Схоже, й 15-ту річницю незалежності Україна зустріне без концепту (концептів) національних інтересів. Причин багато. По-перше, при розвалі СРСР еліта, здатна виробляти відповідні концепти, сиділа в Москві, а київська була спроможна лише на формування політики в межах спущеного «згори». («Скажіть мені — що, я вам побудую». — Леонід Кучма, 1992 рік.). По- друге, особистий та груповий егоїзм були зведені в ранг доброчинності (ну хіба може технократ і прагматик перейматися такими абстракціями, як «суспільне благо»?). Але головною причиною, схоже, стала відсутність майданчика, на якому розгорталася б публічна полеміка щодо цих національних інтересів.
Безумовно, за 15 років ми мали багато заходів, організованих «згори». Останнім серед них були президентські слухання «Виклики, породжені свободою» листопада минулого року. Але всі ці заходи тихо здихали, як тільки «висока увага» їх оминала. Так і напрошується висновок, що влада, держава, бюрократія при всіх їхніх можливостях просто не здатні вирішити завдання формулювання національних інтересів. На це здатне лише суспільство. Ті самі люди, політики й державні діячі, але «у вільний від роботи час» і не за державний, а за власний кошт.
Першу таку спробу організували влітку 1992-го Олександр Ємець і Олена Скоморощенко. Майданчиком стала конференція «До нової України шляхом реформ». Цей недержавний, чисто громадський захід мав наслідком формування провідної (на той момент) політичної сили, її безумовне інтелектуальне лідерство на тлі двох інших суб’єктів (РУХу й комуністів), вихід на авансцену української політики цілої низки діячів (Ємець, Філенко, Турчинов, Кучма, Сумін, Єхануров...).
На жаль, потенціал першої хвилі інтелектуальної політики більшістю учасників був трансформований у власну політичну кар’єру. Прем’єрство й перше президентство Кучми — лише найяскравіше й далеко не єдине свідчення цього. Але головного завдання — формування концепту національних інтересів — вирішити тоді так і не вдалося.
Інтелектуальна провокація Сергія Дацюка — друга спроба сформулювати концепт національних інтересів. Тому перше питання, яке виникає після ознайомлення зі статтею: а чи вдасться цього разу розгорнути суспільну полеміку, знайти платформу суспільної неєдності, незгоди й багатоманітності? Платформу, на якій зійдуться українські вашингтони, джеферсони й франкліни, щоб нарешті заснувати (або в термінах статті Дацюка — перезаснувати) Україну.
ДРУГА — ПРОБЛЕМА ВІДСУТНОСТІ НЕЄДНОСТІ
Незгоди в Україні сьогодні вистачає. Найяскравіший приклад — ви за НАТО чи за ЄЕП? На жаль, учасники протистояння, в яке втягнута вся країна, не усвідомлюють, що НАТО та ЄЕП — лише інструменти реалізації політики, принципи якої ніхто так і не зібрався визначити. Для України можна запропонувати концепт національних інтересів, який вимагатиме такого інструмента, як членство в НАТО. Можна запропонувати концепт національних інтересів, який вимагатиме членства в ЄЕП. Але ні перший концепт, ні другий так і не були запропоновані. Така в нас поки що «інтелектуальна політика».
Сергій Дацюк спробував виконати цю роботу за всіх — за лібералів-технократів і олігархів- староімперців, за націоналістів українських і націоналістів російських, за консерваторів і соціал-демократів. Не впевнений, що це буде сприйнято тими, за кого він спробував зробити їхню роботу. Не впевнений, що взагалі можливо запропонувати «платформу єдності для всіх».
Так, Україна в нас — одна, й здається, що для однієї країни має бути один концепт національних інтересів. Але це не так. Це проблеми України не залежать від кольорів політичних діячів, а шляхи подолання цих проблем якраз дуже сильно можуть різнитися. Як кажуть китайці, є багато способів піймати кішку.
Головною відмінністю між різними концептами національних інтересів для будь-якої країни є базова система цінностей. Системи цінності ліберальної й соціальної демократій різняться між собою не менше, ніж системи цінностей комунізму й консерватизму. Якщо ліберал говорить про «необхідність допомагати бідним», то соціал-демократ говорить, що «доведеться ділитися з робітником» не тільки доходами, а й владою над економікою та державою.
Так різні системи цінностей породжують різні шляхи вирішення проблем країни, різні концепти національних інтересів. Таким чином, Україна скоро отримає декілька концептів національних інтересів: ліберальний, староімперський, консервативний, комуністичний, соціал-демократичний...
Можливо. Коли-небудь. Коли В. Ющенко, В. Янукович, Ю. Тимошенко, О. Мороз, П. Симоненко або інші політичні лідери сподобляться відірватися від самозакоханої трансляції суспільству «своєї краси» й «у вільний від роботи час», і «за свої, а не державні кошти» в якості суспільних, а не державних чи політичних діячів запропонують Україні свої системи цінностей та розроблені на їхній основі концепти національних інтересів.
А поки стан «інтелектуальної неєдності й різноманітності», який потенційно є найбільшим багатством України, перебуває у віртуальності, з якої й спробував вивести Україну Сергій Дацюк. Але Україна не вийде з нього, поки цього не зроблять політичні гравці.
Забігаючи наперед, так і хочеться спитати: а який же серед концептів національних інтересів буде оптимальним для України? Той, що ґрунтується на системі цінностей, яка найбільше відповідає «національному характеру», духу народу України. А якщо ще точніше — прийдешньої України, тієї України, яка буде збудована.
ТРЕТЯ — ПРОБЛЕМА СУБ’ЄКТНОСТІ
Для того щоб запропонувати свою систему цінностей і свій концепт національних інтересів, треба бути суб’єктом. І суб’єктом не політичним, а соціальним. Ідеолог Французької революції абат Сієєс у брошурі «Третій стан» («Третье сословие») написав: «Що таке третій стан? Ніщо. Чого він прагне? Стати чимось».
На сьогодні в Україні постали три соціальні суб’єкти: олігархи, ліберали та дрібні крамарі, яких у нас велеречиво називають малим бізнесом. І поки що лише ці три соціальні суб’єкти (до яких, вірогідно, скоро приєднається четвертий — робітничий рух) і будуть спроможні запропонувати Україні свої системи цінностей і свої концепти національних інтересів.
Так з арени поступово сходитиме націоналістичний проект. Ґрунтовно розроблений в українській діаспорі впродовж повоєнних десятиліть, він піднявся завдяки вже згаданій убогості власної еліти, не здатної запропонувати йому альтернативу. Але вже сьогодні ідея етнічної нації витісняється ідеєю політичної нації, запропонованої В. Ющенком.
Комуністичний проект ущент програв староімперському. І, очевидно, програє боротьбу за майбутній робітничий рух соціал-демократичному проекту. Програє через старість віку й дряхлість думки.
Тому з-посеред множини можливих варіантів концептів національних інтересів (десять з яких запропонував Сергій Дацюк), реально будуть запропоновані, будуть відстоюватися в ході суспільної полеміки й проваджуватимуться в життя лише близько чотирьох. А отже, більша частина роботи Сергія Дацюка навряд чи знайде свого адресата.
Будемо сподіватися, що інтелектуальна провокація виконає свою місію й спровокує суспільну полеміку, в якій нарешті народяться концепти національних інтересів України.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Iнтелектуальна провокація Сергія Дацюка й три її проблеми
концепти національних інтересів України станом на 2006-й рік
1 ПЕРША — ПРОБЛЕМА ВІДСУТНОСТІ МАЙДАНЧИКА
Схоже, й 15-ту річницю незалежності Україна зустріне без концепту (концептів) національних інтересів. Причин багато. По-перше, при розвалі СРСР еліта, здатна виробляти відповідні концепти, сиділа в Москві, а київська була спроможна лише на формування політики в межах спущеного «згори». («Скажіть мені — що, я вам побудую». — Леонід Кучма, 1992 рік.). По- друге, особистий та груповий егоїзм були зведені в ранг доброчинності (ну хіба може технократ і прагматик перейматися такими абстракціями, як «суспільне благо»?). Але головною причиною, схоже, стала відсутність майданчика, на якому розгорталася б публічна полеміка щодо цих національних інтересів.
Безумовно, за 15 років ми мали багато заходів, організованих «згори». Останнім серед них були президентські слухання «Виклики, породжені свободою» листопада минулого року. Але всі ці заходи тихо здихали, як тільки «висока увага» їх оминала. Так і напрошується висновок, що влада, держава, бюрократія при всіх їхніх можливостях просто не здатні вирішити завдання формулювання національних інтересів. На це здатне лише суспільство. Ті самі люди, політики й державні діячі, але «у вільний від роботи час» і не за державний, а за власний кошт.
Першу таку спробу організували влітку 1992-го Олександр Ємець і Олена Скоморощенко. Майданчиком стала конференція «До нової України шляхом реформ». Цей недержавний, чисто громадський захід мав наслідком формування провідної (на той момент) політичної сили, її безумовне інтелектуальне лідерство на тлі двох інших суб’єктів (РУХу й комуністів), вихід на авансцену української політики цілої низки діячів (Ємець, Філенко, Турчинов, Кучма, Сумін, Єхануров...).
На жаль, потенціал першої хвилі інтелектуальної політики більшістю учасників був трансформований у власну політичну кар’єру. Прем’єрство й перше президентство Кучми — лише найяскравіше й далеко не єдине свідчення цього. Але головного завдання — формування концепту національних інтересів — вирішити тоді так і не вдалося.
Інтелектуальна провокація Сергія Дацюка — друга спроба сформулювати концепт національних інтересів. Тому перше питання, яке виникає після ознайомлення зі статтею: а чи вдасться цього разу розгорнути суспільну полеміку, знайти платформу суспільної неєдності, незгоди й багатоманітності? Платформу, на якій зійдуться українські вашингтони, джеферсони й франкліни, щоб нарешті заснувати (або в термінах статті Дацюка — перезаснувати) Україну.
ДРУГА — ПРОБЛЕМА ВІДСУТНОСТІ НЕЄДНОСТІ
Незгоди в Україні сьогодні вистачає. Найяскравіший приклад — ви за НАТО чи за ЄЕП? На жаль, учасники протистояння, в яке втягнута вся країна, не усвідомлюють, що НАТО та ЄЕП — лише інструменти реалізації політики, принципи якої ніхто так і не зібрався визначити. Для України можна запропонувати концепт національних інтересів, який вимагатиме такого інструмента, як членство в НАТО. Можна запропонувати концепт національних інтересів, який вимагатиме членства в ЄЕП. Але ні перший концепт, ні другий так і не були запропоновані. Така в нас поки що «інтелектуальна політика».
Сергій Дацюк спробував виконати цю роботу за всіх — за лібералів-технократів і олігархів- староімперців, за націоналістів українських і націоналістів російських, за консерваторів і соціал-демократів. Не впевнений, що це буде сприйнято тими, за кого він спробував зробити їхню роботу. Не впевнений, що взагалі можливо запропонувати «платформу єдності для всіх».
Так, Україна в нас — одна, й здається, що для однієї країни має бути один концепт національних інтересів. Але це не так. Це проблеми України не залежать від кольорів політичних діячів, а шляхи подолання цих проблем якраз дуже сильно можуть різнитися. Як кажуть китайці, є багато способів піймати кішку.
Головною відмінністю між різними концептами національних інтересів для будь-якої країни є базова система цінностей. Системи цінності ліберальної й соціальної демократій різняться між собою не менше, ніж системи цінностей комунізму й консерватизму. Якщо ліберал говорить про «необхідність допомагати бідним», то соціал-демократ говорить, що «доведеться ділитися з робітником» не тільки доходами, а й владою над економікою та державою.
Так різні системи цінностей породжують різні шляхи вирішення проблем країни, різні концепти національних інтересів. Таким чином, Україна скоро отримає декілька концептів національних інтересів: ліберальний, староімперський, консервативний, комуністичний, соціал-демократичний...
Можливо. Коли-небудь. Коли В. Ющенко, В. Янукович, Ю. Тимошенко, О. Мороз, П. Симоненко або інші політичні лідери сподобляться відірватися від самозакоханої трансляції суспільству «своєї краси» й «у вільний від роботи час», і «за свої, а не державні кошти» в якості суспільних, а не державних чи політичних діячів запропонують Україні свої системи цінностей та розроблені на їхній основі концепти національних інтересів.
А поки стан «інтелектуальної неєдності й різноманітності», який потенційно є найбільшим багатством України, перебуває у віртуальності, з якої й спробував вивести Україну Сергій Дацюк. Але Україна не вийде з нього, поки цього не зроблять політичні гравці.
Забігаючи наперед, так і хочеться спитати: а який же серед концептів національних інтересів буде оптимальним для України? Той, що ґрунтується на системі цінностей, яка найбільше відповідає «національному характеру», духу народу України. А якщо ще точніше — прийдешньої України, тієї України, яка буде збудована.
ТРЕТЯ — ПРОБЛЕМА СУБ’ЄКТНОСТІ
Для того щоб запропонувати свою систему цінностей і свій концепт національних інтересів, треба бути суб’єктом. І суб’єктом не політичним, а соціальним. Ідеолог Французької революції абат Сієєс у брошурі «Третій стан» («Третье сословие») написав: «Що таке третій стан? Ніщо. Чого він прагне? Стати чимось».
На сьогодні в Україні постали три соціальні суб’єкти: олігархи, ліберали та дрібні крамарі, яких у нас велеречиво називають малим бізнесом. І поки що лише ці три соціальні суб’єкти (до яких, вірогідно, скоро приєднається четвертий — робітничий рух) і будуть спроможні запропонувати Україні свої системи цінностей і свої концепти національних інтересів.
Так з арени поступово сходитиме націоналістичний проект. Ґрунтовно розроблений в українській діаспорі впродовж повоєнних десятиліть, він піднявся завдяки вже згаданій убогості власної еліти, не здатної запропонувати йому альтернативу. Але вже сьогодні ідея етнічної нації витісняється ідеєю політичної нації, запропонованої В. Ющенком.
Комуністичний проект ущент програв староімперському. І, очевидно, програє боротьбу за майбутній робітничий рух соціал-демократичному проекту. Програє через старість віку й дряхлість думки.
Тому з-посеред множини можливих варіантів концептів національних інтересів (десять з яких запропонував Сергій Дацюк), реально будуть запропоновані, будуть відстоюватися в ході суспільної полеміки й проваджуватимуться в життя лише близько чотирьох. А отже, більша частина роботи Сергія Дацюка навряд чи знайде свого адресата.
Будемо сподіватися, що інтелектуальна провокація виконає свою місію й спровокує суспільну полеміку, в якій нарешті народяться концепти національних інтересів України.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?