Перечитав. Дякую, пані Олено! В правила багатьох відомих мені ігор, в ПРАВИЛА закладається тривалість гри. Наприклад, футбол триває два тайми по 45 хвилин. Футбол можна зупинити і перенести лише з-за форс-мажорних обставин. Бокс триває від 0 хвилин до 12 раундів по 3 хвилини кожен.Навіть олімпійські ігри тривають певне число днів, здається, 40? Чи означає це, що перераховані ігри насправді не є іграми? Помітив чимало описок. Якщо треба - вкажу конкретно на кожну з них.

Дякую, Олено, за працю! І сьогоднішній професійний футбол, чи бокс, чи інші "ігрові види спорту" в якійсь невловимій миті порушують це перше правило! Профі-футболісти ніби й добровільно виходять на поле на тих 90 хв., але на повірку їх "добровільність" - це мильна бульбашка! По-перше, їх реально купують, як гладіаторів-рабів; по-друге, вони часто змушені виконувати замовлення справжніх гравців - власників клубів - виграти чи програти гру/матч. І все це і визначає професійний спорт - як силувану імітацію справжньої гри! Згадую, як ми без часового обмеження (іноді півгодини, іноді по кілька годин, а то й цілий день) ганяли м'яча на зеленому полі, в садку, на пляжі. Призначали собі капітана, а то й без нього обходилися. Ми боролися за кількість забитих м'ячів, але цікавив нас насамперед сам процес гри! :)) От, що таке гра насправді! Це радість! Моя аналогія у вигляді спогадів-порівнянь, яка зринула у моїй пам'яті - Як ми грали (згадуючи себе)

Так це ж чудесно, друже Арсене, що відбувається СТРУКТУРИЗАЦІЯ ігор. Ти пропонуєш всі ігри розділити так: СПРАВЖНІ ІГРИ (добровільність, без обмеження часу, наявність суворих правил, взаємна радість, як нагорода для всіх учасників гри + інше); ІМІТАЦІЙНІ ІГРИ (суворі правила, суддя, часові рамки, визначення переможця, радість для переможців і сум для переможених + інше). Отже всі СПОРТИВНІ ІГРИ та, мабуть, не лише спортивні (!), можна віднести до розділу ІМІТАЦІЙНИХ? Мається на увазі, що спортивні ігри лише імітують справжні ігри! Так? А мені здається, що й справжні, як правило, це дитячі та підліткові ігри, й придумуються і в них грають з метою вирватися із обіймів буденного життя, а також з дальнім прицілом: яким може бути справжнє, РАДІСНЕ життя, тобто РАДІЯ.

Чи є війна грою, чи не є? Відповідь на це питання залежить від рівня свідомості учасника. Якщо учасник ототожнює себе зі своїм фізичним тілом, то для нього це не гра. Такий учасник знаходиться у просторі страждань і війна для нього – це непередбачувані повороти фатуму чи долі. Якщо ж учасник цієї події ототожнює себе з Духом, то для нього війна - це, безумовно, цікавий і цінний досвід. Такий учасник наперед знає усі правила гри (згадаймо Ісуса Хреста) і, в принципі, може зупинити гру для себе у будь-який момент. Я тут пишу «зупинити для себе», бо в колективних іграх гра зупиняється лише тоді, коли усі (чи майже усі) учасники погодяться її зупинити. Даю линк на цікавий мультфільм де обіграна ця концепція. Я думаю, що більшість його вже дивилася. (Увага!!! Присутня ненормативна лексика!) : https://www.youtube.com/watch?v=0uIz1LuF_Ps P. S. А якщо казати взагалі, то наведена у статті концепція ще дуже сира....

Для Людини (істоти з усвідомленням своєї духовної природи) все життя є Грою. А найцікавішою грою є війна, бо тут найвищі ставки і найвище напруження. Нагадаю, що слово "людина" означає "гравець".

Мені сподобалось, зверніть увагу - "Гра – це віртуальний світ з власними правилами, але війна – це дійсність без жодних правил". Граємось далі?