Однак, на сьогодні стан більшості пам’яток дерев’яної архітектури західного регіону України є катастрофічним. Кожного року цих шедеврів стає все менше, і не тільки через стихійні лиха. Храми іноді зносять через міжконфесійні суперечки. Часто вони горять, і підпали бувають умисними: так замітають сліди після розкрадання церковного майна. Іноді за рахунок дерев’янихм храмів „звільняють” місця під нові муровані. Ще однією причиною зникнення пам’яток є те, що їх бездумно обшивають бляхою і пластиком, імітуючи ремонт, попри те, що дерево під пластиком гниє. Чимало дерев’яних церков, костьолів та синагог внаслідок таких дій вже втрачено.

На Львівщині збереглося понад 800 дерев’яних церков серед двох з половиною тисяч загалом в Україні. На жаль, точну кількість сакральних дерев’яних артефактів встановити важко: багато храмів уже втрачено і, навпаки, досить багато є церков, які реально існують, але офіційно ще не визнано їх історичну цінність. Серед них є чотири храми-кандидати на внесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На відміну від дерев’яної архітектури інших народів Європи, в Україні церкви виконано в техніці зрубу – всі частини будівлі складено з розміщених горизонтально і добре припасованих одне до одного круглих колод або прямокутних брусів. Ще одна особливість дерев’яних храмів України – перекриття головного церковного приміщення не пласкою стелею, а верхом – баштоподібним зрубом значної висоти.

Микола Яковина, президент Українського національного комітету міжнародної ради з питань пам´яток і визначних місць (ІКОМОС), зазначив: „Минулого року в Косові на Москалівці згоріла церква 18 ст. Загорілась не тому, що було порушено щось, а тому, що запросили некваліфікованих майстрів для монтажних робіт. І вони стару фарбу знімали паяльною лампою, що і призвело до пожежі. Хто запросив, хто це контролював – знайти цю людину вже неможливо. На жаль, таких випадків дуже багато. Я жахаюся, тому що ми виглядаємо дуже неприваблило в світі. Якщо, наприклад, в Японії можна зберігати храми тисячу років, а ми не можемо зберегти і архітектуру 17 століття, то це дуже сумно. Храми можна рятувати, але дуже часто є нефаховий підхід до їх реставрації та консервації”.

Попри світове лідерство України за кількістю дерев’яних церков, та ж Словаччина про свої пам’ятки також дбає краще. Бо там за них дбає держава, і всі їхні дерев’яні дива добре доглянуті. Про що ж думає наша держава? За державної підтримки сакрального дерев’яного зодчества в Україні знайдуться кошти і в меценатів та громадських організацій. Паства здебільшого готова оплачувати реставрацію своїх храмів, тому державою має бути забезпечена належна проектна документація і фахівці для проведення відповідних робіт. На жаль, місцева влада не завжди усвідомлює, яку цінність ці пам’ятки собою являють, і що це не є тягарем для місцевого бюджету, а амбітною архітектурною спорудою, принадою для туристів.

Марія Миць