна угода може набути чинності у праві Європейського союзу тільки після внесення відповідних змін до угоди або перегляду.

Обмеження щодо дій держав-членів у зовнішній та безпековій політиці

Такими обмеженнями, зокрема є:

Стаття 1 Договору про функціонування Європейського Союзу (Договір функціонування) визначає порядок функціонування ЄС та встановлює сфери, межі та механізми реалізації його повноважень.

Стаття 3 Договору про функціонування визначає виключні межі повноважень у таких сферах союзу:

(a) митний союз;

(b) встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;

(c) монетарна політика – для держав-членів, валютою яких є євро;

(d) збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики в сфері рибальства;

(e) спільна торгівельна політика.

ЄС також має виключні повноваження укладати міжнародні угоди, якщо укладання таких угод передбачене законодавчим актом Союзу або є необхідним для надання Союзу можливості здійснювати свої внутрішні повноваження, або тією мірою, якою їх укладання може вплинути на спільні правила або змінити їхній обсяг.

Окрім цього відповідно до статті 4 зазначеного договору ЄС поділяє повноваження з державами-членами, коли Договори надають йому повноваження, що не стосується сфер, зазначених у статтях 3 та 6.

Спільні для ЄС та держав-членів повноваження стосуються таких головних сфер:

(a) внутрішній ринок;

(b) соціальна політика в аспектах, визначених у цьому Договорі;

(c) економічна, соціальна та територіальна єдність;

(d) сільське господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів;

(e) довкілля;

(f) захист прав споживачів;

(g) транспорт;

(h) транс’європейські мережі;

(i) енергетика;

(j) простір свободи, безпеки та справедливості;

(k) спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я в аспектах, визначених у цьому Договорі.

Стаття 5 Договору про функціонування визначає, що держави-члени координують свою економічну політику в межах ЄС. Із цією метою Рада ухвалює заходи, зокрема загальні керівні принципи щодо такої політики.

До держав-членів, валютою яких є євро, застосовуються спеціальні положення.

Статтею 6 Договору про функціонування передбачено, що ЄС має повноваження вживати дій для підтримки, координації та доповнення дій держав-членів. Сферами таких дій на європейському рівні є:

(a) охорона та зміцнення здоров’я людини;

(b) промисловість;

(c) культура;

(d) туризм;

(e) освіта, професійне навчання, молодь та спорт;

(f) цивільний захист;

(g) адміністративне співробітництво.

Стаття 205 Договору про функціонування передбачає, що Діяльність Союзу на міжнародній арені відповідно до цієї частини керується принципами, переслідує цілі та провадиться відповідно до загальних положень, встановлених у Розділі V Глави I Договору про Європейський Союз. (статті 21 – 22, які розглянуті вище).

Договір про функціонування також містить окремий розділ, що регулює питання співробітництва із третіми країнами

Відповідно до статті 208 Договору про функціонування передбачено, що політика ЄС у сфері співробітництва з питань розвитку провадиться у рамках принципів та цілей зовнішньої діяльності ЄС. Політика ЄС та у держав-членів сфері співробітництва із питань розвитку доповнюють та зміцнюють одна одну.

Політика ЄС у сфері співробітництва із питань розвитку своєю першорядною ціллю має скорочення та у далекій перспективі викорінення бідності. ЄС у політиках, які він провадить, враховує цілі співробітництва з питань розвитку, які можуть вплинути на країни, що розвиваються.

ЄС і держави-члени дотримуються зобов’язань та враховують цілі, які вони схвалили у контексті діяльності Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних міжнародних організацій.

Пунктом 2 Статті 209 Договору про функціонування визначено можливість укладання міжнародних угод як союзом, так і його членами окремо, а саме: ЄС може укладати із третіми країнами та компетентними міжнародними організаціями будь-які угоди, що допомагають досягненню цілей, зазначених у статті 21 Договору про Європейський Союз та у статті 208 цього Договору.

Перший абзац не забороняє державам-членам проводити переговори у міжнародних організаціях та укладати угоди.

Стаття 211 Договору про функціонування визначає, що у межах відповідних сфер повноважень ЄС та держави-члени співпрацюють із третіми країнами та компетентними міжнародними організаціями.

У частині договору про функціонування у економічній фінансовій та технічному співробітництву із третіми країнами пунктом 3 статті 212 визначено таке:

У межах відповідних сфер повноважень Союз та держави-члени співпрацюють із третіми країнами та компетентними міжнародними організаціями. Положення про співробітництво Союзу можуть бути предметом угод між Союзом та зацікавленими третіми сторонами.

Нормами статті 351 Договору про функціонування також визначено, що положення Договорів не впливають на права та обов’язки, передбачені угодами між однією або більше державами-членами, з однієї сторони, та однією або більше третіми країнами, з іншої сторони, укладеними до 1 січня 1958 року, а у випадку держав, що приєднуються, – до дати їхнього приєднання.

Тією мірою, якою такі угоди є несумісними з Договорами, держави-члени або зацікавлені держави вживають належних кроків для усунення встановлених несумісностей. Держави-члени у разі потреби допомагають одна одній із цією метою та, якщо доцільно, ухвалюють спільну позицію.

Застосовуючи угоди, зазначені в частині 1 Договору про функціонування, держави-члени враховують той факт, що переваги, надані відповідно до Договорів державою-членом, складають невід’ємну частину створення ЄС, а отже, невід’ємно пов’язані зі створенням спільних установ, покладанням на них повноважень та наданням однакових переваг усіма іншими державами-членами.

Таким чином, зазначена норма (ст. 351) констатує, що право Євросоюзу закріплює положення, які визначають взаємовідносини між угодами, укладеними ЄС та державами-членами з іншими суб’єктами міжнародного права, і угодами, які укладають одна або кілька держав-членів Євросоюзу з іншими суб’єктами міжнародного права.

Договір про функціонування ЄС, підтверджуючи можливість існування міжнародних угод, укладених державами-членами в межах своєї компетенції з іншими суб’єктами міжнародного права, вимагає від держав-членів узгодження положень цих угод із правом Євросоюзу (ст. 218 п. 11 – розглянута вище). При цьому наголошується на тому, що коли такі угоди не узгоджуються із цим договором, держави-члени чи задіяні держави роблять усі відповідні кроки для усунення вищезгаданих протиріч. Держави-члени, за необхідності, допомагають одна одній із цією метою і, за потреби, виробляють спільне ставлення.

Відносини між правом Євросоюзу та міжнародним правом

Важливим аспектом під час надання відповіді на головне поставлене запитання слід визначити, де важливе значення має практика Суду ЄС. Вона достатньо різноманітна і охоплює практично весь спектр взаємовідносин обох правопорядків.

Основоположний характер у цьому зв’язку має Рішення Суду ЄС у справі 22/70 Commission v. Council [1970]. У ньому Суд ЄС визнав за Європейським співтовариством міжнародну правосуб’єктність. Логічним наслідком такого визнання повинно було стати підпорядкування діяльності Співтовариства нормам міжнародного права, оскільки інституція, яка претендує на міжнародну правосуб’єктність, не може суперечити міжнародному праву. Діяльність Євросоюзу у цьому випадку треба розуміти у широкому сенсі, включаючи й правотворчу роботу шляхом участі у міжнародних договорах та ухваленні актів інститутами ЄС. Тобто, норми права Євросоюзу не повинні суперечити нормам міжнародного права.

Норми міжнародного права базуються, виходячи з основних принципів міжнародного права, зокрема Декларації про принципи міжнародного права (Декларація), які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй затвердженої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970 року.Такими принципами є:

b) принцип, згідно з яким держави дозволяють свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародного миру і безпеки і справедливості,

c) зобов’язання відповідно до Статуту ООН не втручатися в справи, що входять по внутрішньої компетенції будь-якої держави,

d) зобов’язання держав співпрацювати один з одним в Відповідно до Статуту ООН;

e) принцип рівноправності і самовизначення народів;

f) принцип суверенної рівності держав;

g) принципу, згідно з яким держави сумлінно виконують зобов’язання, прийняті ними відповідно до Статуту ООН.

Згідно принципу зобов’язання відповідно до Статуту ООН не втручатися в справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави, декларація виділяє таке: «Кожна держава має невід’ємне право обирати собі політичну, економічну, соціальну й культурну систему без втручання в будь-якій формі з боку будь-якої іншої держави».

Згідно принципу зобов’язання держав співпрацювати одна з одною відповідно до Статуту ООН декларація виділяє таке: «Держави зобов’язані , незалежно від різниці в їх політичних, економічних й соціальних системах, співпрацювати одна з одною в різних сферах міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру й безпеки й сприянню міжнародній економічній стабільності й прогресу, загальному добробуту народів й міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, заснованій та цих відмінностях. 

Із цією метою:

a) держави співпрацюють з іншими державами у справі підтримування міжнародного миру й безпеки; 

b) держави співпрацюють щодо встановлення загальної поваги й дотримання прав людини й основних свобод для всіх й у ліквідації всіх форм расової дискримінації й всіх форм релігійної нетерпимості;

c) держави здійснюють свої міжнародні відносини в економічній, соціальній, кльтурній, технічній й торгівельній сферах відповідно до принципів суверенної рівності й невтручання; 

d) держави – члени Організації Об’єднаних Націй зобов’язані під час співробітництва з Організацією Об’єднаних Націй приймати спільні й індивідуальні заходи, передбачені відповідними положеннями Статуту. 

Держави співпрацюють в економічній, соціальній й культурній сферах, а також у сферах науки й техніки й сприяють прогресу в світі в сферах культури й освіти. Держави повинні співробітничати в справі надання сприяння економічному зростанню в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються».

Згідно з принципом рівноправності й самовизначення народів Декларація виділяє таке: «Створення суверенної й незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею, чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами втілення цим народом права на самовизначення. 

Кожна країна зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йшлося вище, у викладі цього принципу, їх права на самовизначення, свободу та незалежність. У своїх заходах проти таких насильницьких дій і в наданні їм опору ці народи, в порядку здійснення свого права на самовизначення, мають право домагатися підтримки й отримувати її відповідно до цілей і принципів Статуту».

Згідно із принципом суверенної рівності держав у Декларації виділено таке: «Усі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові права й обов’язки й є рівноправними членами міжнародної спільноти, незалежно від різниці економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Зокрема, поняття «суверенна рівність» складається з таких елементів: 

a) держави юридично рівні;

b) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету; 

c) кожна країна зобов’язана поважати правосуб’єктність інших країн; 

d) територіальна цілісність й політична незалежність держави є недоторканими; 

e) кожна держава має право вільно обирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи; 

f) кожна держава зобов’язана виконувати повністю й сумлінно свої міжнародні обов’язки й жити у мирі з іншими державами».

Віденська конвенція про право міжнародних договорів

Повертаючись до Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського союзу з урахуванням тих обмежень, які у ньому закладені, слід обов’язково врахувати статтю 53 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів, якою передбачено таке: «Договір є неповноважним, якщо на момент укладення він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носила б такий самий характер».

Тобто, зазначені вище норми та принципи міжнародного права, викладені у Декларації про принципи міжнародного права, прийняті й визнаються міжнародним співтовариством держав, зокрема держав – членів ЕС. Зазначені норми не можуть тлумачитись якось інакше крім так, як це зазначено у Декларації.

Отже, міжнародне право та право Європейського союзу тісно взаємодіють між собою. Із розширенням участі Європейського союзу у міжнародних відносинах зростає вплив міжнародного права на право Європейського Союзу. Основні принципи міжнародного права, норми багатьох універсальних, багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод Європейського союзу стали складовою права Європейського Союзу.

Аналіз взаємодії Європейського союзу стосовно взаємовідносин між правом Європейського Союзу та міжнародними правом дозволяє дійти висновку про те, що Європейський союз та суд Європейського союзу намагається тлумачити положення установчих договорів про Європейський Союз та нормативно-правових актів, які ухвалюють його інститути, таким чином, щоб забезпечити їх відповідність нормам міжнародного права.

РЕЗЮМЕ

Отже, відповідь на запитання: Чи може Литва та Польща об’єднатись з Україною у конфедерацію з урахуванням того, що Польща та Литва входять до складу Європейського Союзу та НАТО? – є позитивною.

Відповідно до статуту НАТО, договорів про Європейський Союз та про функціонування Європейського Союзу жодних норм, які б завадили втіленню цієї концепції немає. Немає тому, що усі країни – члени Європейського Союзу є членами Організації Об’єднаних Націй і є сторонами і підписантами Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружних відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Тобто, усі країни погодились і сумлінно виконують загальні принципи міжнародного права, про що зазначалося вище.

Окрім цього конституціями Литви та Польщі прямо передбачена можливість укладання подібних договорів.

Що заважатиме?

Незважаючи на той факт, що згідно з міжнародними нормами права створення конфедерації є цілком можливим відповідно до Уставу ООН, Декларації про принципи міжнародного права та Віденської конвенції про право міжнародних договорів, проте з урахуванням положень договорів про Європейський Союз та про функціонування Європейського Союзу реалізація цього проекту є складною, але такою, що не вступає у протиріччя з цими договорами.

Створення конфедерації відповідно до норми договорів ЄС не заперечує укладання міжнародних угод між державами, зокрема щодо створення союзів, об’єднань, конфедерацій тощо. Ускладненість є у тому, що будь яке об’єднання держав повинно відповідати і не виходити за рамки договорів про Європейський Союз та договору про функціонування Європейського Союзу і, окрім цього, повинна бути надана позитивна відповідь суду Європейського Союзу.

Можливі варіанти швидких рішень

Єдиним швидким варіантом з урахуванням усіх зазначених вище норм, які дозволяють створення конфедерації або союзу на підставі міждержавних договорів, є створення Міжнародної організації Балтійсько-Чорноморського регіону, що дозволить окремим державам – членам Євросоюзу стати членами цієї організації без узгодження свого вступу з країнами-членами ЄС. І це не буде суперечити договору про Європейський Союз та договору про функціонування Європейського Союзу. Вступ до цієї організації тих чи інших країн не знаходиться у виключній компетенції ЄС та суду ЄС.

Як змінювалася мапа Європи за 11 століть (1000-2013 )