Зображення джентльменів удачі в якомога гіршому світлі було на користь усім. Урядам — адже боротьба проти грабіжників, які немилосердно поводяться з усіма, дозволяла забезпечити симпатії публіки. Та й самим піратам — оскільки їх зображували кровожерними й непередбачуваними, потенційні жертви швидше здавались і намагалися співпрацювати.

Власне кажучи, вони навмисне намагалися підтвердити репутацію безсердечних. Знаменитий Чорна Борода, прообраз капітана Флінта в "Острові скарбів", перед абордажем запалював кілька ґнотів, уплетених в його бороду, щоб створити серед забобонних моряків загальне враження демонічності. Хоча, з іншого боку, від тліючих ґнотів можна було оперативно підпалювати саморобні гранати.

Але в житті піратів було й те, про що у пресі того часу не писали. Моряки знали, що на піратських кораблях загалом живеться краще, що у піратів більш демократичні практики, і що серед команд існує расова рівність. Життя пірата часто виявлялося більш цивілізованим, ніж життя моряка на "законних" кораблях. 

Економіст з університету Джорджа Мейсона (американський штат Вірджинія), професор Пітер Лісон розповідає про це у своїй книжці “Невидимий гак: пірати Карибського моря, батьки-засновники США й вільні ринки”. Він розглядає піратів як гравців у сфері економіки — якими, власне, є і решта людей. Пірати, як і ті, хто їх ловив, керувалися власною вигодою. Зрозумівши це, можна почати розуміти все інше: і сірку в бороді, і голосування, і порівняну рівноправність негрів — і тортури полонених просто “задля розваги”.

Життя на піратському кораблі виявляється не стільки абсурдним карнавалом із шаблями й гарматами — скільки зборами мешканців багатоквартирного будинку в комунальній власності, от тільки будинок цей на морі. 

Грабіж у відкритому морі існував зі стародавніх часів — але пірати як образи народної уяви постали лише в 16 році. І були вони тоді агентами держави.

Найвідоміші з них — сер Генрі Морган (його нащадок став засновником однойменного банку), а також капітан Дрейк, на честь якого названо протоку між Південною Америкою й Антарктидою. Морган і Дрейк за заслуги були посвячені в рицарі. Вони заради власної вигоди, але з дозволу держави, грабували кораблі ворогів — або точніше, всіх, хто не міг довести, що він друг піратів. 

Коли війна між Британською та Іспанською імперіями закінчилась у 1714 році, багато піратів усвідомили для себе, що їм-то припиняти грабунки не хочеться. От тільки тепер це буде без дозволу держави — а отже, і грабувати можна геть усіх без винятку. 

Так почалась велика доба піратства. Водночас на морях перебували від 1000 до 2000 піратів. Можливо, нас ця цифра не вражає — але врахуймо, що на той час населення всіх колоній Північної Америки, скажімо, становило близько 150 тисяч. 

А тепер поглянемо на гаманці піратів. У мирний час річна плата для моряків на "законних" кораблях становила 25 фунтів — приблизний еквівалент нинішніх 4000 доларів. У той самий час, успішний рейд міг принести команді піратів по 300 або й 1000 фунтів на брата, за три-чотири місяці. 

Якщо "законна" зарплатня у "законних" моряків була не дуже гарною — то умови праці були ще гіршими. Капітани мали абсолютну владу над моряками, й регулярно засуджували їх до покарання різками, позбавлення зарплатні або навіть їжі, чи прив'язували до щогли. Вже вдома моряки могли подати в суд — і часом вони таки вигравали — але це мало тішить, коли у тебе попереду ще півроку на морі, під батогом, та ще й позбавленим своєї пайки рому. 

Така система — результат не садизму капітанів, а поганої комерційної структури. Корабель — це величезна інвестиція. А в морі може статись усяке. Шторм. Помилки навігації. Ті ж пірати. Тому з морякам поводилися як із ненадійними одиницями не дуже надійного механізму - як із лінивими кур'єрами в офісі.

Дизайнер Веселого Роджера Джек Рекмен (він же "Ситцевий Джек") став піратським капітаном не просто так. Його командир Чарльз Вейн відмовився атакувати французький військовий корабель - і команда провела перевибори. Вейна за боягузство не вбили: згідно з неписаним законом, його висадили на найближчому острові. Разом із Вейном висадили і матроса - єдиного, який голосував проти того, щоб новим капітаном був Рекмен. 

Бо якщо ти кур'єр моряк на ставці — ти будеш нехтувати роботою, коли тільки можеш. А чому б і не вкрасти чогось і не втекти в порту? А чому б не пити допізна? І якщо нападуть пірати — звісно, ти віддаси їм усе без бою, аби лише тебе не зачепили. 

Справді-бо, пірати часто віддавали частку морякам — і ті почувалися після такого грабунку нітрохи не гірше, ніж до нього. Тож топ-менеджери капітани, які часто були співвласниками кораблів і товарів, мали всі причини, щоб панувати на кораблі силою. 

Ну а пірати — поза законом. І звернутися до влади у випадку суперечки їм не випадає. Тож вони вигадали власні способи, як вести бізнес. За півстоліття до американської конституції пірати вигадували документи, у яких були й права голосування, і суди присяжних, і правила розміщення майна, і навіть методи імпічменту для капітанів. 

Звичайно, піратів цікавили не абстрактні “природні права людини”, а власне виживання і забезпечення собі частки здобичі. Але остаточний результат — на диво схожий на систему самоуправління, якою вона мала б бути у просвітлених республіках. А може, й краще, бо тут суспільний договір насправді існував, і він насправді був добровільним (для піратів, а не для їхніх жертв). 

Ніхто не народжується піратом (на відміну від громадянина республіки) — і контракт потрібно було щоразу поновлювати. 

Дотримання контракту означало, що кожен отримає свою частку — тож кожен стежив за дотриманням. Пірати жили з власними законами — до того ж, часто ретельно виписаними (хай і з жахливими граматичними та іншими помилками). Ці правила приймалися заради спільної безпеки й вигоди. 

У капітана Бартоломея Робертса, скажімо, правила були на диво сумирними: відбій о 8 годині. Заборонено пити після відбою. Заборонено грати в азартні ігри. Заборонено шуміти. Більшість сучасних школярів живуть значно більш диким життям, ніж ці пірати в добу свого розквіту. 

Втім, життя між рейдами не було настільки здоровим. Та й піратство означало згоду на неприємні умови. Покарання у відкритому морі було суворим. Приховання більш ніж на долар здобичі від своїх братів-піратів могло призвести до того, що винного висаджували на землю в безлюдній місцевості. 

Зате у цій Співдружності, на відміну від Британської, капітанів обирали голосуванням. Так само їх могли змістити. 

Під час виборів пірати вели промови за і проти кандидатів. У промовах також були застереження стосовно сили народу. “Якщо капітан у будь-який час порушить Угоду — хай згине! Це буде застереженням для наступних капітанів!” (виписка з архіву допитів одного колишнього пірата в англійському суді)

Капітан отримував таке саме житло і раціон, і ненабагато більшу частку здобичі, ніж будь-хто інший. Його влада полягала в абсолютному праві розпоряджатися під час битви. Таким чином, пірати досягали блискавичної координації у важливі моменти боїв — а натомість в мирний час насолоджувалися свободою й голосуванням приймали рішення. 

Пітер Лісон аж ніяк не ідеалізує піратів. Так само з економічної точки зору можна виправдати і тортури. З одного боку, основною зброєю піратів були не гармати, а жах, який вони наводили вже своєю появою. А репутацію потрібно було підтримувати. 

З іншого боку — на той час не існувало ні супутників, ані локаторів, ані GPS. І знаючи, до кого застосувати тортури, можна було швидше знайти наступний корабель.

Те саме стосується й расової рівності. Економічно вигідніше було співпрацювати з чорношкірими (а вони становили до третини членів екіпажу) як із вільними, ніж вимагати щось від них як від рабів. Про самі погляди білих піратів це нічого не говорить.

Джерело: Артем Чапай, ТЕКСТИ.org.ua