Що маємо

Ще у 1988 р. на підставі результатів соціологічних спостережень, був зроблений прогноз стосовно впливу на майбутнє катастрофічного падіння працелюбності молоді (Колісник Віталій. Емоційна трудоготовність і проблеми виховання // Філософська думка. – 1988. – № 5, – С. 53 – 61). За тим прогнозом, приблизно через 30 років – тобто, у 2018 р., – коли молодь замінить працівників старших поколінь, втрати національного продукту через брак працелюбності досягнуть 40 – 50 %! І якщо ми не зуміємо ростити працелюбні покоління, то майбутнє суспільства постане перед нерозв’язною проблемою збереження національної ідентичності чи й навіть виживання.

Це, скажімо, наукова теорія. А ось практика – особистий досвід автора. Автор завершив навчання на зварювальному факультеті КПІ у 1954 р. Зі мною до ІЕЗ ім. Є.О. Патона прийшли працювати ще дев’ять однокашників, переважно пересічних – середняків. Майже всі ми цілком нормально вписалися у досить високі вимоги інституту, а ще живі-здорові працюють й досі.

Через 25 років після 1954-го, у 1979 р., коли у нашому відділі з’явилася вакансія інженера, керівник відділу звернувся до декана зварювального факультета із запитом. На те декан відповів, що у тому – 1979 році – жоден з випускників нам не згодиться, але у наступному, 1980 буде один хлопець – Сергій Р. Він і зараз працює у нас – вже завлабом.

А від цьогорічного студента-практиканта після співбесіди з ним ми відмовилися. І справа зовсім не у якості викладачів, а у тих, хто прийшов в інститут неначе б то вчитися.

А що каже статистика?

Як зазначено у статті “Безробіття юні” («Українське слово» № 24 за 2005 р.), сьогодні серед молоді України 68,5 % (!) ніде не вчаться і не працюють, а у Києві – припускаю, – байдикує ще більше. Проведене ще 10 років тому соціологічне дослідження показало, що близько третини нашої молоді взагалі не хоче і, вірогідно, вже ніколи не буде продуктивно працювати, – ні за яких умов та обставин. Дух неробства, який до того ж активно підтримується понищенням потужних промислових підприємств, вже став чи не найбільшою загрозою нашому суспільству і самому існуванню держави. Швидко зростає криміналізація і наркотизація молоді.

Тому можна цілком підставно припустити: у недалекому майбутньому кількість повних нероб у суспільстві досягне 40 – 50 %, а у Києві – понад 70 %. Зостається риторичне: що ми будемо тоді робити? (Теперішні можновладці будуть жити у онуків та дітей – у Франції, Англії, Канаді, США...)

До того ж, як повідомив лідер комуністів Петро Симоненко (виступ на УТ-1 16 березня 2006 р. з 20-ї години), 47 % нашої молоді вже не хоче жити в Україні.

Загальні причини такого стану – недбальство влади і сім’ї у справі виховання підростаючих поколінь, урбанізація з відчуженням жителів міст від головного джерела життя – землі, та понищення виробничих потужностей суспільства.

Конкретна причина ситуації

Існує проста відповідь: відданих справі і одержимих працівників з’їли телевізори і багатоповерхівки.

Пояснення. Адже без телевізора сучасного життя і не уявиш. Є такі сім’ї, в яких “ящик” увімкнено протягом цілого дня, є й такі, де “ящики” стоять у кожній кімнаті і навіть на кухні. При цьому дорослі, виходячи з “власного досвіду”, цілком упевнені у нешкідливості перебування дітей перед телеекраном. Ця думка не тільки помилкова, але й надзвичайно небезпечна, більш того, небезпечна суспільно.

Адже в дитячому мозку, що “дозріває”, на відміну від “зрілого”, ідуть зовсім інші процеси. Доросла людина оцінює, фільтрує, аналізує й переробляє інформацію на основі “підсвідомої”, точніше, неусвідомленої настановної “бази даних”, надбаної у дитинстві. А маля такої “бази” ще не має, воно її тільки формує. І якщо у визначений природою час не сформує, то надалі залишиться у буквальному розумінні цих слів неповноцінним. Людству відома доля майже п’ятидесяти “мауглі” – дітей, вихованих дикими звірми, а потім повернутими до людського суспільства. Спілкуючись у перші роки життя тільки з тваринами, жоден із них не зміг стати соціальною людиною. Навчити їх чомусь було неможливо, і жити серед людей вони вже не могли – усі загинули у неволі – у клітках...

Формування і закріплення у дітей найважливіших настанов – на все подальше життя – відбувається пропорційно вікові й дозріванню мозку. Орієнтовний графік розвитку мозку є таким: у 4 роки – 80 %, у 6 – 90, у 10 – 97. у 18 років – майже 100 %. Зі сказаного ясно, що безперервний потік образів і звуків, який лине з телевізора, на все життя формує у дитини “базу даних”, провідною настановою якої є пасивне сприйняття дійсності, а звідси – байдужість і неробство. “Ящик” незворотно виховує особистість із низькими або й зовсім відсутніми трудовою активністю і творчим потенціалом – телеінвалида. Він імітує працю чи виконує “з-під палиці” якусь примітивну роботу, сидячи в охороні або мляво торгуючи на речовому ринку. У “щонайліпшому” разі він накачує м'язи та слугує лідерам злочинних угруповань. Його ймовірна доля – безробіття, злодійство, бомжування, алкоголізм, наркоманія і токсикомания...

Дослідженнями доведено, що благополучні, “нормально” працюючі юнаки і дівчата в ранньому дитинстві дивилися телевізор не більше години на тиждень, а деякі росли в сім’ях, де “ящика” взагалі не було. Більш-менш задовільно пристосувалися до життя ті, хто в дитинстві “спілкувався” з телевізором не більше півгодини на день. Виходить, що працездатність дорослої людини – назавжди – визначається тим середньодобовим часом, протягом якого дитина самостійно грала у працю, або активно допомагала дорослим.

Разом з тим, сучасний стиль життя у багатоповерхівках створює істотні – для багатьох майже непоборні, – перешкоди на цьому шляху. (Саме тому вихідці з села, де діти змалку допомагають дорослим і вільно граються на подвір’ї, помітно працьовитіші за городян.)

За оцінкою експертів, 10 годин телевізійних сеансів на тиждень зменшують творчий потенціал дитини на чверть, 2 години на день – майже наполовину. Якщо в дошкільному віці дивитися телевізор більше трьох годин на день, реальна втрата 90 % соціальної і трудової активності.

Тільки один приклад. Коло 25 років тому я гостював у знайомих у Ленінграді, їхня маленька дочка усі вечори просиджувала перед телеекраном, але на мої застереження батьки не звернули уваги. Дівчина закінчила школу, та надалі вже не вчилася і не працювала: “друзі”, наркотики... Тепер, після відбуття немалого строку у зоні – на утриманні матері-пенсіонерки.

Схоже, що більшість із мало не 20 мільйонів безробітних Європи – теж телеінваліди.

А що ж Америка, запитаєте ви? Адже там діти довго дивляться телевізор, а країна процвітає! Я переконаний, що розвиток телебачення і відеозасобів знижує й без того невисокий рівень масової шкільної освіти американців, де таблиця множення – надзвичайно складний предмет середніх класів. (Але ж там є і елітні – не для загалу – школи із нормальними програмами. А у Японії – ще три роки тому – із шкільної освіти взагалі вилучені комп’ютери.)

Стрілянина та убивства в американських школах також не виникають на рівному місці. А творчу потугу наддержави підтримує притік творчо активних працівників з інших країн світу.

Знайомий солідний бізнесмен із США, українець за походженням, якось сказав мені: “Ми живемо разом із дітьми, і тому у нас телевізора не було і не буде. Адже спочатку – малята і телевізор, потім – дорослі злочинці”.

Психологи рекомендують, щоб дитина до 4-х років (повторю – період дозрівання 80 % структур мозку) не дивилася телепередач. Після 6-ти років (90 %) спілкуватися з «ящиком» можна не більше однієї години на тиждень, після 10-ти років – не більш 2 – 3-х годин на тиждень. Після 16-ти років обмеження знімаються – мозок визрів, дитина стала майже дорослою.

Короткий проміжний висновок. Як тепер вже стало відомо, перебування дошкільнят поруч із працюючим телевізором призводить до прихованого інформаційного травмування мозку і – як наслідок, – до пожиттєвої часткової втрати працездатності, і навіть до психологічної инвалідності. Така фізично і розумово цілком здорова людина має одну істотну ваду: не може продуктивно працювати – не тільки 40 годин на тиждень, а то і взагалі.

Треба також додати: основні принципи поведінки – принципи стосунків із навколишнім світом, – людина засвоює також у дуже обмежений проміжок часу дошкільного виховання, практично від 3 – 4 і до 5 – 6 років. Тобто, ставлення людини до інших людей і навколишнього світу визначається саме дошкільним досвідом і вихованням: засвоєними у дошкіллі принципами моралі, працелюбністю та “імунітетом” до згубних звичок і явищ.

Разом з тим, як у радянські часи, так і дотепер, моральне виховання у дошкіллі – “terra inkognita” (царина невідомості) для суспільства. Але це – окрема тема.

Проблему телеінвалідності, розбещення і розпаскуджування молоді засобами масової інформації та комп’ютерними іграми-“мочилками” неначе впритул не помічають ні в Міносвіти, ні Академія педагогічних наук, ні безліч адміністрацій нашої держави, ні політичні сили, що рвуться до влади. Замість профілактики телеінвалідності та згубних звичок, підтримання належного рівня виховання і освіти, заборони для дітей видовищ та ігор із віртуальними убивствами та насильством, керманичи вдаються до зменшення навчальних і виховних вимог. Наші шкільні програми поступово наближаються до закордонних загального користування, розрахованих – у нашому розумінні – практично на дебілів.

Висновок

І тому необхідно – щонайменше:

– нагально провести у Києві соціологічне дослідження щодо зайнятості і стану психологічної (моральної) працездатності молоді з метою розробки заходів реагування на загрозливу ситуацію;

– започаткувати створення, фінансування і виконання національної державної стратегічної програми, щоби всі або майже всі діти до того, як підуть до школи, практично засвоїли основи моральності, у тому числі любов і сумлінне, відповідальне ставлення до праці і спрагу до самостійного активного набуття знань;

– створити та фінансувати міську систему допомоги сім’ям у трудовому і моральному вихованні дітей, у тому числі систему профілактики телеінвалідності та згубних звичок.

----------------------------------
В тему:

Телевізор калічить дітей

Надмірне захоплення телебаченням призводить до смерті

Телевізор керує немовлятами

Учені США довели зв’язок між насильством у житті і на екрані