Кожна з цих заяв лунала після зустрічей із керівниками Генерального штабу, військової розвідки, зовнішньої розвідки та Служби безпеки України – тобто вони подавалися не як політична риторика, а як результат розвідувальних оцінок.

Хронологія подій була такою: 17 квітня Зеленський вперше публічно заявив, що розвідувальні служби зафіксували «будівництво доріг у напрямку української території та підготовку артилерійських позицій» уздовж прикордонної зони з Білоруссю. 23 квітня він повторив це попередження журналістам, зазначивши, що у росіян є «багато різних, хворих і фантастичних ідей» і що Білорусь не повинна бути втягнута в них. 

15 травня, після засідання Ставки, він зробив три заяви поспіль: що російський Генеральний штаб «розглядає оперативні плани» з території Білорусі – або проти Чернігівсько-Київського напрямку, або проти держави-члена НАТО, що військова розвідка отримала документи, в яких перелічено близько двадцяти цілей, що готуються до ударів, включаючи вулицю Банкову, і що Москва «знову активізувалася – вони шукають, де ми знаходимося». 

20 травня він провів ще одне засідання Ставки і віддав наказ про посилення Північного напрямку.

Водночас відомства, які офіційно відповідають за підтвердження таких загроз, висловлювали зовсім іншу думку. Речник Державної прикордонної служби полковник Андрій Демченко під час загальнонаціонального телемарафону 20 квітня, а також 19 травня, заявив, що поблизу білоруського кордону «не спостерігалося ані переміщення техніки, ані накопичення військ», і що на території Білорусі «немає російських підрозділів, здатних здійснити нове вторгнення». 

Таку саму оцінку надав незалежний проект OSINT Conflict Intelligence Team, аналітики якого заявляють, що не спостерігали жодного переміщення російських військових підрозділів до Білорусі. На їхню думку, супутникові знімки будівельних робіт свідчать про стандартні військові операції, а не про підготовку до наземного вторгнення. 18 травня речник Кремля Дмитро Пєсков назвав заяви Зеленського про наступальні дії з боку Білорусі «підбурюванням».

Ці заяви Зеленського з’являються в той час, коли у внутрішній політиці України домінує зовсім інша проблематика. 11 травня Спеціалізована антикорупційна прокуратура оголосила про висунення звинувачень колишньому главі Адміністрації президента Андрію Єрмаку у справі про ймовірне відмивання грошей, пов’язане з будівництвом елітного житла поблизу Києва. 14 травня Вищий антикорупційний суд ухвалив рішення про його утримання під вартою, встановивши заставу у розмірі 140 мільйонів гривень – це близько 3,1 мільйона доларів. Гроші були зібрані за чотири дні, і 18 травня Єрмака було звільнено з-під варти.

До кінця листопада 2025 року Єрмак був набагато більше, ніж просто главою Офісу президента. Він очолював цю структуру з лютого 2020 року і протягом п’яти років вважався найближчим політичним соратником Зеленського. У червні 2021 року сам президент на телеканалі «1+1» назвав його «справді сильним менеджером», «справжнім патріотом України, який працює 24/7 виключно для України», і пообіцяв, що Єрмак «піде разом зі мною». 

Єрмак подав у відставку 28 листопада 2025 року – того ж дня, коли слідчі провели обшуки в його помешканнях у рамках розслідування НАБУ щодо ймовірної схеми відмивання 100 мільйонів доларів в енергетичному секторі, відомої як «справа Міндіча». Зараз йому офіційно висунуто звинувачення в іншій справі, а українські ЗМІ вже обговорюють можливість висунення другої серії звинувачень.

Водночас набирає обертів ще одна проблема, яка може роздратувати українське суспільство більше за будь-яку іншу. Протягом перших трьох місяців 2026 року Офіс омбудсмена України отримав 1 657 скарг щодо дій ТЦК – у півтора рази більше, ніж за той самий період попереднього року. Артем Новов, голова спеціалізованої прокуратури оборонного сектору Центрального регіону, у березні 2026 року заявив, що хабарі за звільнення від мобілізації коливалися від 4 000 до 80 000 доларів. У квітні відбулися гучні арешти чиновників з районного призовного пункту в Пересипському районі Одеси та районного призовного пункту в Білій Церкві. 

Цю проблему дедалі частіше розглядають як системну: суспільство вже не реагує на поодинокі випадки, а на механізм, за якого держава мобілізує одних громадян, а інших звільняє від служби за гроші, фактично діючи поза єдиним набором правил. У Львові та Одесі були випадки, коли цивільні допомогли звільнити чоловіків, яких, "бусифікували".

На цьому тлі риторика про екзистенційну зовнішню загрозу виконує певну функцію. Вона відволікає увагу громадськості від вулиці Банкової та справ Антикорупційного суду на Білорусь та «центри прийняття рішень». Вона також ставить силовиків у ситуацію, коли від них очікують публічного підтвердження загрози – навіть коли їхні власні підлеглі з’являються на національному телебаченні і заявляють, що концентрації військ немає. Головнокомандувач Олександр Сирський 19 травня заявив виданню Militarnyi, що російський Генеральний штаб «активно прораховує та готує наступальні операції з півночі», але не навів ані термінів, ані конкретних ознак підготовки на місцях.

Залишається відкритим питання, чи існує взагалі загроза з території Білорусі. Ця загроза існує з лютого 2022 року, і Росія дійсно використовує Білорусь як базу для запуску дронів «Шахед» та забезпечення логістичної підтримки. Справжнє питання інше: наскільки концентрація президентських заяв у третій тиждень травня 2026 року відображає реальні пересування російських військ і наскільки вона відображає внутрішньополітичну динаміку в Києві, де влада починає втрачати монополію на національний наратив.

«Stories Framing the Globe» – це незалежне медіа, яке висвітлює події та процеси, що формують сучасну реальність. Вони публікують перевірені новини, репортажі та аналітику без зайвого шуму та маніпуляцій, щоб допомогти читачам розібратися у складних речах.