Більше того, відсутність відповідних кадрових змін переконливо свідчить, що "диванні" генерали й полковники дуже навіть влаштовують президента.

Причини, скоріш за все, криються в завданнях, які ставить перед собою й підлеглими Порошенко.

Дії президента змушують зробити висновок, що якнайшвидше звільнення Донбасу з якнайменшими втратами є не єдиним, а в окремі проміжки часу – і не основним його завданням.

Дуже схоже, що не менш важливим Порошенко вважає створення передумов суттєвого посилення власних владних позицій.

Декілька аргументів на користь цієї тези.

Перше.

Схоже, Порошенко і його команда дуже близько до серця сприйняли інформацію про владні амбіції Коломойського, особливо про створення ним чогось на кшталт "приватної армії".

І цю небезпеку вони вважають чи не більшою, ніж російська агресія.

Як наслідок, батальйони, які пов'язують із Коломойським, з тижня в тиждень, з місяця в місяць не отримували надійної підтримки важким озброєнням. І це при тому, що вони знаходяться в місцях із розряду найгарячіших, і їм протистоїть ворог із танками, "Градами" і важкою артилерією.

А на додаток підрозділи ЗСУ під командуванням Гелетея "перегруповуються" так, щоб оголити тили цих добровольчих батальйонів і створити передумови для оточення.

Дуже схоже, що президенту не потрібні перемоги, отримані не Гелетеєм. А особливо не потрібні перемоги, отримані харизматичними командирами.

Порошенко, Луценко і команда готові закрити очі, що гинуть найактивніші і найсвідоміші люди. Їм головне - не допустити посилення Коломойського.

У виправдання звучать аргументи путінської якості, що якісь юридично-бюрократичні формальності не дозволяли передати танки й артилерію на баланс МВС, до структури якого входять згадані батальйони. І це при тому, що військовий спеціаліст середньої кваліфікації на пальцях пояснить президенту й міністру оборони, як вчасно допомогти добровольчим батальйонам танковими й артилерійськими підрозділами, не переводячи ці підрозділи до складу МВС.

Атакуючим бійцям глибоко плювати, на чиєму балансі знаходиться танк.

Їм важливо, щоб цей танк швидко подавив ворожі вогневі точки й урятував життя солдатам.

У Порошенка і його "диванної" команди, очевидно, пріоритети інші.

У результаті Луценко закликає об'єднатися навколо президента, який у цей час відверто "зливає" "незручні" батальйони.

Дивно, але радник Луценко не в змозі пояснити президенту, що:

а) своїми незграбними діями президент не стільки запобігає створенню "приватної армії", скільки створює умови появи "громадської армії", щирим бажанням якої буде після закінчення бойових дій всадити багнет у сідницю Порошенка. А таке бажання в сотень, а то й тисяч бійців, яких "диванні " генерали залишили без підтримки перед ворожими танками й "Градами", – виникне обов'язково.

б) щоб переграти Коломойського, Порошенку перш за все потрібно проявити якості топ-менеджера більш високого рівня. Бо якщо й далі президентська команда місяцями буде вирішувати питання, на які в умовах війни повинно відводитись максимум 4-5 днів, і платою за таку "професійність" будуть десятки, і сотні загиблих і поранених – то народ сам, без усяких "приватних армій", винесе Порошенка із президентського крісла. Разом з усією його командою.

Друге.

Можливо, автору відома не вся інформація. Але є дуже багато свідчень масової підтримки української армії пересічними українцями. Масштаби відомі. І щось не дуже чути про подібний рух у середовищі мільярдерів і мільйонерів – і з оточення Порошенка, який і сам є мільярдером, і в середовищі тих, кого Луценко охарактеризував як "попутників нової влади".

Дуже схоже, що мільярдери й мільйонери приберігають свої гроші для вирішення більш важливої для них задачі – на передвиборчу кампанію.

Головна ціль народу – перемогти ворога. Головна ціль Порошенка, мільярдерів і мільйонерів – завести побільше своїх людей у Верховну Раду.

У результаті в час, коли поранені бійці добровольчих батальйонів МВС гинуть в Іловайську без допомоги – Аваков веде передвиборчу агітацію, вихваляючи себе і Яценюка за "героїчну" перемогу над бюрократичними щурами.

Третє.

Президентська влада Порошенка буде нестійкою без надійної парламентської опори. Пропрезидентської політичної сили, яка б мала власний потужний рейтинг і чіткий конкретний план реформ, не існує.

Уся надія – на персональний рейтинг Порошенка. Луценко тепер поведе до "нового життя" відвертий атавізм минулого – іменний блок. Відсутність змісту прикривають яскравою обгорткою. Щоб не допустити хоча б падіння цього рейтингу, команда Порошенка намагається створити йому імідж головнокомандувача-переможця.

Це завдання "диванна" генеральська сотня почала виконувати в звичний для себе спосіб.

...Гелетей вже давно бравурно оголосив, що перемога дуже близька...

...Той же Гелетей демонструє реакцію шахіста, коли потрібно підтримати добровольчі батальйони важкою технікою, і реакцію найшвидшого спринтера, коли потрібно доповісти президенту про визволення чергового населеного пункту. Навіть якщо в цьому населеному пункті ще тривають важкі бої...

...Спікери АТО неодноразово оголошували, що сепаратисти в паніці і от-от масово покинуть свої позиції...

Навіть таке досить просте завдання "диванні" виконавці не в змозі виконати професійно.

Коли в черговий раз брехня вилізає назовні, як шило з мішка, коли в "повністю оточене силами АТО" місто безперешкодно потрапляє чергове підкріплення терористів на танках і "Камазах" – це починає викликати в людей реакцію, про яку іміджмейкери Порошенка побояться йому навіть заїкнутись.

Втім, звинувачувати у всьому генеральсько-чиновницьку "диванну сотню" – нечесно й неправильно.

Якби Порошенко дійсно захотів – придворної "диванної сотні" не існувало б як явища.

Є речі, які дуже чітко й точно відображають реальний стан справ.

Якщо владна президентська команда формується зі "своїх", а не із кращих кадрових ресурсів суспільства – значить, президент прийшов у владу вирішувати перш за все "свої" проблеми, а не проблеми суспільства. Значить, президент не є державним топ-менеджером вищої кваліфікації.

Якщо міністерство оборони очолює МВС-ник, головний особистий охоронець держави, – значить, його основним завданням буде спокій президента, а не спокій країни.

Якби Порошенко був достойним керівником, у ситуації з російськими конвоями Росія й світ замість "глибокого занепокоєння" із самого початку почули б чітку, конкретну позицію. Наприклад, що будь-який російський конвой, який ввійде в Україну без відповідного супроводу Міжнародного Червоного Хреста і без належної митної перевірки, Україна буде вважати військовим конвоєм, незалежно від кольору автомобілів і прапорців над ними. І буде відповідно реагувати.

І наполегливий повтор: військовий конвой. Бо на слух лапки в слові "гуманітарний" не сприймаються.

Світ має чути знову й знову: військовий конвой Путіна.

Тільки такі речі потрібно робити на упередження – а не тоді, коли російські вантажівки вже пересікають кордон.

Виправдання на кшталт "не піддатися на провокацію й не дати привід для повномасштабної військової агресії" навряд чи можна сприймати серйозно. Подібна позиція Сталіна свого часу надто дорого обійшлася країні.

Безкарність – не кращий метод вгамувати агресора. Путіну явно сподобалось безкарно розгулювати Донбасом на білих "Камазах".

Події на півдні навколо Новоазовська наочно свідчать: Путіну не потрібні ніякі приводи задля введення російської армії – проблем із вигадуванням причин у нього й без конвою немає. Як варіант, "Гади" терористів зітруть у попіл прикордонне російське село, у чому відразу ж буде звинувачено Україну.

Якби Порошенко був харизматичним лідером і не плив за подіями, а формував потік подій– уже давно була б озвучена чітка позиція: якщо Росія не виведе з Донбасу свої війська й важку зброю – Україна офіційно поставить питання про членство в НАТО.

Тому що саме фактор НАТО в даний момент може бути найбільш прийнятним механізмом вирішення проблеми – він і Путіна здатен зупинити, і в той же час не піднімає болісне для країн Західної Європи питання посилення економічних санкцій.

І в НАТО вага прихильників України значно більша, ніж у ЄЕС.

Але якщо Україна вважає, що це питання "не на часі" – то й НАТО не буде напружуватись.

Адже якщо Україна "не вела війну", провівши при цьому вже три хвилі національної військової мобілізації й відправивши мобілізованих у бій, – то й із постачанням їй новітнього озброєння можна не поспішати.

Якщо навіть після розгрому роти російських десантників ми вели АТО, а не війну...

Порошенко повинен був уже давно зрозуміти: Путін бореться не за неоімперію. Він відчайдушно бореться за найцінніше для нього – за збереження своєї влади. Бо в Росії втратити владу – це втратити все. А український Другий Майдан і курс на Європу створили надзвичайно велику загрозу владі російського лідера.

Якщо ради збереження своєї влади Путін кинув під колеса майбутнє Росіїї...

У цій боротьбі Путін піде до кінця.

А значить, для України стоїть питання "або – або"...

І це означає, що й для Порошенка стоїть питання "або – або": або він із торгаша перетворюється на кризового топ-менеджера й негайно розганяє придворну "диванну сотню" – або нехай готується "на вихід".

Хто не розуміє суті лютого 1917 року в Петрограді – читай, лютого 2014 року в Києві – той отримує "жовтень 1917 року в Петрограді", сучасну київську дату проставьте самі.

Індикатор популіста Ляшка – дуже красномовний і тривожний.

Було б дуже добре, якби Юрій Віталійович зумів пояснити це президенту.