Закінчив Экатеринославску духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), Імператорську Миколаївську військову академію (1912) дипломна робота присвячена авіаційній військовій розвідці; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня).

У 1921 був інтернований у польському таборі Ланцут. Жив у Польщі до 1923, коли переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 — керівник організації «Украінська громада у Франціі». У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником глави президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цієї референтурой разом з генералом В. Курмановичем). У 1932—1938 голова Українського народних (потім — національного) союзу. Видавав у Франції журнал «Військові Знання».

У 1939 учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Стераном Бандерою. З 1940, після розколу в ОУН, один з лідерів ОУН (м).

Після початку Другої світової війни слідом за наступаючими німецькими військами прибув до України. У 1941 — заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих сборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. Жив у Львові, з 1945 — у Мюнхені.

Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції в якості одного з найближчих сподвижників А. Мельника. З 1948 — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, йому було надано військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих збор ОУН (м), з 1964 — глава сенату Українського націоналістичного Руху. У 1951 заснував Військово-наукове товариство.