Киянин про 6 листопада 1943-го

Востаннє ми з братом відзначали 6 листопада в колі рідних і друзів 35 років тому — 1978-го. За домашньою традицією, влаштовувалася виставка з творів Георгія на військову тему та з автентичними речами з його ж колекції: німецькими й радянськими касками, осколками мін, снарядів і бомб (брат зберігав навіть осколок, підібраний ним на вулиці 22 червня 1941 року!), гільзами різних калібрів, солдатськими баклагами, фронтовими запальничками, деталями літаків, автомашин і танків, інструкціями по боротьбі з танками, розмовниками, газетами й журналами часів війни, агітаційними летючками, фотографіями.

І все це походило з обох воюючих сторін, бо нам довелося, хоч і коротко, але опинитись у фронтовій смузі, під обстрілом та у спілкуваннях з вояками, знову-таки, обох сторін. Тож і надивились, і наслухались, і настрахалися з прямим ризиком для життя... Дещо з експонатів було знайдено ще тоді — восени 1943-го — по свіжих місцях боїв, решта додалася потім — подароване друзями або знайдене нами під час уже дорослих походів по колишніх лініях оборони Києва  1941-го (доти, капоніри, траншеї КиУР — Київського укріпленого району). Чимало з цих речей згодом поповнило фонди Музею історії Києва.

На урочистому відкритті домашньої виставки Георгій пропонував перерізувати не шовкову стрічку ножицями, а... справжній колючий дріт, розрізаючи його обценьками і даючи кожному по відрізку на згадку.

Музичний супровід — військові марші обох воюючих сторін — як у магнітофонному звучанні, так і з грамплатівок на пружинному патефоні.

Коли гості наснажилися побаченим, вимикалося електричне світло і товариство, перечіплюючись у незвичній темряві, переходило в сусідню кімнату. Там на вікні висіла стара ковдра «затемнення» (неодмінна вимога протиповітряної оборони), а на столі палала свічка або так званий гасьонок — гасовий саморобний світильник тих часів. Їх виготовляли власноруч із баночки з-під довоєнної гірчиці або з аптечного «пузирка» з-під ліків; гніт робили з шматочка тасьми або товстої мотузки. На столі: гаряча картопля, зварена в лушпинні, чорний формовий хліб «кирпичик», сало, солоні огірки та горілка.

Останню для такого заходу купували умисне в зеленій «пивній» пляшці. Нагадаймо: в повоєнні роки у нас ще довго розливали горілку в півлітрові пляшки будь-якого кольору, і продавщиця ще й нарікала, коли хтось просив у прозорій пляшці: бач, які інтелігенти, їм ще й не все одно, з чого наливати! От і все меню, ніяких ковбас, сирів, вінегретів чи салатів «олів’є». Щоправда, наявність сала надавала столу певного, даруйте за гру слів, присмаку «наркомівського» меню, бо ми, звичайні кияни, хто не мав коріння в селі, усі роки війни та ще й не один рік потім не бачили сала.

Поживною окрасою того вечора став лозовий кошик із пирогами з горохом зразка 1942 року, які принесла ще гарячими, закутаними в полотняну тканину, наша двоюрідна сестра Ніна. Такий пиріг був мрією не одного відвідувача Сінного базару. По-перше, то був дійсно пиріг, а не пиріжок, по-друге, унікальний рецепт віддзеркалював тодішнє співвідношення вартості складових продуктів: дороге борошно і помітно дешевший горох. Тому розвареної духмяної начинки було багато, а оболонка — тонюсінька, як папірець.

Посуд на столі — не з сервізу, а в дусі часів війни: тарілки різні, чарки різні, ніяких виделок та серветок. Адже кращий посуд (в кого був) «пішов» на базар в обмін на пшоно, а вдома позалишалися тільки щербаті тарілки та старі, злизані з носика ложки.

Застілля починалося з поминальної чарки за вічну пам’ять полеглих, загиблих і всіх тих, хто не дожив до цього дня; потім йшли тости за визволення, за визволителів, за визволених. А далі ті, хто пережив пам’ятний день у сорок третьому, по-черзі встаючи, розповідали, як і де це було з ним (нею). Тим, хто палить, пропонувалася махорка в самокрутці з газетного паперу, причому рекомендувалося не вживати сірники, бо їх у роки окупації не було в ужитку. Тому на пам’ятному вечорі прикурювали від «гасьонка» чи свічки, а ще краще — від фронтової бензинової запальнички та чи не в найекзотичніший спосіб — від кресала з кременю (його добували з баласту на залізничному полотні) та пробензиненого гнота в металевій рурці з затичками!

Від того ювілею минуло рівно стільки ж: ще тридцять п’ять років, і ми вже не зможемо зібратися бодай хоч якимось колом ровесників — свідків. Так, одних нема, а ті — далеко. А згадати все ще є про що, але вже по-іншому осмислене, переосмислене, збагачене життєвим досвідом та інформаційними реаліями наших теперішніх днів.

Повторимо: понад 70 років тому 100 тисяч молодих киян було вивезено нацистськими окупантами на примусові роботи до Німеччини. Там вони стали «остарбайтерами», працювали на мілітаризовану економіку чужої, воюючої проти нашого краю, держави з чужою, ворожою ідеологією. По війні та молодь, яка часто-густо не за віком рано подорослішала, повернулася до Києва по-різному: хто справді додому, а хто — на Сибір. Та й повернулися далеко не всі...

А тепер подивіться на черги до консульських відділів... А ще погляньте, приховавши посмішку, на тих невгамовних прибічників радянського минулого, історично віджилого, які час від часу виходять на вулицю з непримиренним сердитим виразом обличчя та з червоними прапорами — так нічого не навчившись і не зрозумівши. Їм навіть на думку не спадає, що нацистський прапор теж був червоним, тільки з іншою символікою, що й там святкували 1 травня. Їм невідомо, що «вождь» німецькою — «фюрер».

Наразі пропонуємо уважно роздивитися графічний твір, яким ілюстровано наш допис. Це — репродукція ліногравюри, створеної Георгієм Малаковим 1967 року, до республіканської та всесоюзної художніх виставок, присвячених 50-м роковинам «Великого Жовтня». Тепер це називається історично вивірено, а саме — більшовицьким переворотом у Петрограді 1917 року. А до 26-х роковин тієї події війська Першого Українського фронту мали визволити з-під «німецько-фашистської окупації» (теж тодішня назва) наш рідний Київ. Тільки нещодавно неупереджені та політично незаангажовані історики підрахували, що Київська наступальна операція вересня — листопада 1943 року, календарно та політично приурочена до тих роковин, «обійшлася» в 417 тисяч загиблих воїнів Червоної армії. Отже, вкотре «не постояли за ценой»...

...В оригіналі ліногравюра «6 листопада 1943 року» має розмір 106 х 70 см і складається з кількох сюжетних композицій. Усі вони ґрунтуються на реальних фактах, відомих художникові й з історії, й з власного життєвого досвіду спостережливого п’ятнадцятирічного хлопця.

Праворуч угорі, як символ страждань окупованого міста, височіє на тлі захмареного неба Велика дзвіниця Лаври — над руїнами Успенського собору, підступно й злочинно замінованого радянськими саперами та висадженого в повітря 3 листопада 1941 року. З паркану звисає попередження: «Kampfzone. Бойова зона. За перебування — розстріл». Йдеться ось про що: 25 вересня Червона армія була вже у Броварах, а в селі Требухові невдовзі розмістився штаб Воронезького фронту — там же перейменованого 20 жовтня на Перший Український фронт.

26 вересня окупанти почали палити робітничі селища на Трухановому острові й Передмостовій слобідці (нині — Гідропарк). Того ж дня за наказом німецького військового коменданта генерал-майора Вірова кияни мусили залишити свої помешкання, розташовані на відстані менше трьох кілометрів на захід від Дніпра. Кордон забороненої зони проходив по вулицях Саксаганського — Дмитрівській. «Щоб запобігти непотрібним жертвав серед населення і щоб гарантувати бойові дії без перешкод, бойова зона в місті має бути звільнена...» — йшлося в зверненні Вірова, оприлюдненому в газеті «Нове українське слово».

Але ще через кілька днів почалася масова депортація залізницею всіх киян загалом. Отак і ми опинилися у Ворзелі, а хто в Мотовилівці, у Фастові, а інші ще далі — на Захід. Втім, дехто залишився: рештки вцілілих підпільників, мародери-грабіжники і просто непокірні. В останні дні перед відступом німців та приходом визволителів ті сміливці, ризикуючи життям, ховалися на кладовищах, у глухих підвалах, у водогінних колодязях. Саме цей момент зобразив художник: відкинувши чавунну кришку люка, вилізає на гуркіт радянського танка хлопець із колодязя, за ним — другий. У нас був знайомий киянин, який отак виліз, почувши над головою з вулиці рух і сигнал радянської «емки» (популярний довоєнний легковик марки «ГАЗ-М-1»), що на звук різнився від сигналів німецьких автомобілів.

За тодішніми оцінками радянської розвідки, власне на момент вступу передових частин Червоної армії в самому Києві могло налічуватися заледве близько 30 тисяч мешканців — здебільшого на околицях. Та вже потім — наприкінці листопада, коли до домівок повернулися всі вересневі вигнанці, чисельність населення зросла до згаданих вище 180 тисяч.

Аж ось і знаменита «тридцятьчетвірка» — танк Т-34-76. Вісім зірочок на стволу гармати — кількість бойових перемог. Пам’ятник радянським танкістам, встановлений потім на Брест-Литовському шосе (нині — проспект Перемоги) неподалік станції метрополітену «Шулявська» — це не тільки не той, а навіть і не такий танк, а саме Т-34-85, який восени 1943 року ще не випускався (втім, більшість київських монументів теж не такі й не там і не про те, що треба, але це — інша тема!).

Георгій Малаков зобразив цей танк у стрімкому русі наступу, ясна річ, у дусі настанов соцреалізму: з-під гусениці летять ненависні німецькі застереження «Halt!» (стій!) та покажчики: «Kommandantur» (комендатура), «Dymer» та «Gostomel». Художник невипадково обрав саме ці географічні назви поблизу Києва, тим самим нагадуючи, що вирішальний, переможний удар по місту було завдано з північного, Лютізького плацдарму, а не з трагічно-помилкового південного, Букринського плацдарму.

Ліворуч показано бойові дії радянської штурмової авіації: розбиті німецькі автомашини, палаючий ворожий танк «пантера», перекинутий німецький шестиствольний міномет «Ванюша». А над Житомирським шосе, по якому панічно тікає ворог, так само знамениті червонозоряні штурмовики «Ильюшин» Ил-2». І тихе українське село на виднокраї. А з неба сиплються радянські агітаційні летючки: «Deutsche Offizieren und Soldaten! Rettet euer Leben. Ergebt euch!» (Німецькі офіцери і солдати! Рятуйте своє життя! Здавайтеся!) Такі та подібні летючки скидала радянська авіація й на Ворзель. Георгій підбирав їх, читав і викидав: хай німці читають, це для них.

Ті німці, з якими там, у Ворзелі, довелося спілкуватись, іронічно знизували плечима на ті летючки, а на наші запитання діловито пояснювали: якщо здатися одному в полон, то «ваші» допитають, а потім розстріляють, щоб не мати клопоту з відправкою якогось там одного солдата на збірний пункт військовополонених. А якщо спробувати намовити здатися групою кількох «камрадів», то серед них неодмінно виявиться сексот-донощик, тоді ініціатора розстріляє «СС», а родину репресують вдома, відправивши в концтабір. Ось такі прості реалії життя...

А нижче художник зобразив ще один вид уславленої в роки війни радянської зброї — гвардійський реактивний міномет БМ-13, відомий під народною назвою «катюша». Ми бачили, точніше чули її в ніч визволення у Ворзелі того самого 6 листопада 1943 року. Нині, згадуючи напрямок польоту тих ракет і знаючи, знов-таки, теперішню топографію місцевості, здогадуюся, що стріляли вони по Брест-Литовському шосе. В темному небі ракети летіли з характерним вібруючим виттям, за що німці називали цю зброю «сталінський оргaн». (Так само, як на нашому боці все ненависне вороже отримувало прикметник «гітлерівський», у німців аналогічно ліпили прикметник «сталінський» — наприклад, роздовбані грунтові дороги з калабанями й баюрами називалися «сталінський асфальт».)

Георгій зобразив бойову машину — пускову установку на 16 реактивних снарядів — у такому вигляді, як уперше побачив її на марші — із зачохленими напрямними та з написом по брезенту: «Вперед, на Запад!»

Автор гравюри дотепно обіграв трьох «катюш»: ось на передньому плані, спиною до глядача, стоїть фронтова регулювальниця руху. Жартівник і дотепник Георгій говорив, що її звуть Катюша. Дівоча грація відчутна, незважаючи на кирзові чоботи, протигазну сумку та карабін за плечима: он як вправно вказує вона прапорцями напрямок руху військовим шоферам (тоді не говорили: водій). А онде в придорожній купі фронтового сміття валяється порожня упаковка від цигарок «Катюша» — популярного курива, назву якому вітчизняна тютюнова промисловість дала невипадково. Нагадаймо: популярна пісня про дівчину Катюшу була, як тепер кажуть, хітом довоєнного радянського суспільства.

Художник з історичною достовірністю та з певним ідейним умислом зібрав до купи те сміття: німецька 50-мм мінометна міна з точно поданими написами маркування, порожня американська бляшанка золотавого кольору з-під свинячої тушонки. Пам’ятаю, як Георгій посміхався, мовляв, неуважні американці зробили для нас зрозумілим напис кирилицею назви консервованого продукту, але замість «У» стояло їхнє латинське «Y», і брат читав, сміючись: «тишонка», а не «тушонка». Спробувати цей продукт нам пощастило нескоро. Фронтовики жартома називали тушонку «Другий фронт», аж поки союзники не висадилися в Нормандії на знаменитий D-day 6 червня 1944 року, коли цілком очевидною стала здатність Червоної армії не тільки самотужки розгромити гітлерівську Німеччину, а й вийти на береги Атлантики. Серед сміття валяється також сірникова коробка — з дерев’яного шпону, а не з картону, як тепер. Отаке символічне сміття.

У правому нижньому кутку естампа теж бачимо фронтове сміття, але вже виключно «ворожого» походження: перекинута  німецька автомашина, прострілена каска, фотокартка веселих німців у таких само касках — загублена кимось із них. А ще — патрони, алюмінієва пряжка від солдатського ременя — з імперським орлом і написом: Gott mit uns! (Бог з нами) та німецький маленький відривний календарик на 1943 рік із такою промовистою та відповідною темі й назві ліногравюри датою: November 6 Sonnabend (листопад 6 субота). Такий самий трофейний календарик привіз із фронту наш батько.

А в центрі композиції художник показав групу киян, які повертаються з вигнання додому, ще не знаючи, чи рідні домівки вціліли, чи згоріли, чи не пограбовані. Ось сивий дідусь з онуком, вдягненим у популярну до війни дитячу шапку «ескімоску» з довгими вухами, тягне на ремені балію з клумаками та вбогим хатнім скарбом. За ними, посміхаючись до глядача, йде хлопець із портретною схожістю на автора гравюри, завантажений не тільки торбою за плечима та клумаком у правиці, а й збагачений знахідками та «трофеями»: німецькою каскою як місткістю для дрібних речей та солдатськими баклагами. (По війні Георгій Малаков ходив на акварельні етюди саме з такою німецькою баклагою на ремені.)

Далі бачимо молодицю з дуже важкими речами, перекинутими на ремені через плече: валіза й ручна швейна машинка Singer. Ця надійна кравецька техніка, збережена в багатьох родинах ще з «царських» часів, переходила від покоління до покоління, виручаючи у скруті шиттям не тільки для себе й рідних, а й як засіб до існування, бо чимало вдів війни заробляли на прожиття саме кравецтвом на тих «зінгерах». Далі, за уламками муру з написом, залишеним саперами, «Проверено: мин не обнаружено», художник зобразив свою маму Женю і мамину сестру Віру — нашу тітоньку. Отже, додав і родинного забарвлення.

Ця серія гравюр із п’яти великоформатних, інформативно насичених аркушів стала ніби підсумовуючою, узагальнюючою в мистецькому осмисленні й зображенні подій із життя Києва в часи минулої війни у творчому доробку Георгія Малакова. Образно кажучи, художник почав працювати над нею ще в роки війни — спочатку як свідок бойових дій у Ворзелі, невдовзі — у вимушених походах із Ворзеля до Києва й назад, коли над дорогою раз у раз пролітали на малій висоті штурмовики Іл-2, дорогою сунули на Захід танки Т-34, «катюші», інша техніка, а їм назустріч ішли групи конвойованих німецьких військовополонених і узбіччя доріг були заставлені битою технікою та всіяні сміттям війни. І все те, повторимо, вражало уяву п’ятнадцятирічного майбутнього художника, запам’ятовувалося назавжди.

Через півроку, учнем Київської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка, Гога Малаков у навчальній композиції зобразив якраз штурмовики Іл-2 над фронтовою дорогою, якою просуваються ворожі війська. Хоч як це дивно чи, можливо, природно, таку ж сцену, хоч і в іншому ракурсі, зобразив відомий американський художник авіації Роберт Грант Сміт: дві «пантери» супроводу і колона німецьких вантажівок, а над нею — трійка «чорної смерті» (так німці називали ці штурмовики).   

 А згодом Гога змальовував биту техніку на місцях недавніх боїв на Вінниччині та Київщині. Потім — студентом Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) — так само писав аквареллю етюди на місцях боїв на Букринському плацдармі та на Житомирщині. Одружуючись 1956 року, познайомив свою «половину» зі спогадами про власне минуле за допомогою оригінального автобіографічного альбому рисунків, більшість з яких присвячена Києву часів оборони, окупації та визволення столиці України. Ще через п’ять років художник Георгій Малаков показав на Республіканській художній виставці в Києві перші аркуші серії кольорових ліногравюр під назвою «Київ 1941 — 1945 років».

З темою життя Києва і киян воєнної доби в спогадах і рисунках Георгія Малакова українські читачі змогли познайомитися в книжках «Оті два роки... У Києві при німцях» та «Кияни. Війна. Німці», які побачили світ у столичному Видавничому домі «Амадей» відповідно в 2002 та 2008, 2010 роках. Але щоразу до незабутніх «київських» дат знову й знову спливають щемливі для старших киян спогади, знову й знову хочеться роздивлятися твори Георгія Малакова на цю тему, хоча уславився він не тільки нею.

Можливо, ця публікація викличе спогади у киян, хто пережив той день, зацікавить тих, хто мало знає про наше минуле або тримається усталених стереотипів офіціозу. А тут — реалії, зображені свідком, який був наділений і мистецьким хистом, і унікальною зоровою пам’яттю, і здоровим почуттям гумору.