Ця фраза із комедійного фільму мені дуже подобається і часто згадується.

Так і уявляєш як сидить собі король в палаці,чи у, гаптованому золотом, сідлі і наказує якусь дурню зробити. А піддані роблять і тішаться з цього. Щодня марципани солодкі їсть король і ікрою заморською закушує із золотих тарілок.

Королі могли все , що навіть уявити важко. Наприклад  французький король мав право убити будь-якого селянина, щоб погріти замерзлі ноги в його розпоротому животі.

Але ,погодьтеся,що важко уявити короля,який би за певний відсоток віддавав свою землю,чи свої дороги, чи ліси, чи свої права іншому королю. Як це так? Своє і віддати?! А дітям що залишиться? Тому весь час король працювати мусив над розбудовою держави своєї.

Мабуть не так уже і добре було бути королем. Спочатку престол захопи у важких обладунках з мечем на полі бою , потім державу облаштовуй, з бунтівниками воюй,розбійників карай, дороги будуй, податки розумні збирай, турбуйся про підданих своїх,про багатство краю свого – і весь час в тонусі будь, весь час пантруй, бо подушкою придушать .

Та що з тих королів візьмеш? Темнота, відсталість – одне слово середньовіччя.

Не те що світоч передового людства – Українська держава зразка 2009 року!

Для чого щось там завойовувати?  Навіщо державу облаштовувати?  Для якої болячки про підданих турбуватися?  Для чого про багатство краю свого піклуватися?  Нафіга взагалі здоров’ям і життям ризикувати,чи таланти свої проявляти?

Досить лише гарно полум’яні промови говорити (або просто мукати як Лідер) , на сцені в оточенні попсових співаків народу показатися, конкурентів лайном заляпати , та в телевізорі таблом поторгувати – і все! І ти вже король.

Навіть краще короля. Бо за свої слова відповідати абсолютно не треба. І робити нічого не треба. А життя зразу королівське отримуєш.

Тут тобі і марципани солодкі і ікра заморська і тарілки золоті. І на «маленьких українців» можеш полювати скільки завгодно – хочеш з мисливською рушницею  в лісі,а хочеш на джипі крутому на переході. І діти твої теж можуть -- куди там королю Франції. І відкраяти шматок держави можеш, і продати її сусідам, або заморському дядькові за «процентик» невеликий і палацик в багатій країні. А головне-ніхто не скаже що ти диктатор, злодій, чи катюга – бо у нас демократія. Тобто влада народу. А ти і є влада. Значить це не ти вбив, чи пограбував, чи привласнив чуже – а сам народ. А значить ти не винен. Погодьтеся, що королі про таке чудо і не мріяли!

Вчора ти ким був? Дрібним шахраєм чи зеком , стукачем , чи недоучкою, баригою з базару, чи наперсточником.

А сьогодні?

А сьогодні ти – ОГОГО! Ти – обранець народу! Вірніше електорату, бо народ таке «чудо» навряд чи обрав би.

Ви ,по простоті своїй, думали,що , обираючи керівника держави, просто наймаєте його на роботу,щоб він на ваші податки найкраще забезпечував ваш добробут, спокій,безпеку і старість? Думаєте, що він насправді вашими бідами переймається і хоче щоб ви і ваші діти краще жили ? Ха. У нього свої діти є. І родичі, і куми. І бізнес свій особистий є. І зобов’язання перед іноземними кредиторами і спецслужбами.

А ви думали що новообраний керівник буде Україну розбудовувати і захищати?

Гай-гай. Такі дорослі, а в казки вірите.

От тому вам і казочка.

І шов український дід лісом. Та й загубив рукавичку. Далеченько відійшов, коли це огледівся – нема рукавички! Давай вертатися – рукавичку шукати. На галявинку вийшов – а на снігу його рукавичка лежить і ворушиться. Та ще й розмовляє всякими голосами! Що за дивина?  Нахилився дід до рукавички – а там, поки він по лісі ходив, повно всяких звірят позалазило. Тісно їм, повернутися ніяк, от вони і сваряться. Гвалт стоїть,шум,мало до бійки не доходить.

Орел повернутися не може,сердиться, всіх зацитькує: «Шановні друзі! Гадаю час усім заспокоїтися і вірно розставити акцепти! Треба бути толерантнішим один до одного! Ми ж ідемо в Європу  а не туди ,куди шановна Ворона підказує. Тому треба вирішувати демократично . Давайте підпишемо меморандум,подружимось.  Хочете я вам глиняного свищика подарую?  А я далі буду дідове добро паювати і рукавичкою керувати. Всім тут місця не вистачить, рукавичка, вибачте, не гумовий виріб № 1. А,оскільки орел зараз я, то мені і вирішувати кого випхати з неї!»  Орел підсмикнув рукави і показав усім облізлі крила: «Ці крила нічого не крали! Ви можете мені довіряти!»

«Ти чого єто?! -- наїжачився шерстю на карку ведмідь,-- мінє тоже половина дєдового двору арлом вибірала! Так шо я тоже арьол і тоже випіхівать буду казлов, каториє мєшают мнє жить!»

«Любі мої! Давайте аб’єднаємо Схід і Захід!Орлом буду я, бо я красива, а головне працьовита і лагідна!,»- зашипіла кицька і дряпнула одною лапою ведмедя по писку, а другою орла так що дрантя полетіло «Один дідове майно за вітром пустив,а другий на шматки роздирає! Тільки я, бідолашна, ночей не сплю-працюю!».

«Шановна! Ви бррешете! Лагідна і кррасива – це я!- каркнула чорна ворона,-А після вашої «роботи» треба дідове господарство наново відбудовувати! Все в заставу віддала і профукала! А ви всі теж-злодії і хапуги! Кррадії! Гнати вас усіх тррреба! А оррлом буду я!»

«Та заткнись ти, чорна,- рикнув ведмідь,- як харч добрий поклювати і грошенят отримати,то до мене летиш,потім до тхора,потім до скунса а зараз на нас бочку котиш?! Жалко що розвернутись ніде – так би й розмазав тебе по стінці!»

Вгодований кабанчик поплямкав губами і рохнув: « Міня нада арлом вибірать! Ми наш,ми новий мір пастроїм, што било у дєда -- станєт наше !»

«Так дід же не віддасть,»-здивувався орел.

«А ми дєда –в Сібірь, ілі  на Соловки вишлєм!»-радісно підказав кабан.

«Дурень ти», -- розсердився кролик,-- «А годувать нас хто буде? Ти вже накерував рукавичкою сімдесят років -- ледве дід дуба не врізав! Мене треба орлом вибирати -- я ще не встиг накрасти. Але то нічого -- я молодий, часу у мене багато. Буду красти весело і швидко.  А дідові розкажу про продуктивне село і освічених людей – він і не помітить пропажі!»

Орел нарешті випростав крило, яке не крало і поманив діда до рукавички: «Чуєш,діду, давай швидше обирай когось із нас орлом, бо тісно дуже стало, та і красти скоро вже нічого буде –-  а ми тобі допомагати будемо і керувати тобою. Бачиш скільки достойників зібралося?»

Здивувався дід: «Тю! Я краще свого сина оберу. Він точно у мене не вкраде і мені допоможе.»

«Та ти що?!, -- в один голос заволали тварюки з рукавички, --  Він же хвашист і нацик клятий!»

«А це чому?», -- отетерів дід від таких слів.

«Ну як же ж?,- донеслося з рукавички,- він же хоче лише тебе захищати і лише тобі допомагати.  А як же ми? А як же наші зобов’язання перед ведмедями і вовками із сусідніх лісів? Нас годувати треба, а твоє господарство невеличке – на всіх не вистачить. Так що точно твій син – хвашист і нацик клятий. Гони сина геть, а ми тобі допоможемо. І не забудь другу рукавичку приготувати – до нас орел тхорів запросив пожити із сусідніх лісів. Їм у нас добре буде, бо ти лагідний і покірний!»

«Покірний кажете?»- скипів дід – «Зате не дурний!»

Схопив дід рукавичку, витрусив з неї всіх тварюк на сніг, вдягнув рукавичку на свою змерзлу руку і пішов додому, де син уже дров нарубав, піч затопив, батькові старому борщ зварив і хлібину на рушничкові на стіл поклав.

І навіщо ото в пани і королі пнутися, коли вдома діти і онуки люблячі? І зла і неправди між ними нема. І горе одне на всіх, і радість одна на всіх. Українська радість, не чужа.

В своїй хаті своя правда і сила і воля!