Однією із причин, чому Росії не змогла перемогти Україну в інформаційнім протиборстві, власне, і є те, що в Кремлі помилково вважають українців та росіян одним народом, пише публіцист Назарій Заноз у рубриці «Точка зору» на Радіо Свобода.

Ця засаднича помилка часто змушує путінських стратегів розглядати Україну як бунтівний регіон, а не як окрему незалежну країну. Виняток можуть складати хіба що Галичина, Буковина і Закарпаття, котрі надто вже інші й голосами придворних паяців з барського плеча «передаються» сусіднім країнам, з котрими Росія спить і бачить, як розчленовує Україну. А так – особливих відмінностей між Харковом та Бєлгородом чи Черніговом та Брянськом вони не помічають. Щонайбільше можуть зробити поправку на зіпсутість культурою «загниваючого Заходу», але це можна виправити.

І такий погляд на ситуацію вводить Путіна та його посіпак в оману. Тому чергові підступи та «шатуни» розкриваються, а «візитки Яроша» та палянічно-українська, котрої, либонь, сам Микола Азаров вчить ольгинських ботів, що видають себе за українців в соцмережах, ще довго веселять народ. А медведчуківсько-регіональсько-олігархічні пропозиції капітулювати лиш роблять українців злішими на свого ворога.

За 25 років незалежності українцям все ж немало вдалося. Як би не бракувало іноді культурного продукту, як би Росія зі своїм колоніальним товаром не тиснула й не намагалася випхати з вітчизняного ринку все українське, проте воно все ж є. Поступово місцеві виконавці заповнюють вільні ніші в музичному просторі. Потрохи стає доступнішою правдива інформація про заборонених в СРСР авторів та їхні твори. Поступово й світ відкриває для себе вітчизняних митців і вчиться усвідомлювати: далеко не все, що присвоїла собі Росія, є її надбанням.

І цього культурного тла в кілька століть достатньо, аби самі українці чітко відчували ментальну межу між собою та північно-східними сусідами. Достатньо, аби ці самі сусіди не могли зрозуміти навіть, чому це з ними не хочуть «дружити» та їм підкорятися.

І тут виникає дилема: чи потрібно, аби жителі Росії та кремлівські спецслужби врешті усвідомили, що українці та росіяни – два різні народи? З одного боку їхнє нерозуміння таких засадничих речей викроює трохи часу, аби примножувати свій культурний багаж, аби краще пізнати себе та ще більше віддалитися від Москви, позбуваючись колоніальних культурних кодів.

З іншого боку, можливо усвідомлення різниці між народами врешті призведе до того, що Кремль дасть Україні спокій. Припинить наносити українські міста на свої мапи «русского мира» й позбудеться ілюзій про «один народ».

Image

Насправді, це поки що виглядає малоймовірним, адже режим Путіна вперто тримається за усі можливі символи, котрі єднають Москву та Київ, аби почуватись «старшим братом», а не «молодшим чужинцем». Тому усвідомлення може відбутися лише через конкретні та рішучі кроки.

Однією з перешкод до розуміння українців є зневажливе ставлення Кремля та його посіпак до української мови, адже вона є ключем до культурних кодів народу. Вона зберігає в собі пам’ять та ідеї поколінь, не дає забувати, чому ці сусідні нації такі різні, тому її охорона та розвиток – це інвестиція в завтрашній день. Уже давно настав час, щоб захистити те, що багато століть оберігає народ.