Усі вони не оминули і стенду, в центрі якого красувався прибраний вишиваними рушниками портрет українського президента.

Не знаю достеменно, що то за стенд. За інформацією агентств rian.ru & “Інтерфакс-Україна”, поруч “були представлені такі книги, як Російсько-український словник, альбоми з мистецтва, наукова й дитяча література”, з чого можна виснувати, що то колективна репрезентація України, хоча, з іншого боку, президентову книгу “Україна – не Росія” видало московське “Время”, а зустрічі з авторами традиційно відбуваються на стендах видавництв. Сам ЛДК щодо цього висловився дещо загадково і з притаманним йому почуттям національної гідності (цитую у власному перекладі за офіційною публікацією на сайті глави держави): “Від щирого серця вдячний організаторам ярмарку за те, уділили трохи місця (выделили местечко) на його стендах і для моєї книги”. Найлогічніше припустити, що ані гонорару, ані всіх активів Української держави не вистачило, аби просто (як це роблять тисячі інших учасників) придбати експозиційну площу.

Але Бог із ним, із гонором. Значно цікавіші тези, які виголосив український президент на тлі своєї 600-сторінкової “Малої землі” (так іронічно охрестив ці напівмемуари-напівесе Віталій Портников).

Отож, він гаряче заперечив банальність/хамовитість (російською пошлость) свого головного месиджу, винесеного на обкладинку; визнав, що написав свою книгу російською, позаяк українською лише розмовляє, та й то “мовою мого села”, “українсько-російсько-білоруською”; наполягав на тому, що попри допомогу численних помічників, таки вважає цей текст своїм і “відповідає за нього”; зрештою, наголосив, що вихід його твору в Москві та адресованість його російському читачеві (московські журналісти весело запевняють, що вони знають того читача) не випадковість, а добре продуманий жест. Гіпотезу колег підтверджує останній абзац виступу: “Ця людина, сподіваюсь, розумітиме, що справжня незалежність України – в інтересах Росії, що українство України – це дуже добре для Росії. В цьому сенсі, повторюю, будь-який український президент буде людиною Росії в Києві, адже іншої людини Україна не зрозуміє і не сприйме”. Кращі зразки риторичного жанру я чув хіба з уст персонажа Андрєя Міронова у старій комедії “Солом’яний капелюшок”.

Але пуантою президентського спічу стала думка про те, що найактуальнішою проблемою сьогодення для України є завдання-парафраз із італійського політичного фольклору доби Рісорджіменто: Україну ми вже маємо, треба створити українця. Всупереч виразній алюзії (нагадаю, у XIX столітті італійським націоналістам йшлося про те, щоб витворити соборну спільноту, членам якої нова ідентичність була б ближчою за регіональну, чого не вдалося здійснити донині), ЛДК розтлумачив, що “небезпека не повернутися до свого українства актуальна для мільйонів громадян України”, а це, погодьтеся, зовсім з іншої політичної опери. (Я вже мовчу про те, як наш гарант Конституції сам себе відшмагав, бо що ж він зробив для української культури – цього стрижня ідентичності – за роки свого президентства? Чи бодай раз відвідав український книжковий ярмарок?)

Якими б плутаними чи банальними не були просторікування президента України, вони таки свою користь принесуть. Завдяки контрольованим державою ЗМІ еклектично перемішані елементи націоналістичного дискурсу стануть здобутком ширшого загалу. Може, якась частина наших співгромадян по-інакшому подивиться на себе, на своє життя, на своє минуле і сучасний культурний побут. Але на запитання, винесене в заголовок цих нотаток, мабуть, таки кращу відповідь дадуть інші українські політики.