У кожного своє євшан-зілля

Бог хоче, щоб цвіло — не переставало

     Зі сторінок, щедро ілюстрованих знімками квітникарських, за висловом Рильського, дивоглядів, повіває, здається, не стільки свіжою друкарською фарбою, як пахощами знайомого з дитинства квітника, спричиняючи і втіху, і тривогу, й ностальгію, і бажання повернутися до свого першого дому на землі.

     Хто не бачив, як непереборно ваблять до себе квіти усіх дітей, як малі рученята з радістю тягнуться до вподобаної краси, жадаючи негайно самотужки заволодіти нею? Позитив цього естетичного пориву ще й у тому, що дорослим дається виховний шанс — нейтралізувати егоїстично–споживацький нюанс, спонукати маленьку людину до замилування привабливим різнобарв’ям на відстані, аби гарне служило всім. Саме такі уроки запам’яталися автору на все життя у досить переконливій подачі від бабусі–селянки, татової матері: «Не чіпай! Не рви! Гріх! То — Божа краса. Нехай на тебе Бозя не гнівається. Бог хоче, щоб цвіло — не переставало».

     І досі найкращими зі спогадів є ті, в яких бачу себе дівчатком–дошкільням, що блукає задвірками розкішного дідусевого хутора Іллінщина (то десь на півдорозі від Рівного до Острога, і земля тут — густий чорнозем, хоч на хліб намазуй). Квітника як такого там взагалі не було, у квітах потопав і пишався весь город. Поміж капустою росли чорнобривці, серед огірків, обплутані зеленим огуддям, жевріли нагідки, понад буряками і морквою розгойдувалися на вітрі гінкі стебла «нігтиків» (тобто красавки).

    ...

Чи не знайшлося б серед дописувачів охочих поділитися відомостями з історії родинного, власне, волинського квітникарства, а заодно відновити в пам’яті народні назви квітів? Бо, як каже моя сусідка, знаменита своїм цілительством–костоправством і пребагатим старовинним квітником («Родом із 30–х років») Ольга Теофілівна,

«не всі можуть добрати, що то означають ті дуже вчені слова —гейхера, брунера, гібіскус, а так хотілося б щось нове перейняти й собі».

Звісно, відповідники знайдуться далеко не завжди, та все ж немало питомих українських слів стали цікавими назвами квітів на основі їх виразних ознак та відповідних асоціацій (часом досить несподіваних — як, до прикладу, в найменуванні улюблених українцями чорнобривців).

Народні назви квітів

     Отож, на дорогому мені хуторі цвіли саме «нігтики» (вочевидь, схожість їх насіння — тоненьких, чорних підківок — із відрізаними дитячими нігтиками зафіксувалася у назві). А ще — «зірочки низькі» (гвоздика з парасольковим суцвіттям) і «зірочки високі» (флокси), «петлахачі», «пова» (кручені паничі), васильки, м’ята — тут уже коментарі зайві. Усі лілієподібні цвітом чомусь називалися паннами: на популярні іриси дехто казав півники, але переважно — «сині панни» або жовті «панки», а ще була «цегляста панна–дуля» (либонь у тій назві «завинила» форма її кореневих бульбочок). Нарциси, звісно, звалися «часничком», була й «цибулька», і «розбите серце», і тендітні «паньовички», які висаджувалися рядочками вздовж кущів півонії перед порогом, а паралельно висівали ще безсмертники й «тарілочки» (айстри) — щоб таки цвіло — не переставало. Вітряк на відстані 5 — 6 метрів вартувала «дика рожа», яка не боялася помахів крил, — вишневі, рожеві, кремові, білі мальви, у розетках яких часто ночували джмелі. Стежку з дороги до хати обступала «аргонія» (жоржини) і тоя. Восени по обидва боки стежки стерня густо вкривалася дрібненькими біленькими «сирітками» — названими так, либонь, тому, що їм доводилося розцвітати в холодній самотині й зносити всі злигодні пізньої негоди.

     Немало дикорослих квітів було за півгектарним садом, що спускався крутосхилом до сіножаті вздовж Річечки (маленької притоки Горині). Тут кілька копанок із рибою та лугову криничку звеселяли дзвіночки «кашки» й «невісточки» (ромашки). Нижче жовтіли на траві «зозульчині черевички», схожі формою до польових фіолетових «зозулиних чобіток», та тріпотіли дрібнесенькі сердечка на тонесеньких прив’язках до розгалуженого стебла — так звані «Божої матері слізки». Далі серед болітця гостро рожевіла «Божої матері ручка» (валеріана, форма кореня якої відповідно обізвалася в назві) та ніжними хмарками мліли на сонці густо порослі смілки…

     У тій згаданій вище «квітковій ономастиці» вчувається стільки поезії, що навіть не хочеться її розвіювати пошуками наукових відповідників у спеціальній літературі. Віриться, що з пам’яті інших висипляться на «Квіткову підкову» для загальної втіхи такі ж сяйливі поетичні перлинки. Відомо ж бо, що однією з провідних рис українського менталітету є естетична чутливість, про що свідчить не тільки багатство пісень та залюбленість у вишивання, а й увага до краси довкілля, де кожну квіточку було помічено й обдаровано народним генієм окремим іменем. (А в мові, знаємо, — код і безсмертя нації!). Звідси, певна річ, і давні традиції домашнього квітникарства.

     Щоправда, наприкінці 40–их років минулого століття в селах став утверджуватися «щасливий» колгоспний лад, і при кожній хаті дозволялося мати лише 10 сотих землі, місця для квітів не стало...
А наш хутір оборали по самісіньку хату, як і йому подібні, приречені «на знос». Прощально дотлівали підкошені під корінь нігтики понад чорними брилами, що лягли на душу аж по сьогодні. Чомусь у дитячу свідомість вкарбувався жаль не так за городом, полем чи зруйнованим вітряком, як за тими дочасно підтятими квітами. Пам’ятається, як ми визбирували їх по ріллі в букетики і ставили у хаті, з якої вже всіх виселили, аби думали, що там хтось живе, і не зачепили тягачем. Не вийшло…

     Як же гарно бачити, що сьогодні наш заклопотаний багатьма негараздами люд знаходить час і сили, аби відроджувати втрачені дідівські квіткові підкови при своїх обійстях. Так хочеться зберегти власне євшан–зілля і так важливо дбати, щоб воно цвіло — не переставало.   .....

Олеся Ковальчук, 
заслужений учитель України, лауреат Всеукраїнської премії ім. Бориса Грінченка