Друга в роки незалежності затяжна й гостра політична криза вирує в країні.

Перша 2004 року була зумовлена десятирічним правлінням президента Кучми, режим якого, набуваючи все більш відвертого диктаторського характеру, породив розквіт олігархії, грабіжництва, корупції, духовно-моральної деградації, беззаконня, занепад економіки, соціальної сфери, всенародні злидні, дискредитував, осоромив себе і в очах власного народу, і міжнародної спільноти.

Це викликало всезростаючий суспільний протест, який в ході минулих президентських виборів досяг свого апогею, вилився в Помаранчеву Революцію, що повалила кучмівський режим і привела до влади Президента В. Ющенка.

Однак не минуло і трьох років, як маємо нову і не менш важку політичну кризу. Чимало політиків вбачають її причини в президентському Указі про розпуск Парламенту і дострокові вибори.

Насправді ці причини зовсім інші.

Ні до, ні після Помаранчевої Революції не зазнала докорінних змін, не сформована належним чином система влади, що склалась і панує в роки незалежності, хоча саме вона й зумовлює, породжує політичні кризи.

* *

Ця причина не нова, вона супроводжує всі минулі історичні спроби створення самостійної, незалежної, суверенної держави – України.

Так, головною причиною загибелі древньої Київської Руси-України теж був її невдалий, неефективний політичний устрій. Теж саме стосується і гетьманату.

Серед усіх причин розвалу Київської Русі головує одна: київські князі з покоління в покоління роздавали у володіння своїм синам усе нові і нові вотчини і тим самим все більше дрібнили, тобто руйнували власними руками власну країну. Адже кожен удільний князь був самостійним царьком у підлеглій йому вотчині, прагнув не підкорятись владі київського князя, всіма силами виборював власні інтереси, не ладив з іншими удільними князями, яких ставало все більше і більше. Міжусобні князівські суперечки, конфлікти, а то й війни ставали постійними, непоборними. В результаті такого внутрішнього самоподріблення колись одна із самих могутніх у тогочасному світі держав Київська Русь фактично втратила своє державне самоуправління, виявилась геть безсилою перед татаро-монгольською навалою, що поглинула її уламки, поработила на ціле століття.

Жоден європейський монарх чи російський цар у пізніше виниклій російській державі не надавали у володіння своїм синам жодних удільних вотчин.

*

Головною причиною розвалу, загибелі Української гетьманської воєнної республіки і Запорозької Січі стала незвична, дивовижна на ті (та навіть і на наші) часи демократичність її політичного устрою, організації.

Вона мала суто воєнний політичний устрій, була розподілена на окремі території, якими управляли сотники і полковники. Сотники підпорядковувались полковникам, а ті в свою чергу – гетьману. І сотники, і полковники, і сам гетьман мали у своєму розпорядженні мінімальний, як на погляд сучасників, сміхотворно мізерний чиновний апарат управління. Окрім того, всі вони обирались і переобирались у своїх сотнях, полках, а гетьмани – полковниками* на дивовижно і для нашого часу демократичних, прозорих, чесних виборах і в результаті були досить незалежними, особливо полковники, від центральної влади гетьмана.

Козацька гетьманська армія не була регулярною: у мирний, невоєнний час вояки сотень і полків жили вдома, працювали на власній землі, як і інші селяни, на відміну від яких були зобов’язані із зброєю на коні з’явитись на збір у воєнний похід. Рішення про такий похід приймалось радою полковників при гетьманові. Сам гетьман без рішення ради не мав права оголосити його.

Подібний політичний устрій, організація, високий рівень демократії панували і на Запорозькій Січі.

Подібного рівня демократії не знала жодна тогочасна європейська країна, де панувала абсолютна монархія. Тож і не дивно, що першу в світі Конституцію написав український гетьман П. Орлик.

Кожен європейський монарх, король, цар, турецький султан, кримський хан мав абсолютну владу, що передавалась у спадщину його синам чи близьким родичам. Мав постійну регулярну армію з залізною дисципліною, якою беззаперечно і одноосібно керував. Мав чималий державний апарат управління по всій країні, підпорядковані йому суди, поліцію, карні, податкові органи тощо.

Тобто абсолютні європейські монархії мали величезні політичні, організаційні, воєнні переваги над демократичною козацькою українською республікою. Деяким винятком серед тогочасних європейських монархій було Польське королівство, де був Парламент – Сейм, що значно обмежував права короля. Досить сказати, що кожен член Сейму (а це були великі польські магнати), мав право «вето» і міг блокувати будь-яке, навіть саме важливе для країни, але не вигідне йому особисто політичне рішення. Саме таке політичне свавілля польських магнатів, Сейму, врешті-решт, і розвалило Польське королівство.

*

Окрім того, Україна ніколи не була самостійною, суверенною, незалежною, не зазнала тривалої власної державності, а знаходилась у повній залежності, підпорядкуванні монгольської орди (123 роки –1240-1363 рр.), Литви (206 років – 1363-1569 рр.), Польщі (85 років –1569-1654 рр.), Росії (337 років – 1654-1991 рр.), тобто мала 751 рік безперервного іноземного поневолення. І вона настільки звикла до такого стану, що навіть після на диво успішного змагання Богдана Хмельницького проти польського свавілля, коли його козацька армія вщент розгромила королівське військо, могла захопити Варшаву і все королівство, мала у своєму складі 500 тисяч добре озброєних і вишколених в боях вояків, тобто була наймогутнішою у тогочасній Європі, навіть тоді сама ідея створення незалежної суверенної української держави не прийшла в голову козацькій старшині. Після переможної визвольної війни ця старшина у пристрасних дискусіях вирішувала лише одне питання – «під кого йти» Україні: під Туреччину, Польщу чи Росію?

Коли самий освічений, мудрий, талановитий гетьман Мазепа, що правив Україною 22 роки, вирішив визволити її від російського поневолення з допомогою війська шведського короля Карла ХІІ, з яким об’єднався проти Петра І, він не отримав підтримки більшості своїх полковників і Запорозької Січі, за що вони невдовзі жорстоко поплатились.

За багато століть іноземного поневолення серед козацької старшини розповсюдилось таке ганебне явище, як підлабузництво до окупаційної влади та зрадництво.

Саме зрадник таємно провів загони Меншикова у добре укріплену Мазепою, з чималим воєнним гарнізоном і артилерією гетьманську столицю Батурин, що дозволило росіянам захопити її без бою, а потім вирізати все населення до немовлят включно. І це був зрадник за переконаннями, вірний прислужник Петра І, подібно нинішнім нашим комуністам, він вважав зрадником саме Мазепу.

Зрадник провів російське військо відомими йому таємними стежками у Запорозьку Січ, яка була захоплена зненацька, фактично буз супротиву чималого, добре озброєного, хороброго козацького гарнізону. Свої ж реєстрові козаки зрадили і віддали на страту полякам гетьманів Сулиму, Трясилу, Павлюка, Томиленка, Остряницю. Свої – давній друг, по суті, родич Кочубей і полковник Іскра зрадили гетьмана Мазепу.

Підлабузництво і зрадництво супроводжує, пронизує всю українську історію. Особливо розцвіло воно за радянських часів, добре збереглося і в роки незалежності, про що кожен українець добре знає.

*

Як і козацьку республіку, Центральну Раду і проголошену нею після розвалу Російської імперії незалежну, суверенну, самостійну державу Україну теж згубив «перехлест» демократії її політичного устрою, організації.

Перш за все, президент Грушевський і прем’єр Винниченко вирішили ліквідувати армію, бо «ми ні з ким не збираємося воювати». І як не протестував проти такого рішення, не переконував їх у його злочинному безглузді воєнний міністр Петлюра, вони його не послухали, змусили піти у відставку. А коли невеликий більшовицький загін Муравйова посунув на Київ, щоб знищити Центральну Раду, захищати її не було кому. На свій і Києва захист Центральна Рада кинула дітей – патріотично налаштованих гімназистів, студентів, курсантів юнкерського училища. І мурайовські кати під Крутами розстріляли, закололи заживо штиками 300 погано озброєних, необучених юнаків, а захопивши беззахисний Київ, за кілька днів вирізали понад 5 тисяч його жителів. У цей час винуваті в цьому Грушевський, Винниченко і К° були вже за кордоном.

Нинішні комуністи протестують проти вшанування Петлюри, спорудження йому пам’ятника, бо вважають його зрадником. Зрадником кого? Більшовицьких катів? І не було б нічого дивного, якби нинішні більшовики-комуністи запропонували звести в Києві пам’ятник своєму герою – Муравйову.

*

І ось наступила, нарешті, воістину історична, доленосна мить – після розвалу Радянської імперії проголошена і вже 16 років існує незалежна, суверенна, самостійна держава Україна, про що одвіку мріяв український народ.

Однак доля цієї України впродовж всіх 16 років незалежності складається вкрай невдало. Вона виявилась гіршою не лише за долю визволених від поневолення тоталітарного радянського режиму країн Східної Європи, а й деяких колишніх, як і вона, республік СРСР.

З десятого місця, яке в канун незалежності вона займала серед всіх країн світу за головними показниками всебічного розвитку, за роки незалежності вона скотилась на 120 місце. В ній панує безкінечна економічно-соціальна криза, злидні переважної більшості населення при шалених прибутках невеличкої купки олігархів-грабіжників та їх прислужників.

Чому, як могло це статись, де вихід з такого становища? Це саме ті питання, які слід обміркувати, знайти на них відповідь саме напередодні чергових парламентських виборів.

* *

Відповідь водночас і проста, і складна. Бо зрозуміло, що головною причиною цього бедламу є, безумовно, вкрай неефективна, недолуга політична система, організація державного управління, устрою, яку обрала Україна із самого початку своєї незалежності. А от як її докорінно змінити, вдосконалити, то питання складне, готових відповідей немає.

Всі політики одностайно клянуться, що їх мета – міцна, процвітаюча, заможна, щаслива Україна. Але чому ж при такій одностайності всіх без винятку політичних сил вона так і не стала саме такою за минулі 16 років? Тільки тому, що всі ці клятви, то всього лише побрехеньки.

Якщо ви дійсно бажаєте збудувати саме таку країну, то повинні розробити проект, план, програму такої побудови: що ви конкретно плануєте зробити за перші 3-5 років незалежності, за наступні 3-5, за всі 16 років?!

Продивіться самим прискіпливим чином програми всіх без винятку політпартій, урядових чи парламентських програм, відповідних президентських документів і ви не знайдете в них навіть натяку на подібний стратегічний план, проект.

Якщо говорити про Уряд, то від нього подібного годі було б чекати, бо він мінявся майже щорічно – 12 разів за 16 років. Мав на це час Парламент – цілих 16 років, але він не мав бажання.

В той же час, судячи з того, що відбувається в країні за роки незалежності, складається враження, що з перших років незалежності, з самого її початку існує ретельно розроблений і добросовісно виконується проект, план, програма розвалу незалежної, суверенної, самостійної, розвинутої, заможної, щасливої України.

Звичайно, важко це довести, бо це лише припущення, здогадки. Тому краще звернутись до фактів, що являють собою вперту, незаперечну річ.

Більше за всіх для реалізації згаданого розвального плану, проекту, якщо він дійсно існує, зробив, безумовно, перший Президент незалежної, суверенної України Кравчук.

Подібно Грушевському і Вінниченку, він, перш за все, роззброїв країну, фактично ліквідував її збройні сили, повноцінну сучасну армію, «бо не збирався ні з ким воювати», проголосив її нейтральною, щось на зразок Швейцарії. Третій за могутністю у світі ядерний потенціал, ядерну зброю задарма подарував Росії, бо де ж, мовляв, було взяти шалені кошти на їх утримання, як він тепер оправдує цей свій вчинок. Подарував ракетні війська з ядерними боєголовками, стратегічну авіацію, а подарований Росії воєнний Чорноморський флот* ще й розмістив у Криму, щоб йому зручніше було чинити свої антиукраїнські провокації чи захопити той самий Крим і т. п. Ліквідував три українські воєнні округи-фронти.

З одного боку проголошений нейтралітет, відмова від ядерної зброї, самороззброєння України ніби й хороша справа. Але за умови, якби її приклад підхопили інші країни, чого, на жаль, не сталось. Та й не могло і не може поки що статись в сучасному, охопленому взаємною злобою, ворожнечею світі, де великі держави, особливо США і Росія, ведуть таку шалену гонку озброєнь, якої не було і в часи «холодної війни» між СРСР і Заходом. Коли одна з найбідніших країн світу Пакистан провела перше успішне випробування ядерної бомби, це вилилось у загальнонаціональне свято. Коли вперто долаючи міжнародний супротив, розробляють свою ядерну зброю багатий Іран і напівголодна Північна Корея.

Росія і США, виступили гарантами безпеки України при її відмові від ядерної зброї. Як виконує ці гарантії путінський уряд, який і уві сні мріє, як би підкорити собі Україну, вже добре відомо: – з гаранта безпеки України він перетворився у головну загрозу її безпеці і самому існуванню. А США далеко, а російський воєнний флот в Україні, в поки ще українському Криму. На відміну від російського американський президент не втручався особисто в минулі українські президентські вибори, не поздоровляв завчасно кілька раз з перемогою одного з кандидатів, який так і не переміг, але дуже йому подобався. В Україні немає 5-ї проамериканської колони, політ партій, які б відкрито, нахабно боролись за інтереси Білого Дому і проти власної держави, свого народу, як це робить люто антиукраїнська, проросійська 5-та колона в Україні, борючись за інтереси Кремля.

Одна справа нейтралітет і міжнародні гарантії небезпеки маленької Швейцарії, в банках якої тримає величезні кошти міжнародний капітал, що кровно зацікавлений в їх недоторканості.

І зовсім інша справа – велика і вщент роззброєна, беззахисна Україна в центрі Європи, до території, багатств якої горять очі, кипить слюна багатьох загарбників.

Одне слово, проведене Кравчуком самороззброєння з самого початку незалежності перетворило цю незалежність у фікцію, підірвало самі її основи, поставило під смертельну загрозу.

Даруючи Росії свою ядерну і стратегічну зброю, воєнно-морський флот тощо, Україна не поставила вимогу, щоб вона, як правоприємниця СРСР, одночасно повернула їй 385 мільярдів доларів заощаджень українських трудящих, що осіли в російських банках, її частину Золотого запасу, Алмазного фонду, інших централізованих загальносоюзних багатств, в створення яких її вклад був найбільшим серед всіх інших республік.

Саме в той момент ці вимоги Росія була б змушена задовольнити. Однак цей шанс упущено, а іншого, скоріш за все, не дочекаємось. У всякому разі, у всі наступні роки Україна ніби «соромиться» ставити такі вимоги.

*

Все вище сказане, то лише частина президентських «подвигів» Кравчука.

Адже саме за нього розпочалось будівництво капіталізму, ринкової економіки на розвалинах соціалізму, народження нового класу власників, накопичення ними первоначального капіталу на грабежі власного народу, на його нещасті, горі, сльозах.

Розпочали стрімко руйнувати економіку, виробництво, соціальну сферу, ліквідували будь-яке державне управління ними. Подібно тому, як після більшовицького перевороту 1917 року, на повному ходу зупинялись підприємства-гіганти (та й не гіганти), а мільйони їх робітників і службовців ставали безробітними без будь-яких засобів існування. Водночас обезцінили гроші, які в кишенях населення перетворились в нічого не варті папірці. Мільйонам пенсіонерів встановили всім однакові, незалежно від трудового стажу і характеру праці, жалюгідні пенсії, яких не вистачало на харчі.

Особливо нищівного удару зазнало село: колгоспи й радгоспи розпустили, тисячі й тисячі ферм, хазяйських будівель, обійсць, десятки мільйонів одиниць сільгосптехніки, транспортних засобів тощо розграбували. Тобто могутній аграрний потенціал країни, його матеріально-технічну базу, що майже століття створювались героїчною всенародною працею, вартістю в незліченні трильйони, поспішно зруйнували, вщент пограбували, а селян, сільськогосподарське виробництво кинули на призволяще, що призвело до такого занепаду села, якого воно не зазнало в часи татаро-монгольської чи фашистської навали.

Переважна більшість селян і горожан опинилась у непроглядних злиднях і, рятуючись від голоду, ринулась продавати все, що тільки могла, та купувати те, що було їй по кишені. Країна перетворилась у суцільний ринок, базар, а її населення – у продавців-покупців, озброєних новим торгівельним засобом масового вжитку – коляскою, що отримала в народі назву «кравчучка».

В умовах всенародного невдоволення, презирства Кравчук змушений був погодитись на дострокові президентські вибори, які «успішно» програв*.

Так насправді виглядає перший етап того стратегічного плану розбудови “розвинутої, заможної, щасливої” України, плану, якого насправді не було ні тоді, немає і тепер.

*

На зміну Кравчуку прийшов Кучма. Прийшов на цілих 10 років. І розпочався новий 10-річний етап реалізації стратегічного плану розбудови «розвинутої, заможної, щасливої» України, плану, якого насправді знову ж таки не було.

Насправді в цей період повністю завершилось розпочате в попередні три роки створення ідеальних умов для розквіту олігархії, прихватизації державно-народної власності, корупції, хабарництва, беззаконня, бандитизму, духовно-морального занепаду суспільства та ідеальних умов для подальшого розквіту всенародних злиднів.

Вже у 2000 р. Україна втратила 75% свого економічного потенціалу, що в два рази більше, ніж аналогічні втрати під час Другої світової війни, коли вона понад три роки перебувала у фашистській окупації, а в 1941 і 1943 рр. по всій її території двічі пройшли запеклі бої, коли вона зазнала страхітливої руйнації і пограбування. Але якщо за п’ять післявоєнних років її всебічний розвиток перевершив довоєнний, то за 16 років незалежності вона так і не досягла того рівня, який мала на її початку. На це їй тепер знадобиться років 50, а то й більше. якщо в ній не відбудуться докорінні зміни.

За 10 років незалежності 50–60% нашої економіки опинилось в «тіні», що дозволило нашим олігархам вивезти за кордон 400 млрд. доларів своїх прибутків – по два держбюджети щорічно, і цей колосальний капітал, створений руками українців, вкрали і він працює на розвиток чужих держав, а не України.

Найбільші прибутки у нас отримують не промислове чи аграрне виробництво, а саме ті, хто нічого не виробляє, «не оре, не сіє і не жне», тобто не дає країні, народу нічого суттєво корисного – це торгівельні і банківські магнати.

У Європі максимальний прибуток на товари складає 27%, в Японії – 19%, у нас – 100%. Особливо наживаються на всіх видах виробництва наші несчисленні посередники. Тоді як, наприклад, в Японії, Китаї майже немає посередників, а в торгівлі їх прибутки не перевищують 3–5%.

Особливо ненажерливі наші приватні банки. Якщо вже в І кварталі 1993 р. вони отримали 408,6 мільярдів гривень, або 36,5% прибутків всього народного господарства, то в 1996 р. ці прибутки стали воістину фантастичні – 60%, тоді як прибутки комерційних структур склали – 25–28%, а промисловості й аграрного сектору – 12–15%. Якщо ж врахувати і тіньове виробництво та тіньовий оборот капіталу, то прибутки промислово-аграрних підприємств становлять лише 2–5%.

А тепер порівняйте: в Японії банки мають менше 1% прибутків, торгівля – 2-3%, а 96% прибутків концентрується на виробництві.

«Для остаточного знищення промислового потенціалу створили «каламутне» середовище в економіці – химерну, руйнівну податкову систему», – пише професор М. Ф. Друкований, з публікацій якого тут наводяться відповідні статистичні дані.

На 1.01.2005 р. у сфері оподаткування діють 17.342 нормативно-правові регуляторні акти (Закони, Укази Президента, Постанови Кабміну, документи Податкової Держадміністрації, інших відомств). Цей податково-нормативний кошмар, якого не знає жодна більш-менш розвинута країна, вщент заплутав національну податкову справу, дозволяє податківцям безкарно, «на законних підставах» грабувати, руйнувати будь-яке виробництво, бізнес, особливо малий, самий незахищений. За якістю, ефективністю податкової системи Україна посідає передостаннє місце серед 176 країн світу.

За рівнем бідності та прибутку на душу населення вона стала найбіднішою країною Європи, опинилась поруч з Монголією, Індією, Пакистаном, занепалими африканськими країнами.

Якщо в розвинутих країнах середній прибуток на душу населення складає 25–41 тисячу доларів на рік, то в Україні – 1 тисячу доларів.

Показник нерівності прибутків між 20% найбагатших і 20% найбідніших складає в Японії – 4,3, в Німеччині – 5,7, в США – 8,9, у нас – більше 100.

«Наведені вище факти, аналіз, висновки щодо соціально-економічної кризи ретельно приховуються владою, її чиновництвом від суспільства, народу, що й робить цю кризу добре захищеною, нездоланною» – такий кінцевий висновок професора Друкованого.

Закономірним результатом такої довготривалої державної політики стало прискорене вимирання шести мільйонів населення в роки незалежності, смертність вдвічі перевищила народжуваність, що означає незворотне вимирання нації. Понад 7 мільйонів втікачів-емігрантів рятуються, шукають кращої долі за кордоном.

Загальне враження таке, ніби в роки незалежності в Україні панує ворожий окупаційний режим, банда злочинців, що люто ненавидять її, її народ і завзято руйнують, нищать їх; ніби дійсно існує ретельно розроблений план, проект такого знищення і він ретельно, добросовісно виконується.

*

19 і 26 травня 2007 р. в своїй популярній телепередачі Гордон «допитував» майора М. Мельниченка:

– Чому він взявся за таку смертельно небезпечну справу – прослуховувати й записувати розмови Кучми зі своїми подільниками?

– Чому вже стільки років поспіль він розповсюджує плівки із своїми записами, щоденно ризикуючи своїм і дітей своїх життям, чого він добивається?

– Чи не помиляється все ж таки він, коли стверджує, що саме особисто Кучма головний винуватець у вбивстві журналіста Гонгадзе, в організації інших важких антидержавних, антинародних злочинів?

Як і в минулі роки, мужній майор вперто стоїть на своєму, повторює одне й те ж:

– Коли він наслухався кучмівських розмов про підготовку вбивства Гонгадзе (та й інших осіб), про нахабний грабіж країни, про незаконне присвоєння самим Кучмою народно-державного майна на 8 мільярдів доларів, про інші його злочини (а щодо всього цього у нього немає найменших сумнівів, бо є докази), то з жахом зрозумів, що владу в Україні захопила банда злочинців на чолі з Президентом, що загрожує його Батьківщині смертельною небезпекою.

– І саме тому він вирішив навіть ціною власного життя довести інформацію про це до власного народу, до всього світу.

– А оскільки бандити і їх «отаман – екс-президент» залишаються непокараними, то буде добиватись такого покарання, поки житиме.

Саме оприлюднення плівок М. Мельниченка О. Морозом з трибуни Верховної Ради призвело до масового протестного руху «Україна без Кучми», який завершився Помаранчевою Революцією, що відсторонила президента-злочинця від влади.

Все вище сказане дає наглядну картину того, як наші політичні сили виконують свою одностайну клятву – як впродовж всіх років незалежності вони насправді будують «розвинуту, заможну, щасливу» Україну!

І дивує, вражає лише одне: – Чому нещасна наша ненька-Україна ще існує, не загинула, коли робилось і робиться все можливе, щоб її давно вже не було?!

Вражає й інше.

Після оприлюднення плівок Мельниченка, коли вся Україна, увесь світ дізнались про злочини Кучми, він став «невиїзним» – уряди, лідери всіх країн відмовились приймати його, соромились мати з ним будь-які справи. Навіть російський Президент Путін, що весь час так настирно підтримував його, останню зустріч з ним не наважився провести в Кремлі, а прийняв в якомусь приміщенні аеропорту Внуково (пересмішники кажуть – в туалеті).

У всіх більш-менш цивілізованих країнах в подібних випадках подібні лідери негайно позбавляються влади і постають перед судом. У нас не сталось ні того, ні іншого.

Але ж існує і особистий суд власної совісті, коли людина, що завдала стільки нещастя, горя, страждань своєму народу, вчинила стільки злочинів, так зганьбила себе, сама карає себе, накладає на себе руки, бо не витримує цієї ганьби, презирства оточуючих, не може жити серед них.

Такий суд власної совісті дійсно існує і можна було б навести чимало конкретних прикладів. Але чого вони варті для Кучми, який, ніби нічого не бувало, з’являється на людях, роздає інтерв’ю, виступає на телебаченні, пише книги, дає поради новій владі, завів якийсь там фонд, під який захопив унікальний за архітектурною красою будинок у центрі столиці, в якому багато десятиріч містилось ціле Міністерство закордонних справ України, і т. п. А колишній перший глава кучмівської адміністрації Табачник, який свого часу офіційно пророкував, що Кучмі ще за життя споруджуватимуть пам’ятники по всій Україні, прикрашатимуть його ім’ям назви площ і вулиць міст, у минулому і нинішньому Уряді Януковича обіймає посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, повчає нас справедливості, честі і совісті і при цьому сам нічого не соромиться. Не згадує, як ще за Кучми за якісь темні свої махінації був позбавлений всіх посад і галопом тікав до Ізраїлю тощо. Правда, двічі перебуваючи при владі вже у посткучмівський період, він так і не звів жодного пам’ятника своєму кумиру, не присобачив його ім’я жодній площі й вулиці.

Та як би там не було, із совістю у Кучми повний порядок, бо це унікальний випадок нелюдської моральної деградації, патології, ліки від якої лише одні: кримінальна відповідальність, до якої його треба притягати, і тюрма.

«Везе» ж Україні, всім нам на лідерів в самий важкий, трагічний період нашої новітньої історії…

І везе невипадково, а тому, що ми того заслуговуємо. Бо якби із совістю у всіх у нас було все в порядку, теж не було патології, то хіба ж ми стільки років терпіли б цю нашу національну ганьбу, байдуже спостерігали героїчні зусилля майора Мельниченка в одиночку захистити всіх нас від владних бандитів, притягти їх до відповідальності.

Ніякі герої не захистять нас, якщо ми самі цього не зробимо, якщо не зрозуміємо, не усвідомимо, нарешті, що морально-духовний занепад, патологія совісті кожного з нас, всього суспільства є головна і, по суті, єдина причина всіх наших криз і нещасть.

* *

В ході Помаранчевої Революції у пошуках компромісу між тодішньою опозицією і владою було внесено ряд змін до Конституції, що отримали назву «політичної реформи».

Вона передбачила докорінну зміну політичного ладу, устрою держави – перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

За задумом авторів реформи її реалізація означає найвищу форму демократії, гарантію від можливої президентської диктатури.

Таких принципових політичних змін водночас домагались і Кучма, і опозиція, керуючись діаметрально протилежними намірами.

Після ганебного рішення Конституційного суду про право Кучми втретє стати президентом, що викликало дружній регіт в Україні і за її межами, він намагався зосередити більші, ніж у Президента, важелі влади в руках прем’єра, яким збирався стати.

Опозиція ж намагалась максимально обмежити владні повноваження Президента, побоюючись, що ним знову стане Кучма чи хтось йому подібний. Якби там не було, політична реформа наспіх, уночі була затверджена Верховною Радою.

Сьогодні її наслідки вже очевидні: зосереджені в руках діючих заодно – Верховної Ради і Уряду владні повноваження набагато перевищують президентські, і глава держави вже не врівноважує ці дві гілки влади.

*

Як тільки політреформа вступила в силу, Парламент і Уряд, негайно показали «зуби» і Президенту, і всі нам.

Уряд перестав виконувати будь-які вказівки, розпорядження Президента, порадив йому у разі потреби звертатись до нього з проханнями, розпочав шалений наступ на його повноваження. Разом з Парламентом заходився знімати з посади і зняв підпорядкованого Президенту згідно Конституції міністра закордонних справ, а запропоновану ним кандидатуру на цю посаду провалив. Все це виглядало як відверте знущання над главою держави.

Потім взялись за звільнення з посади підпорядкованого Президенту-головнокомандувачу міністра оборони, якого звинуватили у всіх смертних гріхах.

Уряд і Парламент, в руках яких вже були МВС, внутрішні війська, Генпрокуратура, Конституційний і інші суди, Головне контрольно-ревізійне управління, Податкова інспекція й поліція тощо, прискорено прибирали до рук всі силові відомства, грубо порушуючи Конституцію, чинне законодавство. Водночас лідер комуністів заходився готувати імпічмент Президента і запропонував взагалі ліквідувати цю посаду, а спікер замість Президента почав уже підписувати закони держави, на що не має права.

Тобто мова вже йшла не про парламентсько-президентську, а про парламентсько-безпрезидентську республіку, або про відкритий державний переворот, узурпацію абсолютної влади.

В умовах, що склалися, Президент запропонував всім учасникам політичного процесу обговорити й підписати спеціальний Універсал по врегулюванню взаємовідносин між гілками влади. Після тривалих переговорів, дискусій Універсал нарешті узгодили і підписали. Але не встигли висохти чорнила цих підписів, як парламентська коаліція відмовилась виконувати його, нахабно насміхалась і над ним, і над Президентом.

В той же час вона розпочала створювати в Парламенті свою конституційну більшість, що дозволило б їй штампувати які завгодно закони, вносити будь-які зміни до Конституції, чинити все, що їй заманеться.

Для нашого Парламенту це справа не нова, він має в ній добрий попередній досвід. Всі ще добре пам’ятають, як створював свою парламентську більшість Кучма: кілька прокучмівських партій, які набрали такий мізер голосів виборців, що ледь пролізли до Парламенту, шляхом підкупу, шантажу, обіцянок, погроз перетягували у свою „більшість” нардепів з інших партій і мажоритарщиків. Щоб ніхто не заважав їм робити цю брудну, злочинну справу, вони робили її не в стінах Верховної Ради, а в Народному Домі, де й проводили свої щоденні засідання. І коли на одному з таких засідань виступив «свій» нардеп Ільяшкевич і заявив, що цього робити не можна, бо це беззаконня, грубе порушення Конституції тощо, то Кучма, який уважно спостерігав за створенням своєї парламентської більшості в Народному Домі, всіляко опікував, скеровував цей процес, наказав негайно «провчити» цього «зрадника». Того ж вечора його «провчили» до напівсмерті. По виході з лікарні Ільяшкевич намагався і у Кучми, і у Верховній Раді, в суді добитись справедливості, покарання своїх насильників, та швидко зрозумів, що в такий спосіб він доб’ється лише власної смерті, і негайно втік у США, де кілька років переховувався разом з майором Мельниченком.

А тим часом новостворена прокучмівська більшість тріумфально повернулась до Верховної Ради, де її зустрічали гучними оваціями і квітами, найбільше яких дісталось Кравчуку і Медведчуку, головним ідеологам, організаторам цього парламентського перевороту, що вщент перекреслив результати виборів, народного волевиявлення. Першим віце-спікером негайно обрали колишнього главу кучмівської адміністрації Медведчука, який разом з Кучмою фактично почав керувати Парламентом, відтіснивши його спікера Плюща.

Цього разу все робилось за тим же сценарієм з тією лише різницею, що вже не було мажоритарщиків і перетягували до коаліції нардепів з опозиційних політфракцій, і знахабніла коаліція вже нічого й нікого не соромилась, не боялась і робила це прямо в стінах Верховної Ради.

Водночас вона повністю заблокувала діяльність парламентської опозиції, геть не рахувалась з її пропозиціями і змусила її, врешті-решт, покинути стіни Верховної Ради, відмовитись від участі в її роботі. З тих пір понад три місяці Парламент працює майже у половинному своєму складі, перетворився у посміховисько для всього світу, бо нічого подібного історія парламентаризму ще не знала.

*

Багатьох з тих, хто повірив у щедрі виборчі обіцянки партій коаліційної більшості, що сформувала свій Уряд, і сподівався, що вони розпочнуть свою парламентсько-урядову діяльність з того, що зроблять щось корисне для людей, охопило розочарування. Бо цей коаліційний Уряд, знаючи, що до наступних виборів ще далеко, розпочав наступ на і без того жалюгідно-злиденний матеріальний стан населення.

З початку 2007 року несподівано і шалено підскочили ціни на комунальні послуги і квартплату. Переважна більшість громадян, і перш за все мільйони обездолених пенсіонерів, буквально завили від них, бо не мали чим їх сплачувати, а водночас стали зростати ціни і на все інше.

Проте Уряд у відповідь і вухом не повів, бо він, мовляв, не має до цього ніякого відношення: комунальні і житлові ціни підіймають, мовляв, місцеві ради, до них і звертайтесь. Тим паче, що й грошей у бюджеті немає, треба чекати результатів роботи за І квартал 2007 р., коли буде видно, чи з’являться ці гроші. У самий розгар, пік всенародного відчаю прем’єр заявив, що не бачить жодних підстав для підвищення прожиткової спроможності громадян.

І лише після того, як опозиція розгорнула активну діяльність по зменшенню комунально-житлових цін у місцевих радах, коли, як то кажуть, цей процес пішов, зашевелились і Уряд, і коаліція, бо явно втрачали «очки» в народних очах.

Проте всі вимоги Президента і опозиції про негайне підвищення життєвого рівня трудящих залишались поза увагою Уряду і його парламентської коаліції. Навіть пред’явлені опозицією розрахунки про наявність в бюджеті (і прихованих) потрібних на це коштів, нічого не змінили.

Так пройшло три місяці першого кварталу, наступив четвертий – квітень, а Уряд вперто стояв на своєму – грошей немає. І лише коли вийшло два президентські Укази про розпуск Парламенту і дострокові вибори, коли Уряд і коаліція переконались, що ці вибори неминучі і можуть стати для них провальними, вони поспіхом заходились підвищувати заднім числом зарплати і пенсії. Звідки й мільярди гривень знайшлись, яких ще вчора не було. Знову повторилось те, що відбулось у 20004 р. в ході минулих президентських виборів, коли кандидат у Президенти прем’єр-міністр Янукович раптово і значно підняв розмір пенсій, на що тоді дійсно не було в бюджеті потрібних коштів.

Тож справедливо і влучно сказав хтось із опозиційних політиків: нашим виборцям вигідно, щоб вибори відбувались якомога частіше, бо під час них, заради їх голосів влада покращує їм життя.

*

Використовуючи чудовий досвід Кравчука – Медведчука по створенню парламентської більшості, який тоді не викликав жодних заперечень (крім згаданого протесту Ільяшкевича), виявився дивовижно успішним, безболісним, коаліція почала створювати свою конституційну парламентську більшість, будучи впевненою, що й цього разу все пройде так само гладко. При цьому коаліціянти навіть на заглянули в Коституцію: а що їм Конституція – вона ж для дурнів!

Однак Президент вказав «більшовикам», що Конституція не дозволяє коїти подібні речі. Він запропонував припинити махінації з антиконституційним створенням конституційної більшості, попередив, що в разі продовження цих махінацій змушений буде розпустити Парламент. Та знахабніла коаліція вважала, що їй вже море по коліна, ні в що не ставила Президента, вважала, що він ні за яких умов не наважиться на подібне рішення.

А він взяв та й наважився: своїм Указом розпустив Парламент і призначив дострокові вибори! І його рейтинг стрімко пішов вверх, бо цього вже давно бажав, чекав увесь люд.

Що після цього розпочалось у безопозиційному, майже з половини нардепів складеному Парламенті, добре відомо.

Такого нардепівського переляку, жаху ще не бачили ні чудовий парламентський палац за час свого існування, ні Україна з часу появи в ній Парламенту.

Розгублені, вмить посірілі нардепи з коаліційної більшості ледь не плакали. І було ж з чого. Адже все так добре розпочалось і продовжувалось: встановили собі чудову, розкішну – в 40 разів більшу, ніж у переважної більшості населення зарплату, пенсії, різного роду доплати і приплати, льготи, отримали розкішне безкоштовне столичне житло, службові іномарки, комфортне лікування (а як, не доводи Господи, помре, то 2 мільйони на похорони за рахунок «дорогих» виборців), санаторний відпочинок від трудів праведних, недоторканість і т.п. і т.п. І головне – найменшої відповідальності за будь-що: роби собі що хочеш, або нічого не роби, ніхто за те не спитає, ні перед ким не звітуєш. А при новій партійній системі виборів можна й з виборцями не зустрічатись, не марнувати свій дорогий час на їхні нікчемні скарги, прохання. І оце ж цілих 5 років такого воістину райського життя. І коли воно лише почалося, коли ще тільки добре влаштувались на шиї народу, країни, почали ссати з неї соки, раптом цей «узурпатор»-Президент, що два роки тільки й робив, що закликав їх до якоїсь дружньої співпраці заради якогось там добробуту якогось народу, одним розчерком свого пера все це перекреслив, поставив під загрозу: призначив дострокові вибори. А якщо не оберуть, а схоже, що таки не оберуть?.. Як тут не впасти у розпач, не злякатись?..

Коли коаліція після першого шоку прийшла до тями, то стала думать і гадать, що ж їй робити, як спасатись.

І люди добрі добре знають, що вона зробила – підняла галас на весь світ: – Президент порушив Конституцію і узурпує абсолютну владу, незаконно розганяє Парламент! І полетіли звернення, заклики до Європи, до всього світу, до Папи Римського і Червоного Хреста: – Караул! Рятуйте! Однак і Європа, і світ не дурні, достатньо надивились на той безпредєл, що коїли ще вчора ці прохачі захисту, і навіть не подумали їх захищати.

Тоді коаліція заходилась захищати сама себе. Вона до зубів озброїлась Конституцією, яка ще недавно була їй геть не потрібна, днювала й ночувала з нею, вишукуючи в ній своє спасіння.

Залишившись в Парламенті одна, без опозиції, кожне з чотирьох щотижневих пленарних засідань вона починала «розминкою», яка транслюється радіо і телебаченням на всю країну. І вже чотири місяці поспіль на цих «розминках» вона поливає брудом, паплюжить, принижує Президента і опозицію, демонструє своє брутальне безкультур’я, хамство, ганьбить себе і свою країну і в своєму озвірінні навіть не усвідомлює цього.

Мало того. Коаліція знахабніла так, що штампує свої „закони” і „постанови” „більшістю„ у 250-260 голосів, які висвітлюються на табло сесійної зали, тоді як в ній в цей час перебуває біля 100 нардепів, а решта – 150-160 відсутня. Тобто регулярно відбувається відверта, відкрита фальсифікація голосування, грубе порушення Конституції, знущання з неї, що тягне на гучну кримінальну справу.

Але при всьому цьому з уст одних і тих самих коаліційних ораторів не сходять слова «Конституція», «закон», які, мовляв, грубо порушив Президент, за що вони посадять його за ґрати; дострокові вибори, мовляв, незаконні, їх не буде і т.п. Ці оратори зранку заливаються брехливими солов’ями з парламентської трибуни, а потім лізуть на всі телеканали, викликаючи до себе презирство, огиду у телеглядачів, виборців, які плюють їм у вічі, а вони витираються, облизуються і знову лізуть. Одному з таких на одному з найпопулярніших телеканалів на очах всієї країни пересічний громадянин каже: – Ти зрадив рідного батька, ти підла, брехлива нікчема, як тебе земля носить! А той пошморгав носом і хоч би що.

Та всі ці «розминки», прокльони, істерія нічого не дали. Тоді почали давати задній хід: коаліція вилучила зі свого складу нардепів-перебіжчиків, скасувала ряд своїх незаконних рішень, запросила опозицію повернутись у сесійну залу для дружньої співпраці тощо і запропонувала Президенту мир і злагоду в обмін на відміну Указу про розпуск Парламенту і дострокові вибори. Та опозиція і Президент непорушно стояли на своєму. І довелось коаліції, врешті-решт, виконати всі їхні вимоги і погодитись на дострокові вибори.

*

Ці події відбуваються в умовах, коли ще не вступила в силу друга частина політреформи, яка передбачає ліквідацію підпорядкованої Президенту вертикалі виконавчої влади – держадміністрацій областей, міст, районів, містечок, селищ і передачу всієї повноти влади місцевим радам, як це було за радянських часів.

З першого погляду це виглядає ніби розумним. Адже майже 80 років вся повнота влади в СРСР і Україні належала радам, які діяли досить ефективно, а ніякої іншої адміністративної владної вертикалі не існувало.

Однак це видається розумним лише на перший погляд. Бо насправді всі ті роки вся повнота влади належала партії, її органам, котрим цілком були підпорядковані ради всіх рівнів, як і всі без винятку інші різновиди, органи влади. І саме парторгани являли собою ту загальнодержавну владну вертикаль, яка забезпечувала надійний контроль діяльності рад всіх рівнів, загальнодержавну єдність цієї і всіх інших гілок влади, або робила те, що хоч якоюсь мірою робить нині підпорядкована Президенту вертикаль держадміністрацій, яким Ради не підпорядковані.

Неважко передбачити, що може статись, більш того – обов’язково станеться при ліквідації держадміністративної вертикалі виконавчої влади, її підпорядкування Президенту.

Ради всіх рівнів обираються, не підпорядковані одна одній, цілком незалежні. Тож за відсутності держадміністрацій кожна область, кожне місто, район, містечко, село під управлінням своїх виборних, незалежними одна від одної рад стануть теж цілком самостійними, незалежними одне від одного. А це означало б не що інше, як небувале в історії роздріблення країни на безліч самостійних, незалежних одна від одної і від центральної державної влади вотчин, на кшталт безлічі дрібних князівських вотчин у період саморозвалу древньої Руси-України. Тобто означало б фактично черговий саморозвал вже сучасної Української держави.

Щоб не ходити за історичними аналогами в далеке минуле, краще згадати те, що сталось не так давно в сучасній Російській Федерації.

Під гаслом «Беріть самоврядування, суверенітету, незалежності скільки здатні вхопити!» Єльцин проводив у регіонах свою виборчу президентську кампанію, а ставши президентом, завів порядок, коли з обласних губернаторів і керівників автономних республік, що обирались місцевим населенням, була сформована верхня палата російського парламенту – Федеральні Збори. В результаті ці керівники, що отримали центральну загальноросійську законодавчу владу і всю повноту влади в своїх вотчинах, отримали депутатську недоторканість, поступово перетворились в самостійних, незалежних від центральної державної влади удільних князьків. Внаслідок цього в країні назрів повний бедлам, і президенту Путіну довелось засучувати рукави і розгрібати його.

Він запровадив нову владну вертикальну структуру підпорядкованих Президенту регіональних генерал-губернаторів, під контроль яких поставив місцевих князьків. Одночасно змінив порядок формування персонального складу Федеральних Зборів – видворив з них місцевих князьків і відправив займатись справами в своїх вотчинах під контролем генерал-губернаторів, а на їх місце прийшли сенатори, обрані регіональними радами і затверджені Президентом.

Тож очевидно: якби дійсно існував (чи існує) проект розвалу, знищення незалежної держави України, то другий етап політреформи склав би (чи складає) надзвичайно важливий, ефективний його розділ.

* * *

Завершимо на цьому нашу Прелюдію і перейдемо безпосередньо до дострокових парламентських виборів, які, попри відчайдушний супротив коаліції, все ж таки відбудуться, і є ще якийсь час, щоб хоча б спробувати зробити їх хоч трохи кращими, ніж минулі строкові.



Вибори

Більшість політиків, політологів, аналітиків та й виборців вважають, що ці вибори мало що змінять на краще. Скоріш за все, так воно й буде, бо невирішеним залишається принципове питання, яке мудрий осел у відомому анекдоті сформулював так:

– Перш, ніж будувати міст, потрібно з’ясувати, як його будувати: вздовж чи поперек ріки?

Адже ці дострокові вибори пройдуть за тими ж партсписками, як і минулі строкові, які саме з цієї причини отримали презирливе прозвисько – «вибори котів у мішку».

То були перші вибори за новою виборчою системою, запровадженою політреформою: замість мажоритарної і змішаної мажоритарно-політпартійної системи вперше була застосована виключно політпартійна система виборів до селищних, районних, міських, обласних і Верховної Рад.

Вони проходили за активної участі виборців, під прискіпливим наглядом вітчизняних і зарубіжних спостерігачів, проходили демократично, без серйозних порушень виборчого законодавства і очевидних провокацій.

Тому і в Україні, і за її межами ці вибори зразу по їх завершенні були визнані самими демократичними, прозорими, чесними за всі роки незалежності.

Після них минуло більше року, але належного їх аналізу, оцінки, висновків так, на жаль, і не зроблено.

Однак їх реальні результати, важкі принципові недоліки самої політпартійної виборчої системи та вже відомі факти масових фальсифікацій при підрахунку голосів і загальних результатів виборів вимагають сказати, нарешті, гірку правду:

– це були самі темні, брудні, безчесні вибори за всі роки незалежності;

– в їх результаті обрано найгірший за всі роки незалежності персональний склад Парламенту.

Нині в Україні є 130 партій і партійок. 40 з них брали участь у виборах, 5 пройшли до Парламенту.

Списки кандидатів кожної з тих 40 партій були зареєстровані і затверджені Постановою Центральної Виборчої Комісії та надруковані у газетах «Голос України» і «Урядовий кур’єр». У списках великих партій було 450 кандидатів (за кількістю виборчих округів), у менших – менше, у дрібних – ще менше (у деяких з них, мабуть, було менше партійців, ніж виборчих округів). Загальна кількість кандидатів у народні депутати всіх 40 партій перевищувала 10 тисяч, що робило цей шалений кандидатський загал недосяжним для обмеженої природної можливості виборця, який був не в змозі навіть охопити, збагнути його, не кажучи вже про те, щоб уважно ознайомитись з кожним кандидатом у цих багатокілометрових списках.

Певно, що все це чудово розуміли і автори політреформи, запровадженої ними системи виборів саме за такими безрозмірними політпартійними списками. Тому вони винайшли «чудовий», напрочуд «зручний» для виборців вихід з такого ними ж створеного «дурного» становища – до виборчих бюлетенів включили лише 5 перших кандидатів із загального партсписку, а решти ніби й не існувало, про них і мови не було, їх ніхто не обирав – вони ставали нардепами без участі виборців, якось самі собою. Для кого це було так «чудово», «зручно» – для виборців чи для тих невідомих їм кандидатів, що теж проходили в нардепи? – це нікого не цікавило.

Однак оскільки партій було все ж таки 40, то загальна кількість кандидатів у бюлетенях склала 200. У обласних і великих містах кожен виборець обирав серед включених до його виборчого бюлетеня 200 кандидатів до Верховної Ради, серед 200 кандидатів до обласної, 200 – до міської і 200 до своєї районної рад, тобто серед 800 кандидатів, у районних центрах – серед 600, в селищних – серед 800. Тобто кожен виборець від селища до столиці від одного лише погляду на 3-4 довгих простирадла свого виборчого бюлетеня втрачав пантелик.

І саме на те, щоб задурманити голови, обдурити, не дати жодної можливості свідомо, з добрим знанням кандидатів зробити свій вибір, розрахована ця химерно-чудернацька система виборів за партійними списками. Вона й змусила виборців врешті-решт закрити очі, плюнути на ті партсписки і голосувати лише за ті партії, серед перших 5-ти включених до їх бюлетенів кандидатів знаходили знайомі їм імена, навіть не підозрюючи про те, кому іще вони віддають свої голоси з тих, хто йде далі в списку після цих 5-ти. А їх же там ще десятки й сотні, і серед них повно явних негідників.

Навіть серед нардепів, що пройшли до Парламенту за списками однієї із самих авторитетних для виборців партії БЮТ невдовзі виявилось чимало підлих зрадників, що за різні посули перебігли до коаліційної більшості. Теж саме і в партії «Наша Україна».

У фракції БЮТ виявилось не кілька таких зрадників, а 26 з 129, або цілих 20%. Якщо керівництво партії, її з’їзд, які ретельно формували свій виборчий список лише з тих, кого добре знали, так грубо помилились стосовно 20% їх, то як могли не наробити суцільних помилок виборці, які геть не знали абсолютної більшості кандидатів у партсписках 40 партій?!

*

Хоча це й неймовірно, та все ж уявімо собі, що знайшовся хоча б один виборець, який вирішив не дати себе обдурити й прискіпливо вивчити партійні списки всіх 40 партій, щоб ознайомитись з кожним із включених у них кандидатів.

От він обклався ворохом газет «Голос України» (чи «Урядовий кур’єр») і став уважно вивчати ці списки і цих кандидатів. Ось у нього в руках «ГУ» № 1 (3751) за 4 січня 2006 р. із виборчим списком кандидатів у нардепи Блоку НДП. У ньому рівно 450 прізвищ кандидатів, про кожного одні й ті ж вкрай куці дані. Ось його увагу привертає черговий кандидат:

«Підмогильний Микола Васильович, 1952 року народження, член Народно-демократичної партії, освіта вища, тимчасово не працює, проживає в місті Києві, включений до виборчого списку під № 18». Хочте вірте, хочте ні, але це все, що повідомляється в цьому і в списках усіх інших партій про цього і всіх інших кандидатів, з тією лише різницею, що для працюючих вказується місце роботи.

Що ж до Підмогильного, то у прискіпливого виборця виникло чимало запитань: – Чи не притягався він до кримінальної відповідальності? – Чи не сидів у тюрмі і за що саме? – Чи є у нього сім’я, діти? – Як давно він не працює? – Чи він не бомж? – Якої він національності? – Хоча за прізвищем, ім’ям та по-батькові він ніби й виглядає українцем, та яка все ж таки його рідна мова? – Чи має він якусь власність, яка її загальна вартість – чи не перевищує вона мільйони, не сягає мільярдів і, може, саме тому він може тимчасово чи й тривало не працювати? – Чи порядна, чесна він людина? – Чи болить йому доля народу, країни? – Що він збирається робити для них, якщо стане нардепом?

Питань багато, та відповідей немає. Їх не можна отримати і від самого Миколи Васильовича, бо він не зобов’язаний зустрічатись з виборцями, відповідати на їх докучливі, а то й неприємні питання. За цією системою виборів по партсписках виборці геть не потрібні кандидатам під час виборів, а після виборів вони були непотрібні нардепам і раніше.

Одне слово, чим ретельніше прискіпливий виборець вивчав партійні списки, тим більше питань накопичувалось у нього і до партій, і до їхніх списків кандидатів, і до самої системи виборів за цими списками. І, врешті-решт, він зрозумів, що як би він не голосував, це найменшим чином не вплине на результати виборів, бо насправді це не вибори, а суцільний обман. Але це зрозуміли лише окремі прискіпливі виборці, тоді як мільйони інших це лише підозрювали, смутно відчували. Інакше б вони навідріз відмовились приймати в них участь.

*

Таким чином, сама система виборів за партсписками спотворила, сфальсифікувала їх результати, хоча й виглядала зовні як демократична, пристойна.

Однак це лише перша половина правди про ці ганебні вибори. Бо є ще й друга, ще більш ганебна половина цієї правди – це пряма, відверта і крупномасштабна фальсифікація вже отриманих результатів виборів.

Як уже сказано, на відміну від останніх президентських виборів, де широко застосовувались різноманітні провокації, підкуп, шантаж, погрози, насильство, коли навіть отруїли кандидата в президенти, нічого подібного не відбувалось в ході останніх парламентських виборів, які пройшли чинно і благородно.

Усе почалося, коли вибори закінчились, коли знеможені, але задоволені наші і зарубіжні спостерігачі дали їм одностайно високу оцінку і роз’їхались по домівках, а буквально замордовані їх підготовкою і проведенням виборчі комісії без найменшого передиху, ледь тримаючись на ногах, приступили до підрахунку голосів.

Розпочалося те, чого ніхто не чекав, але що зарані спланували, ретельно розробили воістину талановиті так звані політтехнологи: почався масовий шантаж, підкуп, примус членів і керівників виборчих комісій з метою змусити їх сфальсикувати результати голосування, перерозподілити голоси виборців на користь деяких партій. Саме з цією метою в ряді крупних південно-східних областей з найбільшою кількістю виборців «підрахунок» голосів всіляко зволікався, протоколи регіональних окружних виборчих комісій не передавались до ЦВК майже два тижні, тоді як усі інші комісії по всій країні здали їх вчасно.

Саме у цей час і проходили справжні «вибори»: як стверджували керівники деяких «обкрадених» партій, голоси виборців перерозподілялись – їх забирали, крали у інших партій і віддавали партії Регіонів, яка в результаті і «набрала» найбільшу кількість голосів – 32%. Чи це дійсно саме так і було, скільки голосів Регіони набрали дійсно, чесно, тепер уже ніхто не знає.

Зразу після оголошення результатів виборів чимало обкрадених партій заявили протест проти явних фальсифікацій, звернулись з офіційними заявами, з позовами до ЦВК, до суду з документальними підтвердженнями фактів фальсифікацій. Однак виборчий поїзд уже пройшов, вибори визнані зразковими, і ніхто не бажав бруднити заднім числом таку чудову картину. Ні ЦВК, ні суди на протести, заяви, позови, пред’явлені факти не зреагували.

Особливо активно протестувала, добивалась справедливості партія Литвина, що не пройшла до Парламенту, як стверджує її лідер ще й тепер, виключно в результаті фальсифікацій, про які свідчать наявні у неї чисельні документальні докази. Але і з нею ні ЦВК, ні суди не захотіли мати справу.

Отак вони й пройшли ці самі чесні, на думку одних, і самі брудні, на переконання інших, вибори.

*

Щоб не говорили про них їх прихильники і критики, та найкраще, найяскравіше, найпереконливіше їх характер, зміст, результати проявились у персональному складі «обраного» на них Парламенту, який свідчить: на цих самих «чесних, прозорих» виборах виборці не мали найменшої уяви про те, кого, яких саме депутатів вони «обирали» до Парламенту та місцевих рад. Тобто, якщо називати речі своїми іменами і говорити всю правду, то треба визнати: ніяких справжніх виборів насправді фактично не було, був суцільний, тотальний обман виборців!

Якщо вони не знали, кого обирають, то тепер не знають, кого ж обрали.

Вперше вони побачили й почули своїх обранців уже в стінах Парламенту, коли вони для них вже недосяжні: ні сказати їм в обличчя, що вони про них думають, ні тим паче, одізвати, вигнати їх з Парламенту за будь-яких умов вони вже не в змозі, не вправі: і нардепи, і сам Парламент надійно захищені від своїх виборців діючим законодавством.

І сьогодні ніхто не знає не лише національного складу Парламенту, а й того, скільки серед 450 нардепів мільйонерів, мільярдерів, олігархів, протягнутих через партійні списки їх охоронців, водіїв, масажистів, родичів, коханок тощо.

Зате всі кожен день бачать, що серед 450 обраних нардепів є величезна когорта зовсім нікчемних, продажних, підлих людей, відвертих брехунів, відомих всій країні злодіїв, кримінальних злочинців, інших покидьків. При тому, що в нашому Парламенті загалом мало жінок, проте й серед них виявилось чимало самого гіршого ґатунку: у них фальшиві голоси, брехливі промови, безсоромно брутальна поведінка, відповідні обличчя, зовнішність, вони викликають до себе глибоку огиду.

І всі ці покидьки щоденно лізуть на парламентську трибуну, в телевізійний екран і брешуть, і брешуть, клянуться в любові до народу, країни, закликають до правди, чесності, совісті і т. п., тобто демонструють, що для них не існує жодних обмежень в підлоті, моральній деградації. Іноді здається, що вони вкрили всю країну брудною, смердючою плівкою суцільної брехні, підлоти, з-під якої нам вже не звільнитись, не вирватись.

Тож тепер і коню зрозуміло: якби на минулих виборах виборці мали хоча б найменшу можливість дійсно обирати, то хіба ж вони обрали б таку прірву покидьків до Верховної Ради, вручили б їм владу над собою?!

*

Як і слід було чекати, з самого початку своєї роботи новий Парламент, перш за все, продемонстрував свою ворожу антинародну, антиукраїнську, антинаціональну суть.

Переважною своєю більшістю він категорично відмовив у проведенні Загальнодержавних заходів щодо увіковічення пам’яті корифеїв національної культури, громадської діяльності – Довженка, Григоренка, Огієнка. Не допомогли й активна підтримка соціалістів, неодноразові заклики спікера О. Мороза до депутатського загалу погодитись з таким увіковіченням*.

Але це «дрібниці» у порівнянні з тим, як Парламент довго «стояв насмерть» проти прийняття внесеного Президентом законопроекту про визнання голодомору 1932-1933 рр. геноцидом української нації.

У воістину звитяжній боротьбі між опозицією і коаліційною більшістю при прийнятті цього Закону остання не лише з піною на вустах заперечувала і голодомор, і геноцид, а й відверто знущалась, глумилась над пам’яттю десятків мільйонів замордованих у страшних муках жертв страхітливішого за фашизм більшовицько-компартійного режиму. Особливо завзято «воювали» нардепи-комуністи, нащадки ідеології цього режиму. І це при тому, що за статистичними даними переписів населення СРСР лише за 13 років – з 1926 по 1939 рік кількість українців з 81 млн. зменшилась до 23 млн., тобто на 58 мільйонів, що перевищує загальну кількість жертв 1-ї і 2-ї світових воєн. Тоді як кількість інших національностей і загальна кількість населення СРСР за ці роки значно збільшилась. Так само люто. Масово катував, нищив українців більшовицько-комуністичний режим в наступні роки і десятиріччя.

Справа дійшла до того, що комуністи загрожували виходом з коаліції на знак протесту проти «зрадницької» позиції своїх колег соціалістів, які підтримали законопроект, завдяки чому він і був прийнятий. І важко збагнути: звідки ж беруться виборці, які при цьому голосують за комуністів, приводять їх до Парламенту, де вони так ганебно поводяться. Не може бути, щоб серед цих виборців були одні лише наші непокарані кати – колишні кагебісти, їх діти й родичі.

Закон прийнято голосами лише 229 нардепів з 450 зареєстрованих в той день в сесійній залі, 209 не проголосували за нього. До того ж, у ньому вилучили вираз «геноцид української нації».

В очах українців всі ті 209 нардепів, які фактично не визнали голодомор і геноцид, є, безперечно, злочинці, яких потрібно позбавити їх статусу нардепів і притягти до кримінальної відповідальності згідно з прийнятим Законом.

*

Оскільки саме Парламент скасував у свідоцтвах про народження і в паспортах записи про національну приналежність, то він тим самим скоїв ще один злочин проти української нації – суцільний її геноцид, щоправда тепер не кривавий фізичний, а «безболісно» законодавчий. І вражає, що цей важкий злочин нашого вороже антиукраїнського, антинаціонального Парламенту не викликав бурі всенародного протесту, гніву. Навпаки, він залишився ніби не поміченим, ніби нам так і треба.

У результаті ніхто тепер достовірно не знає персонального національного складу новообраного Парламенту (до речі, як і попереднього – ІV скликання), не знає – який же це дійсно Парламент – український чи російський, грузинський, вірменський, єврейський, польський чи який, інтереси якої нації, якого народу, якої країни він насправді представляє?!

Зате всі добре знають, бо про це не раз наголошували відомі, авторитетні політики, що і в самому Парламенті, і за його межами існує могутня прокремлівська, люто антиукраїнська 5-та колона, яка відверто працює на інтереси вороже налаштованої проти України російської влади, яка день і ніч мріє, як підкорити її собі, знову загарбати.

Деякі ЗМІ, посилаючись на соціалістку Валентину Семенюк і інші джерела, неодноразово подавали інформацію про те, що у минулому Парламенті ІV скликання серед 450 нардепів було майже 300 євреїв, тобто майже 70%, тоді як у загальному складі населення України їх всього лише 0,2%, тоді як українців – 82%, якщо це дійсно було так, то чий, який же це був Парламент – єврейський чи український?! А який він тепер за своїм національним складом?

Невідомим являється і персональний склад нардепів за матеріальними статками – скільки серед них мільйонерів, мільярдерів, олігархів, чи вдалось на минулих виборах здійснити один з головних лозунгів Помаранчевої Революції – «відділити багатіїв від влади!» Хоча кожен кандидат у нардепи перед виборами подавав до ЦВК якусь там декларацію про свої статки, що свідчила про його нібито незаможність, переписував свій багатомільйонно-мільярдерський бізнес на дружину, дітей, інших родичів, ця комедія нічого не змінила по суті, бо за даними аналітиків і в минулому, і в новообраному Парламенті переважну більшість складають саме олігархи та їх прислужники.

Зате добре відомо, що в обох цих Парламентах не було і немає жодного робітника і селянина, хоча саме вони складають переважну більшість знедоленого населення. Вважається, що вони дурні, не здатні захистити свої інтереси, недостойні бути нардепами. Часи, коли державою правили «кухарки», давно і незворотньо минули. Настав час політиків-нардепів професіоналів, які вміють дбати про народні інтереси, кваліфіковано захищати їх. Як вони це вміють і роблять, краще за все запитати у тих 7 мільйонів наших заробітчан, що втекли з України, рятуючись від цього «захисту», або у тих десятків мільйонів селян, які ще животіють у непроглядних злиднях в своїх стрімко руйнованих цими «захисниками» селах.

Після майбутніх дострокових виборів кількість «професіоналів»-олігархів у Парламенті значно зросте, бо Верховна Рада вже скасувала необхідність кандидатам у нардепи подавати декларації про свої прибутки.



То що ж робити?

На перший погляд здається, що немає більш простого, ясного запитання?

Ось вам, люди добрі, дострокові вибори, зробіть собі належні висновки з минулих і обирайте тепер лише тих, кого добре знаєте, кого хочете, кому довіряєте.

Та як би ж то воно було так, як всім нам хочеться.

Насправді то лише наші мрії, бо нові дострокові вибори не дозволяють нічого змінити на краще, бо вони пройдуть за тими ж самими партійними списками, що й попередні.

Щоб наші мрії здійснились, потрібні докорінні зміни і виборчого законодавства, і устрою, діяльності самого Парламенту, діяльності народних депутатів, і державного устрою, і реформа судової гілки влади тощо. Допоки цього не станеться, нам залишиться лише мріяти про свою і країни кращу долю.

Назвемо хоча б деякі з цих потрібних докорінних змін.

Перш за все, нам потрібен зовсім інший, справді народний, український, національний Парламент, здатний і дійсно бажаючий захищати наші інтереси, права, працювати виключно на благо країни, народу і народові підконтрольний.

Нам не потрібен такий, як нині багатолюдний, шалено дорогий, безвідповідальний Парламент, що працює на постійній основі і щодня клепає прірву в більшості нікому не потрібних, а то й ворожих нам законів і постанов, загальна кількість яких вже перевищує десятки тисяч і більшості яких ніхто не знає і не виконує.

Як в добрі старі радянські часи, Парламент повинен працювати повним складом не щоденно, а лише під час пленарних сесій, які скликаються лише кілька разів на рік для прийняття невеликої кількості дійсно потрібних основоположних законів і постанов.

За таких умов нардепи будуть постійно працювати на своїх звичайних посадах, отримувати свою звичну за місцем постійної роботи, а не в 40 разів вищу, ніж у пересічних громадян, депутатську зарплату. Вони не будуть безкоштовно отримувати шикарне столичне житло, поступово перетворюючи древній Київ у нардепівський відстойник. Відпаде потреба утримувати величезну автоколону іномарок для їх обслуговування, надавати їм всілякі пільги, недоторканність тощо.

Крім того, нам не потрібна така прірва нардепів – 450, їх повинно бути рівно стільки, скільки є регіональних виборчих округів – 225. Це дасть величезну економію коштів, які нині витягують з наших злиденних кишень ненажерливі нардепи і їхній, а не наш Парламент.

У тій ганьбі, що являє собою «робота» нашого Парламенту майже половиною свого складу, виявилось і дещо корисне: він вже кілька місяців демонструє, що йому не потрібно 450 нардепів – досить і 250. Тож 225 буде ще краще.

Нам геть не потрібні ці ганебні вибори по партсписках. Звичайно, в Парламенті повинні бути коаліційна політична більшість і опозиція. Але нехай кожна партія висуває на виборах по 1 своєму кандидату у кожному з 225 виборчих округів, агітує за нього, а потім із тих, кого оберуть, і формує у Парламенті свою фракцію. Тоді це дійсно будуть прозорі, чесні вибори, а нардеп буде знати і партійну дисципліну, і свою повну залежність від виборців, які його обрали і можуть полишити депутатського звання в разі зради ним їх інтересів.

Можливо, крім партійних кандидатів потрібно надати право висувати свої кандидатури на парламентських виборах і якійсь частині безпартійних-мажоритарників, які в Парламенті не входили б до жодної фракції.

У всі роки незалежності нардепи були і залишаються фактично повністю незалежними від своїх виборців: ніяких можливостей в разі потреби відкликати свого обранця, позбавити його статусу нардепа у них ніколи не було і немає.

Як виправити цю ганьбу, яка робить виборців повністю безправними по відношенню до обраних ними нардепів і самого Парламенту, який з них складається?

У цій принциповій справі може допомогти наш власний національний історичний досвід.

«Дослідник і літописець козацької доби Д. І. Яворницький залишив спогади про те, як на Запорозькій Січі щороку 1 січня збиралася загальна військова рада. Вона починалася зі звернення кошового отамана: «Пани молодці! У нас сьогодні новий рік, чи не бажаєте ви за старим звичаєм замінити свою старшину і замість неї обрати нову?» Якщо товариство було задоволене, то відповідало: «Ви добрі пани, пануйте ще над нами». Якщо ж на площі западала тиша – знак недовіри. кошовий, суддя, писар і отамани клали на стіл символи своєї влади, і, подякувавши всім за честь, йшли геть.

Для дотримання таємності нові кандидатури на їхні посади мусили відправлятися у свої курені. Після першого результативного голосування старші поважні козаки йшли до куреня обраного і просили його стати кошовим. За звичаєм він мав двічі відмовитися і тільки після третього звернення приймати до рук булаву. При цьому довбиш бив у литаври, а старі січовики по черзі обсипали бриту голову кошового піском і грязюкою, щоб не забував про своє просте походження і не прагнув панувати над товаришами. Розкланявшись на чотири боки, кошовий дякував зібранню за виявлену честь. А у відповідь дружно звучало: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединий вік та журавлиний крик!» Потім таким же чином обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів». (Б. Кириченко. Неспішні роздуми. К., видавництво Європейського університету, 2007 р., с. 9).

Кращих, більш демократичних, прозорих, чесних виборів не знала жодна країна світу упродовж всієї історії.

То чому ж нам не скористатись цим чудовим досвідом наших козацьких пращурів?!

Як саме? Адже нардепи і Парламент обираються на 5 років, а після виборів кажуть виборцям: тепер терпіть нас 5 років, а зможете переобрати лише на наступних виборах. І нещасні виборці бачать, що обрали негідника, ненавидять його, а змушені терпіти цілих 5 років. І стільки ж років терплять і весь Парламент, якщо в його складі переважають подібні негідники.

А треба зробити інакше, по-запорізькі:

– Кожного року 1 січня (щоб зберегти традицію) кожен нардеп постає перед своїми виборцями, звітує про свою роботу за минулий рік і питає: чи довіряють вони йому і надалі залишатись нардепом?

І якщо не довіряють, то тут же відбуваються перевибори і обирають іншого.

Якщо подібним чином переобирається більшість нардепів, то переформовуються парламентські фракції і перебирається керівництво Парламенту і його комітетів.

Мудра, демократична і водночас добре згуртована, дисциплінована запорозька козацька вольниця вказує нам ефективний, надійний і, здається, єдино можливий спосіб тримати під постійним контролем справді підзвітний виборцям, народу Парламент, їх обранців.

*

Протягом довгих 16 років незалежності в країні немає повноцінного дієздатного хазяїна, патріота, справжнього керманича держави, немає елементарного порядку, дисципліни, в ній панують олігархи, що у вигідних їм умовах повного бедламу, хаосу, духовно-морального занепаду, розтління, суцільної брехні, підлоти, беззаконня дозволяє їм безперешкодно грабувати країну, свій народ, набивати кишені шаленими прибутками.

Все це настільки набридло всім, що все частіше лунають голоси: «Нам потрібен Гітлер чи Сталін!» Звичайно, це метафора, афоризм, бо вони мають на увазі не диктаторів-катів, а дійсно міцну державну правлячу руку при збереженні демократичних засад і підконтрольності цієї руки, щоб вона дійсно не стала рукою нового ката.

При цьому вони все частіше посилаються на приклад російського Президента В. Путіна, який дійсно навів в величезній Росії хоч якийсь порядок, дисципліну, притиснув олігархів, деяких кинув за ґрати, інші налякані, явно побоюються влади. Звичайно, Путін не ідеальний приклад для нас, є в нього чимало й негативного – підрив московських й інших міст житлових будинків разом з мешканцями, війна в Чечні, певний затиск демократії, свободи слова, явно агресивна антиукраїнська політика тощо. Та все ж він працює на інтереси своєї держави, явний її патріот. А коли він проводить засідання підпорядкованого йому уряду, де панує чітка дисципліна, відповідальність кожного міністра і прем’єра, коли він знайшов повне порозуміння з Парламентом і регіонами, то в порівнянні з нашою безкінечною ворожнечею різних гілок влади, коли ніхто нікого не слухає, кожен тягне державний віз у свій бік, не несе жодної відповідальності за свої нерідко безвідповідальні, а то й злочинні дії, вчинки, коли олігархи чинять все, що їм заманеться, коли панує беззаконня, а прокуратура, суди, правоохоронні органи поглинуті корупцією і перші нехтують законом, а про Парламент взагалі соромно згадувати, то в такому порівнянні Путін виглядає прямо взірцем державного діяча.

Тож недаремно більшість росіян ледь не благають його залишитись Президентом на третій термін, хоча це й заборонено російською Конституцією. Та схоже, що Путін „дасть себе умовити” і погодиться на 3-й термін.

Як би там не було, що б хто не говорив, ясно лише одно: Україні сьогодні, як ніколи, потрібен мудрий, врівноважений, демократичний, підконтрольний, підзвітний, але з залізною рукою глава держави – Президент.

Уже перші кроки з впровадження в життя передбаченої політреформою парламентсько-президентської форми правління, призвели до повного розвалу влади, управління в країні, поставили її на межу катастрофи. І очевидно: ніяка парламентська республіка нам нині не потрібна, а та політична реформа, що її передбачила, так само, як і повне спотворення виборчої системи, взаємовідносин, взаємодії між Парламентом, Урядом і Президентом, повинна бути негайно скасована, як вкрай небезпечна для самого існування країни.

Бо що являє собою наш Парламент у роки незалежності?

Це колективний, повністю безконтрольний і безвідповідальний орган законодавчої влади.

Водночас Кравчук і Кучма звели посаду Президента до рівня теж безконтрольної і безвідповідальної індивідуальної влади суб’єкта.

Така система верховної влади в країні здатна лише зруйнувати її.

*

Тим, хто розхитує державу, дуже вигідно гратись із судовою гілкою влади. То придумали, що Верховна Рада призначає суддів пожиттєво, бо так вони, мовляв, будуть дійсно незалежними і вестимуть судочинство виключно по закону. Потім призначати і звільняти судів почав Президент. Нарешті цю функцію Парламент передав Вищій Раді юстиції, де заправляє добре відомий своїми «подвигами» під час фальсифікації президентських виборів тодішній голова ЦВК Кивалов по прозвиську «підрахуй», а до нього нещодавно долучився ще один відомий «герой» Медведчук. Як вщент корумповані суди судять за таких умов, добре відомо.

І все це безглуздя з судами чиниться за умов, коли існує майже столітній вітчизняний досвід, який дозволяє покласти йому край: судді повинні обиратись і переобиратись виключно населенням, під контролем якого вони тоді опиняться.

Суддя може обиратись на строк 2-3 чи більше років, але незалежно від цього, подібно нардепам, він щорічно 1 січня звітує перед своїми виборцями і запитує їх: чи дозволяють вони йому залишатись суддею надалі. І якщо не дозволяють, то тут же й переобирають.

*

Так от лише здійснивши такі докорінні зміни (а тут наведені лише самі головні) в державному устрої, можна сподіватись, що після цього влада з широким залученням політичної, наукової, культурної, громадської еліти стане спроможною розробити й здійснити ясну, чітку, зрозумілу і близьку кожному громадянину стратегічно-тактичну програму розбудови незалежної, суверенної, заможної, міцної держави Україна, без чого ні за яких умов нічого на краще змінити неможливо. Бо лише така програма здатна стати національною ідеєю, що згуртує всі гілки влади, всі політичні сили, громаду, весь народ.

*

Однак усе це теж поки що лише мрії, які здійснити в нинішніх умовах немає найменшої можливості. Не допоможуть суттєво і нові дострокові Парламентські вибори. Хоча навіть скептики все ж таки вважать ці вибори корисними, бо, на їх думку, вони дозволять хоч якоюсь мірою очистити депутатський корпус, Парламент від тієї нечисті, що до них затесалась.

Оптимісти ж очікують від цих виборів значно більшого, покладаючись на зрослу свідомість, відповідальність виборців, які за 1,5 минулі роки вдосталь надивились на ганебну поведінку багатьох нардепів, добре знають їх прізвища, обличчя, добре ненавидять їх, знають і ті партії, по списках яких вони пройшли до Парламенту. І оптимісти сподіваються, що це змусить ці партії очистити свої списки від таких кандидатів. Правда, це не завадить їм на місце цих негідників внести до своїх списків нових, яких виборці ще не знають.

Крім того, за чотири місяці виборчої кампанії можна здійснити ще деякі заходи, що безумовно покращать персональний склад нового Парламенту.

Перш за все, наші виборці, серед яких 82% українців, повинні вирішити для себе: який Парламент вони бажають обрати – наш український, національний чи якийсь інший, знову чужий, ворожий нам?!

Якщо наш український, національний, то вони повинні виставити принципову вимогу: проти кожного кандидата в списках кожної партії повинна бути вказана його національність, а загальна кількість українців у кожному партсписку не може бути меншою у відсотках, ніж їх загальна кількість у загальному складі населення України, тобто 82%. І так само стосовно кожної національності. Тоді, наприклад, євреїв не може бути у партсписках, а відтак і в Парламенті, більше, ніж 0,2%.

Партія повинна також гарантувати, що всі її кандидати володіють українською державною мовою і будуть користуватись виключно нею при виконанні своїх службових депутатських обов’язків.

Настав час покінчити з практикою, коли чимало нардепів користуються виключно російською і відверто ігнорують державну українську мову, глумляться з неї. Нехай вони балотуються не в український, а в російський Парламент. Важко навіть уявити собі, щоб хоч один з депутатів Російської Думи чи Федеральних Зборів дозволив собі розмовляти українською, хоча в Росії існує багатомільйонна українська діаспора і чимало українців постійно обираються в російський Парламент.

Не прийнято, щоб члени якогось європейського чи американського, японського, китайського, ізраїльського, середньоазійського Парламенту вели в ньому розмови не на національній державній мові, а на якійсь іншій, іноземній. І лише незалежна, суверенна Україна дозволяє своїм нардепам розмовляти не державною мовою.

Нашій 5-й проросійській колоні провокаторів, яка всі роки незалежності розігрує карту 2-ї державної мови, можна запропонувати:

– Україна вводить 2-гу держмову – російську, а Росія – водночас 2-гу державну – українську. Адже ці національні діаспори в обох країнах, мабуть, рівні за чисельністю. Тільки в складі нашої в Росії немає 5-ї проукраїнської колони, яка б ще й поводилась так нахабно, як проросійська в Україні.

Друга принципова проблема, яку ще можна вирішити за чотиримісячний передвиборчий термін, це пресловуте «відокремлення багатіїв від влади».

Виборці повинні вимагати, щоб кожен кандидат кожної партії вказав свій справжній матеріальний статок. І якщо він перевищує зарані встановлену межу, то партія мусить виключити такого кандидата із свого списку.

Те, що Верховна Рада скасувала цю вимогу, яка діяла на попередніх виборах, не має для виборців жодного значення, бо вони ж знають: наша Верховна Рада могла залюбки постановити, щоб кандидатами у нардепи були виключно олігархи; що саме вона скасувала документальні записи про національну приналежність і т. п.

До того ж виборцям і сьогодні, задовго до виборів добре відомі прізвища більшості наших олігархів, котрим немає чого робити у Парламенті. Нехай вони займаються своїм бізнесом, як це поробляють олігархи європейських, азійських країн і США.

До того ж з вимогою про їх відокремлення від влади нещодавно виступив Президент, який вважає, що треба зробити це саме під час цих дострокових виборів.

Сьогодні багато партій ведуть розмови про своє бажання зробити свої виборчі списки максимально прозорими. Не зрозуміло лише одне: чого варта ця прозорість, якщо виборці не знають, не мають змоги побачити кожного кандидата з цих партсписків. Тож сама собою виникає наступна законна вимога виборців: кожен кандидат із списку кожної партії мусить не менше 3-х раз зустрітись на передвиборчих зборах зі своїми виборцями, щоб вони могли побачити його, глянути йому в обличчя, у вічі, задати свої запитання. Кожен кандидат, що не представить до ЦВК ґрунтовний протокол трьох таких зборів, викреслюється із виборчого партсписку.

Не можна змиритись і з тим, що в парт списках вказуються лише освіта і місце роботи кандидатів, що не дає виборцям найменшої уяви про їх професійно-трудовий і життєвий досвід, про посади, які вони обіймали в минулому, і займають нині, про їх можливості, право бути нардепами-політиками. Адже кандидат з вищою освітою може нічого цього не мати, а працює собі водієм, охоронцем, масажистом, родичем, повією олігарха в якійсь його формі, конторі з пристойною назвою і фіктивно-пристойною назвою своєї посади – референт, менеджер, консультант, секретар тощо.

Тож потрібно, щоб у парт списках наводився хоча б стислий і правдивий перелік займаних кандидатом посад по роках його професійно-трудової діяльності.

*

Можна сподіватись, що колективний розум виборців, громади знайде й інші заходи, здатні значно покращити результати цих дострокових виборів, і що виборці будуть невблаганними щодо незаперечного виконання своїх вимог, бо інакше вони оголосять загальнонародний бойкот цим виборам.

Інша справа, хто закличе, організує, підніме на це масу виборців.

Це здатні зробити саме партії. Сьогодні в Україні їх 130. Навіть якщо викреслити із цього числа 70 чи 80 партій, як фіктивні, то залишиться ще 50–60. Серед них є чимало добре організованих, патріотично, на служіння народу, країні налаштованих. Серед них і ті, що не змогли пробитись до Парламенту на минулих виборах і ризикують не пробитись на нинішніх. Саме вони кровно зацікавлені в максимальній демократичності, прозорості, чесності наступних виборів, у тому, щоб Парламент став, нарешті, нашим українським, національним, патріотичним, очистився від олігархів, нардепів-негідників усіх мастей і працював виключно на інтереси свого народу, своєї Батьківщини.

І якщо ці партії вийдуть на вибори зі вказаними вище вимогами та ще й доповненими своїми власними, ще кращими, то це гарантує їм стільки голосів виборців, що забезпечить їх проходження до Парламенту.

Крім того, важко навіть уявити, щоб до активної участі у виборчій компанії не долучились чималий загал національних громадських організацій та видатні, глибоко шановані народом представники нашої національної еліти, позиція яких матиме великий вплив на масу виборців.

* * *

На завершення залишається сказати про ще одну вкрай гостру проблему, яку потрібно добре обміркувати під час виборчої кампанії. Мова про ту загрозу незалежності, суверенітету молодої української держави, яку являє собою агресивна антиукраїнська політика путінської російської влади, що всіма силами намагається посварити, натравити один на одного наші народи, і яка й спричинила, врешті-решт, ту гостру, важку політичну кризу, що охопила і руйнує країну. Лише за підтримки Кремля так знахабніла наша п’ята прокремлівська колона та значна частина наших явно проросійських урядовців, які так нахраписто роздмухують цю кризу.

Безкінечні провокації з газопостачанням, провокації російського воєнного флоту в Криму, нахабне втручання у наші внутрішні справи давно стали головним напрямом відверто ворожої антиукраїнської політики російського уряду. Уряд країни, яка взяла на себе зобов’язання забезпечити безпеку України після передачі їй української ядерної зброї, фактично став головним ворогом України, загрозою її безпеки і самого існування.

Настав час, щоб українська влада набралась мужності і заявила Путіну: своїми провокаціями, нахабством він провокує Україну на розрив з ним дипломатичних відносин, закриття своїх кордонів, розриву договору про перебування російського воєнного флоту на українській території, ліквідацію його 5-ї колони тощо.

Україна може цілком обійтись без російського газу і нафти, бо має власні їх родовища, які спроможна терміново задіяти, має величезні запаси вугілля, горючих сланців, торфу, що не лише задовольняють внутрішні потреби, а можуть йти й на експорт. Це дозволяє їй відмовити Росії в постачанні свого газу в Європу через українську газову магістраль*.

Весь історичний досвід російсько-українських політичних відносин свідчить, що російська влада завжди виступала гнобителем України і такою залишилась і після розвалу СРСР. Ніяких взаємно рівних міждержавних відносин ця влада не визнає, будь-які поступки їй лише збільшує її нахабство, бо вона визнає лише силу.

Тож і необхідно показати їй, що політичні стосунки між нашими урядами можуть будуватись лише на основі рівноправ’я, взаємоповаги, невтручання у внутрішні справи.

А це можливо лише за умови, коли Україна стане членом НАТО.

Саме так спаслися від російського диктату, нахабства колишні республіки СРСР Литва, Латвія, Естонія, які тепер не бояться Путіна. Так само і з тієї ж причини вчинили країни Східної Європи, колишні сателіти радянської імперії.

Коли Кравчук, подібно Грушевському, роззброїв Україну і, подібно Хмельницькому, «поклав її під Росію», ніякого всенародного опитування, референдуму, згоди з цього приводу не було. Зато тепер Путін і його 5-та проросійська колона всіма силами заважають Україні стати членом НАТО, вимагають обов’язкового референдуму.

Насправді ніякий путінський референдум нам не потрібен. Тільки негайно ставши членом НАТО, Україна звільниться від путінського диктату, зухвальства.

Противники такого рішення стверджують, що натівська кабала не краща російської, а, може, й гірша. Однак «натівська кабала» тих же прибалтійських і Східної Європи країн, не кажучи вже про європейські, цього не підтверджує. Вважається, що повним хазяїном, володарем НАТО є США. Як доказ наводиться приклад натівської війни проти Югославії, коли війська США вчинили важкі злочини проти мирного населення. І хоча це правда, та з часом американський диктат в НАТО явно слабшає під супротивом європейських країн. Так, НАТО відмовилось приймати участь у воєнній авантюрі США проти Іраку. І довелось їм воювати проти іракського народу лише разом із своїм вірним союзником Великобританією.

А ця війна нічим не краща, ніж російська проти чеченського народу, яку Путін здійснює одинаком – без США і НАТО.

Тож НАТО не таке вже страхіття, яким його за старою звичкою ще малюють його противники. Крім того, у нас немає іншого вибору, окрім НАТО, якщо ми дійсно бажаємо бути незалежними і від Росії, і від будь-кого іншого.

Можна сподіватись також, що за таких умов своє слово проти антиукраїнської політики Путіна скаже й російський народ, його еліта. Адже великі український і російський народи єдині у світі походять з єдиної історичної колиски, мають єдине коріння своєї мови, культури, віри, народних звичаїв, однаково полюбляють їх, за багато століть поріднились, мають сотні тисяч, якщо не мільйони, близьких родичів тощо. І ганебна, ворожа обом народам політика Путіна однаково гнівить їх.

Іван Степаненко