Як не крутіть фактами, за шість років майже нічого не змінилося. Ті ж дійові особи, ті ж тези у внутрішній та зовнішній політиці, якщо, звичайно, усе те, що виробляють високопосадовці, справді можна назвати політикою. Путіна в Україні очікують завтра – за три дні до виборів до місцевих органів влади. Вочевидь, новини будуть переповнені ура-переможними репортажами про те, що у нас ось-ось нарешті настане економічний прорив, і закінчиться ера бідності в українському суспільстві. В усе це, звичайно, жоден телеглядач не повірить, але слухати буде приємно як казочку на ніч. І увесь цей вал інформації, з формальної точки зору, не назвеш ані прямим підкупом виборців з боку вже майже рік діючої влади, яка так нічого і не спромоглася зробити для громадян, ані використанням адміністративного ресурсу задля власного піару. Адже ззовні виглядає все так, ніби влада просто здійснює свої обов’язки, а найпотужніші ЗМІ, якими б заангажованими їх не вважали, інформують про це громадян. Висновок, що його має зробити виборець, напрошується сам собою: колись прем’єр казала, що працює тільки «вона», тепер же прем’єр скаже, що працює тільки «він» - Президент - буцімто найвідповідальніший та найпрофесійніший серед усіх 46-ти мільйонів. А опозиція, за задумом пропагандистів, має виглядати як звичайні ні на що не здатні балакуни.

Сумно. Бо усе це ми вже проходили. І, загалом, маємо вже навіть таку прикмету: щойно Путін починає брати участь у передвиборчій агітації Януковича, так Януковичу ця допомога боком вилазить. У 2009-му, коли найбільше розпалювалися пристрасті у боротьбі за посади Президента України, кремлівська влада стримувалася і, принаймні публічно, не робила грубих втручань в українські справи. Янукович переміг. У 2004-му, коли Віктор Федорович та Володимир Володимирович на параді горішки лускали, вийшло все із точністю до навпаки. Між тими двома виборами на обох парламентських Партія Регіонів теж, хоч і набирала більше всіх голосів, але не настільки багато, щоб без грубих порушень законодавства одноосібно взяти владу в країні. Чи не тому, що надто пани донецькі покладалися на «досвід» політтехнологів із сусідньої країни? На цьому, до речі, не раз погоріли не тільки вони. Розповідають, що один із найбільш рейтингових, молодих та прогресивних кандидатів-фронтовиків також нічого путнього не отримав на попередніх виборах, бо надто довірився Дімі і Тімі та гаспадіну Іскандеру, довірився так, що його рейтинг у розпал передвиборчої кампанії не те що покотився – полетів донизу. А перспективний же був кандидат!

Але Путін – не Діма і Тіма. Він – важка артилерія, від якої лише і потрібно, щоби принаймні раз точнісінько влучила в ціль своїм великокаліберним снарядом. Тоді успіх кампанії буде майже гарантований. Ось тільки є одна проблемка: із розумінням того, що насправді відбувається в Україні та якими темами переймається місцевий електорат, у Москви завжди були проблеми. Бо в них, чомусь, і досі вважають, що українці й москалі – одна і та ж сама маса. Якщо це розуміння перекласти на сучасний момент, стає цілком зрозуміло, звідки ноги ростуть у дебільних ідей провладних політиків оголосити всю опозицію націоналістами, прирівняти їх до фашистів і заборонити. А з боку кремлівської гірки тим часом через їхні ЗМІ, зрозуміло чому, лунають ура-переможні реляції з приводу того, що ось, мовляв, завтра в Україну приїде Путін і, напевно, вдасться вирішити чи не найболючішу проблему українського суспільства, виконати найзаповітнішу мрію «більшості населення», щоб їм дозволили спілкуватися російською мовою. Якою б нісенітницею це не виглядало з Печерських пагорбів, на кремлівській гірці, схоже, у неї свято вірять. Тож, чи варто нам аж настільки серйозно сприймати сусідню імперію за справжню загрозу українській державності, коли вона така, м’яко кажучи, недолуга.

Зважаючи на історію останніх двох десятиліть, із всього цього взагалі можна було б лише посміятися. «Підтримка Росії» вже не вперше так само починається, і раніше завжди закінчувалася повним пшиком навіть для самої Федерації. І тепер умови приблизно такі ж. Якщо щось у нас і змінилося, так це ставлення народу до влади. Отих помаранчевих, котрим повірили, а вони довіру аж ніяк не виправдали, вже поставили на місце шляхом виборів. Черга за їх супротивниками, котрі досі розповідають, що вони там щось будують. Цілком очевидно, що протестний електорат в Україні наростає з неймовірною силою. І як у такій ситуації «братні» президенти та прем’єри обох країн намагаються у нас провадити політику за старими недолугими правилами, абсолютно незрозуміло. Змінився ще один важливий чинник, причому – не на користь Януковича. Ні зараз, ні вчора, ні триста років тому українці не сприймали спроб ліквідувати демократію в країні судовим рішенням та обмежити їх свободу, а він саме цим і займається. Тож пускати слину від приїзду ВВП можуть хіба представники тієї частини суспільства, яка органічно не сприймає ідею української України. А таких навіть за останні шість років, відколи в чергове не спрацювала кремлівська модель пропаганди, стало в країні набагато менше. І це третій чинник, що змінився в Україні не на користь регіоналів.

Щоправда, робити остаточний висновок, що влада впаде через власну ж дурість, мабуть, передчасно. Існує, усе-таки, небезпека, що, падаючи, вона потягне за собою країну і ціле суспільство. А тоді з лежачими можна буде зробити все, що завгодно. Причому, цілком імовірно, Януковичу навіть не дозволять стати другим Лукашенком – його взагалі мало слухатимуть ті, хто за короткий термін його володарювання так обставив Україну різноманітними невигідними їй довгостроковими контрактами й так далеко загнав її у боргову яму, що, хочеш не хочеш, а треба буде коритися.

Читати далі