Власного озброєного народу чинна влада боїться більше, ніж Путіна…

Так звана АТО викликає в масах українців почуття глибокого незадоволення. Міністерство оборони, СБУ, МВС і т.д. демонструють доволі низький рівень управління бойовими діями. Якщо до пересічних бійців претензій (за рідкісним виключенням) немає, то до генералів їх дуже багато. На жаль, української (не за назвою, а за її суттю) армії досі немає, як немає українських спецслужб, і все це треба створювати з нуля, бо уламки радянських військових і спеціальних формувань діяти ефективно в нинішніх умовах не здатні.

Терористи в Донецькій і Луганській областях нав’язують свій порядок денний, диктують перебіг подій, а українські сили лише реагують на виклики, надто часто перебуваючи на становищі сторони, що обороняється. Ніяк не можуть радянські генерали на українській службі організувати взаємодію різних видів і родів військ, і це вже традиція, адже Червона армія навчилась більш-менш це робити аж у 1943 році, сплативши страшну криваву ціну за навчання. Секрети блискучих успіхів Вермахту полягали у майже ідеальній взаємодії танків, артилерії, авіації і піхоти.

Крім того, генералітет України багато років опікувався зовсім не воєнними справами, а кар’єрним виживанням і розпродажем військового майна, творенням корупційних схем. Невипадково у своїй інавгураційній промові новообраний президент Петро Порошенко сказав, що поняття «генерал» у свідомості мас має асоціюватися не зі словом «корупція», а зі словом – «герой». Скільки серед цих власників золотих погонів і лампасів агентів спецслужб Росії, скільки хворобливо проросійських індивідів, скільки тих, хто став генералом через особисті зв’язки і хабарі? Звісно, при цьому ми не маємо жодних сумнівів, що обидва брати відомого політика Володимира Литвина стали генералами виключно завдяки власним заслугам…

Сьогодні Україні як повітря потрібні бойові генерали, а не ожирілі бюрократи військового відомства, «паркетні» золотопогонники.

Дуже часто, майже завжди, після революції країни стають об’єктами іноземної воєнної інтервенції. В Україні на Майдані в 2014 році відбулася антидиктаторська і національно-визвольна революція проти кремлівської агентури, що захопила вся ключові пости у владі. І вже за кілька днів після втечі московської маріонетки Януковича розпочалася російська збройна навала на півдні України. Якби ті персонажі, що скористалися жертвами Майдану для власного приходу до влади, були бодай трохи освіченими, вони б чекали такого перебігу подій і щось би таки зробили, замість того, щоб у вирішальні дні останнього тижня лютого 2014 року ділити портфелі й відпочивати. Але, схоже, навіть радянська шкільна освіта була засвоєна цими діячами дуже і дуже кепсько…

Революції, на які нападали іноземні агресори, здебільшого здійснювали революційні перетворення у своїх арміях. І тоді артилерійський капітан Бонапарт міг швидко стати генералом. Дуже сумнівно, що він би ним став, якби не Французька революція… Але таких, як Бонапарт, тоді було чимало. Всі звичаї мирного часу скасувало життя, і колишній конюх (як генерал Лазар Гош) ставав полководцем. Потім такі люди стануть уславленими наполеонівськими маршалами Франції.

Чи може досягти успіху уламок радянської армії під прапором України, якщо тут корумповані чиновники Міністерства оборони, маючи гроші, по три місяці не можуть придбати бронежилети, не можуть переконливо прозвітувати за 120 мільйонів гривень, що зібрав для свого війська український народ?

Без радикальних революційних перетворень військо, а разом із ним уся Україна, не матимуть шансів на успіх. Інша річ, що перетворення в армії не є можливими без очищення всього апарату державної влади, без, образно кажучи, антитерористичної операції у Верховній Раді (де засідає чимало тих, хто як мінімум співчуває тероризму і сепаратизму), Кабінеті міністрів, у всіляких відомствах, в органах СБУ і МВС. Радикальні реформи у силовому блоці треба вести просто зараз, «з коліс».

Найкращий кадровик – це реальне життя, а в даному випадку для військових кадрів – війна. Тільки вона чесно і об’єктивно показує, хто є хто. Між іншим, коли очільник МВС Аваков почав пропускати крізь АТО всі підрозділи міліції, чимало міліціянтів негайно написали рапорти про звільнення з органів. Правильно, воювати за Україну, ризикувати власним життям за Батьківщину – це зовсім не таке легке і приємне заняття, як брати хабарі й катувати затриманих. Що ж, почався природний процес очищення.

У боях на теренах Донецької і Луганської областей проти московських бойовиків і місцевих кримінальників з’явилася певна кількість сміливих, вмілих і тямущих лейтенантів, капітанів, майорів і підполковників. Саме вони мають невдовзі стати українськими генералами.

Є сенс для створення кадрового генеральського резерву запровадити військове звання «бригадний генерал», проміжне між полковником і генерал-майором, і присвоювати його тим військовим, що проявили себе як найкращі командири у боях на південному Сході України. І не лише кадровим військовим. Треба придивитися в цьому контексті до командирів парамілітарних формувань, таких як батальйони «Донбас», «Азов», «Дніпро» і так далі. Потрібне навчання вони в Національній академії оборони пройдуть пізніше, по війні. Не варто гребувати й відставниками, офіцерами-професіоналами, які мають величезний досвід бойових дій у гарячих точках і спецопераціях. Нічого, що людина може мати вік 50-55 років і пішла у запас у званні майора чи підполковника. Вона також може стати бригадним генералом. Головне – це зовсім не формальні ознаки.

Кажуть, що під час війни між Північчю і Півднем у США президенту Лінкольну доповіли, що генерал північної армії Грант надуживає спиртними напоями. Але Грант був найталановитішим генералом Півночі і брав одне місто Конфедерації за одним. І тоді Лінкольн жартома запитав у підлеглих: «А чи не відправити решті наших генералів по ящику віскі?»

До речі, напередодні війни Уліс Грант, прослуживши в армії США лейтенантом десять років, звільнився і зайнявся фермерством. Коли ж почалися бойові дії, в окрузі, де він жив, утворився волонтерський загін, який обрав лейтенанта Гранта своїм начальником. Далі за дорученням губернатора штату Іллінойс Грант організував упродовж двох місяців 21 (!) полк та був призначений командиром одного з них. Його авторитет серед волонтерських військ, зосереджених в регіоні Північного Міссурі, був настільки високим, що всі ці полки бачили в ньому свого командувача, отож Грант невдовзі був призначений бригадним генералом волонтерів.

P.S. Як стало відомо, після закінчення АТО влада планує розформувати добровольчі батальйони, що вже пройшли випробування війною. Судячи з усього, власного озброєного народу чинна влада боїться більше, ніж Путіна…