Священною зброєю українських трудящих в шляхетній справі захисту своїх прав є вшанування чинного законодавства. Ті, хто нас усі ці роки обкрадав, розпалював антиукраїнську міжнаціональну ворожнечу, порушував права української людини, чинне законодавство ненавидять. Спілкуючись з поганими людьми, добрим людям слід одразу розставляти акценти, аби вкотре не виправдовувати морально ушкоджених. Пацифізм виробників матеріальних та культурних благ по відношенню до морально ушкоджених паразитів породжує море крові та гори трупів.

Основною причиною того, що відбувається нині в Україні, є відсутність покараних за геноциди 1921-22, 1932-33, 1946-47 років. Відчуваючи безкарність, злодії творять все, що заманеться.

Усі ми пам’ятаємо одну дуже дивну річ: з малих років нас привчали, що визначні вітчизняні політики та полководці є зрадниками. З часом почали виникати два питання: чому це вони зрадники і хто саме розповідає нам про нашу історію? І ось тут ми доходили розуміння, що викривлення нашої історичної спадщини носить навмисний, штучний характер з елементами зомбування та цілеспрямованого негативного навіювання. Ще більш цікавою була відповідь щодо авторства.

Проте після всього того, що накоїли опоненти, нас вже нічим не злякаєш. Надто цинічними є чи не щоденні згадки про їхнє перманентне страждання на тлі шабашу трастових кампаній, пограбування вкладників Ощадбанку, здачі ядерної зброї.

Дуже приємно спостерігати, як народ, особливо підростаюче покоління, масово відмовляється від нав’язуваної злобними потворами антиісторії. Ну кого з українців налякаєш нині постатями Князя Святослава, Гетьмана Павла Скоропадського, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, дружинниками Київської Русі, запорізькими козаками, гайдамаками, Легіоном Січових Стрільців, акціонерами ОУН, бійцями батальйонів Роланд і Нахтігаль, Дивізією СС Галичина, воїнами Української Повстанської Армії?

Екстраполюємо нашу славну історію на сьогодення. Що бачимо?

Історія України просякнута ідеологією соціального бунту. Боротьба українців з окупаційними режимами завжди носила яскраво виражений національно-соціальний характер. Національна українська влада швидко і оперативно вирішувала нагальні проблеми буття трудящих. Окупаційні режими навмисно винищували корінних жителів з числа робітничого класу, селянства та інтелігенції як фізично, так і морально. Власне, це нормальна окупаційна логіка. Нормальною логікою господаря є ліквідація окупантів.

Соціальна політика України періоду Київської Русі була взірцем для решти континентальних монархій. Це саме стосується й Запорізької Січі. Українські держави середньовіччя принципово гидували лихварством, відсотковим рабством, фінансовим обдуренням власного населення. Носії економічної чуми зазнавали з боку українців систематичних превентивних заходів ізоляційного характеру на межі карантину, тим самим позбуваючи їх надприбутків за рахунок жорстокої експлуатації військового, робітничого, інтелігентського та селянського суспільних прошарків. Відчуття прямого відчуження від процесу пограбування трударів породило у недоторканої лихварської касти звірячу ненависть до всього українського. Джерело войовничої українофобії - в надрах слизького гешефтярського кубла.

Соціальний захист слов’янського населення отримав свій раціональний прояв у остаточному вирішенні хазарського питання. Мудрий стратег і виважений воєнначальник, Князь Святослав ліквідував Хазарський каганат, цей паразитичний витвір фінансово-політичних олігархічних кланів, за непотрібністю. Існування Хазарського каганату не відповідало національним інтересам Київської Русі. Тому за усною народною ініціативою (інститут референдумів був вигаданий дещо пізніше) Князь Святослав прийняв зважене рішення припинити його існування в явочному порядку. Ефективність вітчизняної міжнародної дипломатії часів раннього середньовіччя не може не викликати тихого замилування.

Загалом звертають на себе увагу нахабні спроби сторонніх сил прищепити нашому етносу комплекс провини. Сенс полягає в тому, що прищепити нам цей комплекс вини хочуть ті, хто винні перед нами. Тому стратегія національного відродження має базуватися на родючому грунті расової самодостатності.

Стан, в якому перебуваємо нині, є ненормальним. І не треба занурюватися в макроеномічні схеми. Достатньо подивитися на назви наших вулиць. У Києві немає вулиці Князя Святослава. У Києві є вулиця Соломона Урицького. Чому? Відповідь очевидна. Чи варто після цього дивуватися мізерним зарплатам, знущальним стипендіям та жалюгідним пенсіям? Соціальний геноцид та національний етноцид - це ніщо інше, як помста шанувальників Урицького, Леніна, Троцького та Кагановича нащадкам княжої Руси-України, Запорізької Січі, Гайдамаччини та Коліївщини.

Ті, хто вважає за потрібне бути адекватним до вимог історичного покликання, має виходити у своїх діях з позицій елементарної логіки. Ці огрядні товариші з характерним душком зоологічного україноненависництва виправдовують свої крадіжки в особливо крупних розмірах розумними словами переважно іноземного походження.

Звертаємося до них: припиніть красти! І тоді у трудящих будуть нормальні зарплати.

Продайте кожен по одній своїй іномарці! І тоді пенсіонерам можна буде вдесятеро підвищити пенсії.

Обмежте відвидини шикарних ресторанів та елітарних нічних клубів, а заощаджені кошти поверніть багатодітним сім’ям робітників та селян.

Хто сказав, що грошей немає? Гроші є. Треба лише припинити процес їхнього розкрадання. Вирішивши раз і назавжди цю проблему, ми покінчимо з кризою.

Почувши коротко і ясно сформульовану програму виходу з кризи, крадії одразу почнуть несамовито волати про популізм, відсутність інтелекту, примітивізм. Нехай волають. Однак нехай спочатку повернуть вкрадене.

В тому то й справа, що повернення вкрадених у українського народу матеріальних ресурсів неминуче зіткнеться з шаленим, скаженим супротивом крадійського інтернаціоналу. Кожна спроба повернення вкраденого неминуче наштовхнеться на звинувачення у фашизмі. Тобто кожен крадій автоматично застовбив вже за собою нішу полум’яного антифашиста, борця з ксенофобією та націонал-екстремізмом.

З точки зору тих, хто ненавидить народ, який подарував цивілізації дивовижні народні повстання, звільнення сусідів від лихварських пиявок, Семена Палія та Івана Гонту, з точки зору нащадків жертв національно-визвольної боротьби українського народу нащадки учасників цієї боротьби є бандитами та погромниками. Ну то їх проблеми.

У наших предків були причини займатися національно-визвольною боротьбою. Нащадки жертв національно-визвольної боротьби українського народу повинні покаятися перед українцями за свою підлість, економічну злочинність та культурне розбещення молоді.

Нам підкидають релігійну нетерпимість, прагнучи пересварити між собою православних, греко-католиків і язичників. Не вийде, панове україножери! Голос крові стоїть на сторожі збереження етнічного моноліту.

Тоді вони розбурхують мовне питання. Розбурхують ті, хто пальцем об палець не вдарив, щоб припинити каламутні потоки чужорідного псевдолітературного та мультикультурного лайна, щоб припинити переслідування українського слова. Але ми кажемо: стоп! Мова - українська, російська, польська, англійська - є нашою зброєю супроти дегенеративної окупації. Ми чудово розуміємо, в чому суть вашої мовної сверблячки! Недарма серед ультрарадикальних захисників привілейованого статусу російської мови росіян немає.

Нарешті, вичерпавши пропагандистські ресурси, вони починають розпалювати міжнаціональну ворожнечу, спрямовуючи удар проти корінної української нації. На телевізійних каналах, на радіохвилях, на сторінках газет і журналів - засилля україножерів. Під виглядом гумористів, політологів та інтелектуалів ховаються все ті ж добре знайомі буратиноподібні профілі. Послухати їх, так українці винні в усьому: вони і несвідомі, і за події на Волині мають покаятися, і меншини пригноблюють, і сепаратисти вони і екстремісти, і інтегруватися не хочуть ані до Євросоюзу, ані до СНД, і коцерт Б.Моісєєва у Києві пікетували, і сало вони їдять і так далі, і тому подібне. На думку завезених з-за кордону політтехнологів, розпалення антиукраїнської міжнаціональної ворожнечі має призвести до появи у українців комплексу провини, під соусом якого можна законсервувати існуючий ненормальний стан речей. Але ж ми вже знаємо, що каятися мають саме вони перед нами. Тому спрямовані на нас пропагандистські навіювання не мають для нас жодного значення.

Так, ми куштуємо сало. Бо не є ані мусульманами, ані іудеями. Питання в тому, чому воно так відлякує вас, панове українофоби?

Облудний окупант прагне стерти з лиця землі тих, хто творить спротив насильницькому перетворенню рідної землі на наркотичне пекло, кримінальну Гоморру, міжрасовий сурогат та педофільську клоаку. Нормальна біла європейська людина, у нашому випадку українець, подібну перспективу не сприйматиме за жодних умов. Конфлікт між Традицією Світлої Сили та монстрами морального нехлюйства і генетичного виродження вступив у фазу відкритого протистояння. Корумповані гади, що отруюють своїми лихими діями суспільну мораль та нищать природу, потребують публічної ідентифікації. Народ має освіжити у пам’яті їхні огидні чортяцькі рила.

Підставою наших перемог у майбутньому є перемоги у минулому. Наше минуле навмисно замовчують в силу його актуальності нині.

Шлях у майбутнє пролягає крізь минуле.

Маршрут підкаже пам’ять.