Аудіоверсія: За що Понтія Пилата оголосили святим – досліджуємо Добру Новину

Початок: 

• Добра новина Арійської традиції. Передмова до третьої редакції книги «Пшениця без куколю», 2022 (+аудіо)

Попередня стаття: 

• Ісус не ніс свого хреста, його одяг не ділили, розбійників не розпинали – Євангеліє без вставок

Понтій Пилат був римським намісником – префектом Самарії, Іудеї та Ідумеї – за імператора Тиберія. Столицею підвладної йому території був середземноморський порт Кесарія на півночі Самарії. У березні 31 року він прибув до Єрусалима для того, щоб підтримувати порядок під час багатолюдних святкувань, тобто для виконання поліційної функції.

Відносно тривалий час правління Пилата (26 – 36 р. н. е.) свідчить про його компетентність. Його діяльність викликала ненависть іудеїв, тож при нагоді вони представляли його в негативному світлі, що видно з писань Філона Іудея, а також  фарисея Йосипа Флавія.

Найбільша таємниця: За які заслуги рання Церква канонізувала Понтія Пилата? Католицька й православна церкви виключили його з числа святих лише у 12 ст., натомість Коптська (єгипетська) та Ефіопська церкви донині відзначають день святого Понтія Пилата 25 червня. Спробуймо знайти відповідь на це запитання в самому тексті Євангелія.

Знайомство Пилата з Ісусом Галілеянином

Почнімо з того, що до особистого знайомства з Ісусом Пилат мало що знав про нього. Це видно з того, що іудеї, розраховуючи на непоінформованість Пилата, почали звинувачення Ісуса з відвертої і нахабної брехні – хуцпи: «Тоді всі вони встали і повели його до Пилата і почали його обвинувачувати, кажучи: Ми найшли, що цей підбурює народ наш, забороняє давати кесареві податок і каже, що він месія – цар» (Лука 23.1-2).

Це було знущання над істиною і перевертання з ніг на голову, адже Ісус чітко сказав, що податки треба платити: «Віддайте кесареве – кесареві, а що боже – богові» (Матвій 22.21).

Також він відмовився стати царем Галілеї, хоча люди хотіли його ним зробити: «Довідався Ісус, що вони хочуть прийти й узяти його силоміць, щоб зробити царем, і відійшов сам-один знову на гору» (Іван 6.15).

Не міг він бути й іудейським царем, для позначення якого є слово «месія», що означає «помазанник» (арамейською – «мешиха», на івриті – «машиах»). Гелленським (тобто давньогрецьким) еквівалентом цьому слову є «χριστὸς» (помазанник, читається «хрістос»), від «χριω» (мазати, помазувати), звідси «χριστὸν» («мазь», «засіб для натирання»), наприклад: χριστὸν φάρμακον – «цілюща мазь». Іудейським царем-месією міг бути тільки етнічний іудей: «Деякі з народу [іудеї], чуючи ті слова, казали: Він справді пророк. Інші говорили: Він – месія. Ще інші мовили: Чи месія прийде з Галілеї? Хіба не сказано в писанні, що месія має прийти з роду Давида, з села Вифлеєма, звідки був Давид? І виник роздор через нього серед народу» (Іван 7.40-43).

Про галілейське походження Ісуса повідомили Пилату самі ж іудеї: «Тоді Пилат промовив до первосвящеників і юрби: Я не находжу ніякої вини в цьому чоловікові. Вони ж наполягали і кричали: Він народ бунтує, навчаючи по всій Іудеї, почавши з Галілеї аж сюди. Почувши це, Пилат спитав, чи цей чоловік галілеянин; і, довідавшись, що він з-під влади Герода, відіслав його до Герода, який тими днями був також у Єрусалимі. Герод дуже зрадів, побачивши Ісуса, бажав бо здавна бачити його, бо чув про нього і сподівавсь побачити від нього якесь чудо. Силу питань він йому ставив, але Ісус не відповідав йому нічого. Первосвященики ж та старші стояли там і сильно його обвинувачували. Тоді Герод надів на нього ясно-світлу одіж і відіслав його назад до Пилата. І того ж самого дня Герод і Пилат стали приятелями між собою, раніш бо ворогували» (Лука 23.4-12).

Як бачимо, спочатку Пилат просто виконував усталений порядок. Галілея була окремою державою під протекторатом Риму, а її правителем-тетрархом був Герод Антипа. Ісус був галілеянином, отже юридично підпорядковувався Героду. Відповідно, судові питання щодо Ісуса перебували в компетенції Герода.

Проте інцидент відбувся на території Пилата. До того ж позиваючою стороною були не галілеяни, а іудеї, що були під владою Пилата. Відтак справа виходила на міждержавний рівень і її правильне вирішення потребувало згоди обох правителів.  

Ієрархічно Понтій Пилат і Герод Антипа перебували приблизно на одному рівні, тому між ними була конкуренція: «раніш бо ворогували». Відсилаючи Ісуса до Герода, Пилат висловив йому свої пошану й довіру – і Герод це гідно оцінив.   

На відміну від Пилата, Герод був достатньо поінформованим щодо Ісуса, адже до провідних меценатів Ісусової громади належала Іванна – жінка Хузи, Геродового управителя. Тому-то «Герод дуже зрадів, побачивши Ісуса, бажав бо здавна бачити його, адже чув про нього і сподівався побачити від нього якесь чудо». Тому-то, хоча Ісус нічого не відповів на звинувачення іудеїв, Герод виправдав його. Тобто у Герода не було жодних сумнівів щодо невинності Ісуса. Понад те, він намагався для нього зробити щось приємне, тому на знак своєї прихильності Герод подарував Ісусу свою ясно-світлу одіж. Вірогідно, що це була його найкраща одежа – вишукана, дуже дорога, статусна, царська. Водночас це було візуальне послання Пилату про те, що Ісус невинний.

Пилат відчув симпатію до Ісуса з самого початку їхнього знайомства, до того ж він добре розумів, що іудеї нахабно брешуть: «Знав бо, що первосвященики видали його зі заздрощів» (Марко 15.10). Тому визнання Геродом невинності Ісуса і, відповідно, брехливості іудейських звинувачень дуже втішило Пилата, адже воно було справедливим і підтримувало його власне рішення. З цієї причини «того ж самого дня Герод і Пилат стали приятелями між собою» – обох правителів об’єднали прихильність до Ісуса, арійська солідарність і відраза до підлості іудейської верхівки.

Окрім того, на Пилата справила враження царська одежа, що її Герод подарував Ісусу. Такі речі не дарують будь-кому. Тож Пилат зрозумів, що має справу з дуже поважною і впливовою людиною.

Спроба компромісу: Варавва

Підбадьорений підтримкою Герода в цій кризовій ситуації, Пилат пропонує новий спосіб розв’язання конфлікту:

«Тоді, скликавши первосвящеників, старшин і народ,  Пилат до них промовив: Ви привели до мене цього чоловіка як бунтаря народу. Ось я, розсудивши справу перед вами, не найшов у цьому чоловікові ніякої вини в тому, в чому ви оскаржуєте його. Та й Герод не найшов, бо ж відіслав його до нас. Отже, видно, що він не вчинив нічого, гідного смерті. Тому я його покараю й відпущу. Треба ж було йому на свято випустити їм одного. Та вони всі разом закричали: Геть із цим, відпусти нам Варавву!  Цього останнього за якесь збурення в місті та за вбивство кинули були у в’язницю» (Лука 23.19).

Хай там як, а Пилат проголосив, що Ісус невинний – і це остаточне судове рішення. Тому його наступні дії спрямовані вже не на встановлення справедливості, а на заспокоєння розбурханого натовпу і звільнення Ісуса. До цього Пилата також спонукає його дружина: «І коли він сидів на судилищі, його жінка прислала йому сказати: Нічого не роби праведникові тому» (Матвій 27.19).

Для мирного розв’язання конфлікту треба було створити таку ситуацію, щоб іудеї добровільно погодилися звільнити Ісуса. Для цього Пилат обіцяє якось формально «покарати» Ісуса, натомість пропонує іудеям зробити вибір «між більшим і меншим злом» – між Варравою та Ісусом. Досі такого звичаю, щоб народ обирав одного з двох, не було. Для того, щоб це виглядало більш-менш законно, Пилат вирішив притягнути цю свою новацію до усталеного звичаю святкової амністії, коли на прохання народу правитель звільняє того чи іншого ув’язненого.

Фактично, Пилат вирішив застосувати відомий метод маніпуляції в вигляді ілюзії вибору, коли пропонується вибрати  між небажаним і абсолютно неприйнятним. Пилат вважав, що таким неприйнятним варіантом для іудеїв буде звільнення розбійника Варавви, тож вони не погодяться випустити його на волю. З цього випливає, що цей Варавва був не просто розбійником, а, можливо, місцевим зарізякою-«потрошителем», що наводив жах на мешканців Єрусалиму. Пилат вважав, що попри ненависть іудеїв до Ісуса, спрацює їхній інстинкт самозбереження. Проте він помилився – іудеї вибрали свого вбивцю. І Пилат його звільнив. Можна припустити, що він це зробив навіть з деяким злорадством.

Нова спроба компромісу: бичування і компенсація

Після невдачі з Вараввою, Пилат далі шукає можливості збереження життя Ісуса. Єдине, що залишається, – реально його покарати, причому зробити це демонстративно. «Бичування було здійснене, як гадають, перед преторієм, на виду у Пилата і народу» – пояснює «Тлумачна Біблія» (с. 717). Пилат вважав, що вигляд закривавленого Ісуса викличе співчуття натовпу, задовольнить його прагнення крові та заспокоїть.

«Взяв тоді Пилат Ісуса й велів його бичувати. Вояки, сплівши вінок із тернини, поклали йому на голову і одягли його у багряницю. Знову вийшов Пилат надвір і промовив до них: Ось я виводжу вам його, щоб ви знали, що я ніякої вини не находжу в ньому. І вийшов Ісус у терновім вінку та в багряниці. Пилат сказав їм: Ось людина!» (Іван 19.1-5).

При цьому Пилат усвідомлює, що задля уникнення безладу він карає невинну людину, до того ж загадкову, поважну і впливову. Тому для компенсації страждань, викликаних бичуванням, Пилат тут же дарує Ісусові свою багряницю – надзвичайно дорогий плащ червоного (пурпурного) кольору (τὸ πορφυροῦν ἱμάτιον – пурпурну накидку, як повідомляє Євангеліє). Багряницю, або ж порфиру, могли собі дозволити лише дуже багаті люди, передусім царі, монархи, військові та державні зверхники. Тому це була річ не лише дорога, а й статусна – подібно як у наш час броньований шестисотий Мерседес. Судіть самі: «На початку нашої ери, під час правління імператора Августа, кілограм шерсті, двічі пофарбованої у пурпурний колір, вартував приблизно дві тисячі денарів» (Волков А.В. Загадки Финикии. – М.: Вече, 2004. – С. 213). Враховуючи, що нинішній український денар вартує приблизно тисячу гривень (одноденна зарплата воїна), то вартість тодішньої шерстяної багряниці вагою півтора кілограми могла становити щонайменше три мільйони гривень, тобто понад 100 тисяч доларів. Так що порівняння багряниці зі статусним автомобілем цілком доречне. Одне слово, з погляду сучасних реалій Пилат в порядку компенсації подарував Ісусу власний Мерседес-Бенц S 600.

Але спроба викликати жалість натовпу до закривавленого Ісуса нічого не дає, тому що іудейська верхівка рішуче налаштована на убивство:

«Як тільки побачили його первосвященники та слуги, закричали: Розіпни! Розіпни його! Каже їм Пилат: Візьміть його ви й розіпніть, бо я ніякої вини не находжу в ньому. Іудеї йому відповіли: У нас є закон, і за законом він мусить умерти, бо він зробив себе сином божим» (Іван 19.6-7).

Нове звинувачення іудеїв проти Ісуса

Початково іудеї звинувачували Ісуса в антидержавній діяльності, мовляв він проголосив себе царем і закликає не платити податки. Пилат і Герод спростували ці звинувачення і визнали Ісуса невинним. Бичування Ісуса було здійснено лише для того, щоб заспокоїти натовп, оголосити інцидент вичерпаним і звільнити Ісуса.

І ось у цей момент іудейська верхівка, відчуваючи свою юридичну поразку, висуває нове звинувачення, причому зовсім іншого характеру. Воно звучить так: «ἀπεκρίθησαν αὐτῷ οἱ_Ἰουδαῖοι, Ἡμεῖς νόμον ἔχομεν, καὶ κατὰ τὸν_νόμον ὀφείλει ἀποθανεῖν, ὅτι υἱὸν θεοῦ ῡαυτὸν ἐποίησεν» – дослівний переклад «відповіли йому іудеї: ми закон маємо, і за законом він повинен вмерти, тому що сином Бога самого себе зробив».

Як і з попередніми звинуваченнями, це була відверта брехня, адже іудейський світогляд не допускав навіть можливості втілення Ієгови в людині. Ще неймовірнішим для іудеїв було би пробудження в людині її божественної свідомості, адже в іудаїзмі нема поняття внутрішнього бога. Отже, причина була не в іудейському законі, а в іншому: іудейську верхівку стривожив сам факт появи боголюдини – сина божого.

Для позначення боголюдини (сина божого) в гелленській традиції застосовувалося слово «χρηστὸς», читається «хрестос». Вже самим своїм існуванням боголюдина заперечувала іудейську псевдорелігію. Окрім того, син божий міг вивести на чисту воду весь цей фарисейський гадючник і показати народу, що це не релігія, а нахабне шахрайство. Власне, Ісус вже почав це робити, коли назвав іудеїв дітьми диявола (Іван 8.44), вигнав торговців з єрусалимського храму, а про фарисеїв висловився так: «Змії, гадюче кодло! Як ви можете уникнути пекельного засуду?» (Матвій 23.27–33).

Але тут нам треба розуміти психологію «дітей диявола». Для людини з арійським мисленням поява боголюдини – це велике щастя, можливість торкнутися божественного, піднятися на вищий рівень буття. Натомість для «дітей диявола» та інших соціальних паразитів боголюдина – це найбільша небезпека, адже витягує на світло всі їхні афери і паразитичні схеми.

Отже, від іудейської верхівки Пилат дізнався про те, що Ісус може бути боголюдиною. Нагадаємо, що сам Ісус тримав це в таємниці, навіть категорично заборонив учням про це комусь розповідати. «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти – хрестос, син божий. Тоді він наказав учням гостро, щоб вони нікому не казали, що він хрестос» (Матвій 16.16,20, Марко 8.29-30, Лука 9.20-21).

Така потаємність необхідна була з міркувань безпеки. Річ у тім, що боголюдина має спроможність відновлюватися після смерті – воскресати. Але, вочевидь, для воскресіння необхідна цілісність тіла. Її порушення, наприклад, шляхом обезголовлення,  унеможливлює воскресіння.

Іудеї могли й самі здогадуватися, що Ісус є боголюдиною, але одне діло припущення, а зовсім інше – точні знання. Так от, цю таємницю видав первосвященникам Іуда-зрадник, а первосвященники, гарячково шукаючи звинувачень проти Ісуса, повідомили про це Пилату.

Але повернімось до розмови іудеїв з Пилатом: «Іудеї йому відповіли: У нас є закон, і за законом він мусить умерти, бо він зробив себе сином божим. Як Пилат почув те слово, настрашився ще більше» (Іван 19.7-8). Одразу ж зауважимо, що слово «ще більше» є вставкою, оскільки перед тим не було жодного слова про те, що Пилат настрашився раніше.

Додамо, що в канонічних перекладах використовують слово «налякався», але це помилка, адже в оригіналі застосовується слово ἐφοβήθη – настрашився, відчув страх. Страх – це відчуття конкретної загрози, переляк – це втрата самоконтролю під дією страху. Протилежною реакцією на страх є внутрішня мобілізація. У давнину на цьому ґрунтувався добір в елітні війська: кандидатів спеціально лякали і стежили за тим, як вони реагують. Якщо обличчя блідне (ознака оціпеніння, ступору, паралічу), то таких відхиляли, натомість брали тих, у кого обличчя наливається кров’ю (ознака збудження, мобілізації, готовності до опору). Пилат був досвідченим воїном, тому вмів контролювати себе в ситуації небезпеки. Це додатковий аргумент на користь того, що останнє речення має виглядати так: «… бо він зробив себе сином божим. Як Пилат почув те слово, то відчув страх».

Чому Пилат відчув страх

Це дуже важливе запитання: Чому при згадці про сина божого Пилат відчув страх, хоча раніше поводився цілком спокійно і впевнено? Річ у тім, що в цей момент Пилат зрозумів, а радше інтуїтивно відчув усю загрозливість ситуації, в яку він потрапив.

По-перше, його пронизало усвідомлення, що іудеї рішуче налаштовані на вбивство боголюдини. Якщо вони вже наважилися на вбивство сина божого, то це значить, що готові йти до кінця, максимально рішуче, без жодних компромісів, аж до здійснення повстання і кривавої різанини. Пилат добре знав, що таке іудейські повстання – це геноцид і етнічна чистка. Тож він миттєво зважив розклад сил і усвідомив, що неспроможний протидіяти цьому повстанню. Якщо десь схибить, то це буде останній день його життя і життя багатьох інших людей.

По-друге, він зрозумів, що іудеї хочуть убити боголюдину чужими руками, а саме руками Пилата. Євангеліє розповідає, що саме так вони планували: «Первосвященики та фарисеї шукали зараз же накласти на нього руки, але боялися народу. І, назираючи за ним, вони послали підглядачів, що удавали з себе праведних, щоб його піймати на слові й видати начальству та владі намісника» (Лука 20.19-20). «Накласти на нього руки» означає вбити, «начальство» – це іудейська верхівка, «намісник» – це Пилат, який повинен був, згідно з задумом іудеїв, убити Ісуса. Не ув’язнити, а саме вбити, причому негайно (починався Пейсах) і демонстративно – через розп’яття.

Розмова Пилата з Ісусом

Отже, Пилат відчув страх тому, що запахло різаниною, а іудеї його рішуче штовхають до вбивства боголюдини. Для з’ясування ситуації він звертається до Ісуса:

«Вернувся він ще раз у Преторію й каже Ісусові: Звідкіля ти? Ісус не дав йому одвіту. Каже йому Пилат: Зі мною не розмовляєш? Хіба не знаєш, що я маю владу відпустити тебе, і маю владу розіп’яти тебе? Відповів Ісус: Ти не мав би проти мене ніякої влади, якби тобі не було дано згори. Через це той, хто мене тобі видав, має більший гріх. З тієї хвилини Пилат шукав, як би його відпустити, та юдеї кричали: Як відпустиш його, не будеш другом кесаря! Усяк, хто з себе робить царя, противиться кесареві! Пилат, почувши ті слова, вивів Ісуса і сів на судилищі, на місці, що зветься Літостротон, по-арамейськи – Гаввата» (Іван 19.9-13).

 Погляньмо на розвиток подій, описаний в цьому фрагменті. У пошуках виходу з кризової ситуації Пилат звертається до Ісуса, але робить це з позиції зверхника, який вирішує долю ув’язненого. Ісус же йому пояснює, що Пилат отримав владу над Ісусом тільки тому, що так було задумано «нагорі». Тобто нинішня ситуація виникла тільки тому, що цього захотів Ісус, і що Пилат зараз розмовляє з творцем цієї кризи. Про це було сказано впевнено, спокійно і більш ніж переконливо.

Далі йде вставка, логічно не пов’язана з попереднім реченням. Справді, адже з речення «Ти не мав би проти мене ніякої влади, якби тобі не було дано згори» зовсім не випливає «Через це той, хто мене тобі видав, має більший гріх». Мотивація автора цієї вставки зрозуміла: Пилат, мовляв, діяв неправильно, а тому згрішив разом з іудеями, хоча й не так сильно, як вони. Її брехливість в тому, що Пилат з самого початку діяв всупереч іудеям і зробив усе, аби визволити Ісуса. Метою вставки є змішування відповідальності за страту Ісуса, мовляв, згрішили разом Пилат та іудеї. Проте існує перевірений принцип: де відповідає більше одного, там не відповідає ніхто. Отже, вставка зроблена для того, аби зняти відповідальність з іудеїв.

Продовження вставки: «З тієї хвилини Пилат шукав, як би його відпустити, та юдеї кричали: Як відпустиш його, не будеш другом кесаря! Усяк, хто з себе робить царя, противиться кесареві!». Насправді Пилат почав шукати можливості відпустити Ісуса не після згаданого іудейського крику, а з самого початку і протягом усього судового розгляду. Окрім того, в цей момент іудеї вже не могли звинувачувати Ісуса у прагненні стати царем, тому що це звинувачення вже було спростованим, відтак іудеї висунули проти Ісуса нове звинувачення.   

Отже, в оригінальному тексті було таке: «[1] Відповів Ісус: Ти не мав би проти мене ніякої влади, якби тобі не було дано згори. [2] Пилат, почувши ті слова, вивів Ісуса і сів на судилищі, на місці, що зветься Літостротон, по-арамейськи – Гаввата».

У цьому фрагменті криється підказка щодо причини загадкової канонізації Понтія Пилата. У першому реченні Ісус пояснює Пилату, що він є учасником вищого задуму. У другому реченні Пилат вже не запитує – він рішуче діє і швидко розв’язує кризу. Отже, між першим і другим реченням відбулася відверта розмова. Про що? Що це за «ті слова» (τῶν_λόγων) Ісуса, після яких Пилат відкинув сумніви і за кілька хвилин завершив суд? Для кращого розуміння погляньмо на подальший розвиток подій.

Самовикриття іудеїв: «Кров його на нас і наших дітей»

«Пилат, почувши ті слова, вивів Ісуса і сів на судилищі, на місці, що зветься Літостротон, по-арамейськи – Гаввата. А був то день, коли приготовляли Пейсах, близько шостої години. І каже до іудеїв: Ось цар ваш. Ті закричали: Геть! Геть із ним! Розіпни його! Пилат каже їм: Царя вашого розіп’яти? Первосвященики відповіли: Нема у нас царя, крім кесаря! І видав його їм на розп’яття» (Іван 19.9-16).

Євангеліє від Матвія розповідає про те, що відбулося між великим криком, піднятим іудеями, і остаточним присудом з видачею Ісуса на розп’яття:

«Пилат, бачачи, що нічого не допомагає, але більший галас робиться, взяв води й умив перед натовпом руки та й каже: Я невинний крові його; ви бачили. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших! Тоді він відпустив їм Варавву, а Ісуса видав на розп’яття» (Матвій 27.24-26).

Пилат красномовно дав зрозуміти, що не візьме на себе вину за жодних обставин – і посилив це виразною сценою з умиванням рук. У такий спосіб він поставив іудеїв перед вибором: «Або війна з Римом, або берете вину на себе». І вони це зробили: «Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!» – гелленською «καὶ ἀποκριθεὶς πᾶς ὁ_λαὸς εἶπεν: Τὸ_αἷμα αὐτοῦ ἐφ΄ ἡμᾶς καὶ ἐπὶ τὰ_τέκνα ἡμῶν».

Пилат переграв іудеїв. Як ми вже згадували вище, іудеї планували вбити Ісуса руками Пилата, поклавши на нього всю вину. Але насправді відбулося перевертання ситуації: Пилат прилюдно засвідчив свою невинність, а провину за смерть боголюдини добровільно взяли на себе іудеї – і заявили про це виразно, голосно, одностайно.

Євангеліє від Івана уточнює час, коли це відбулося: «А був то день, коли приготовляли Пейсах, близько шостої години» – тобто це було в п'ятницю (23 березня 31 року) о 12-ій годині дня. Нагадаємо, що в Арійській Традиції доба починається на світанку, по-теперішньому о 6:00,  тому євангельське «о шостій годині» означає «опівдні». 

Важливо, що дуже подібне перевертання ситуації вже відбулося півдоби перед тим – минулої ночі: Іуда-зрадник хотів видати Ісуса тайкома і представити себе невинним, мовляв, ну що тут такого, просто підійшов і привітався поцілунком з учителем. Проте Ісус зробив так, що зрада Іуди відбулася добровільно, відверто, під напруженим поглядом десятків людей. Ми добре пам’ятаємо, як це було. Іуда домовився з іудеями: «Кого я поцілую, то він, беріть його» (Матвій 26.48). Але Ісус його випередив і запитав озброєних іудеїв: «Кого шукаєте? Ті відповіли: Ісуса Назарянина. Каже їм Ісус: Це я» (Іван 18.4). В цій ситуації Іуда вже був не потрібний, але ж він домовився з нападниками, щоб схопити саме того, кого він поцілує. Тож Іуді довелося підійти до Ісуса і здійснити поцілунок зради, а щоб у цьому не було сумнівів, Ісус ще й голосно запитав: «Іудо, поцілунком видаєш сина людського?». Тож сталося так, що замість запланованої таємної зради Іуда насправді здійснив красномовне самовикриття.

А тепер погляньмо на те, як сталося дивовижне самовикриття іудеїв перед розп’яттям Ісуса. У це важко повірити. Вони ж так ретельно планували вбити Ісуса чужими руками, але коли дійшло до діла, то голосно визнали свою вину  – неочікувано для самих себе.

Анти-хуцпа Понтія Пилата

Нагадаємо, що початкове звинувачення, яке іудеї висунули проти Ісуса, полягало в тім, що він начебто самозванно проголосив себе царем, бунтує народ проти Риму, закликає не платити податки. Понтій Пилат і Герод Антипа спростували це звинувачення і виправдали Ісуса: «Тоді, скликавши первосвящеників, старшин і народ,  Пилат до них промовив: Ви привели до мене цього чоловіка як бунтаря народу. Ось я, розсудивши справу перед вами, не найшов у цьому чоловікові ніякої вини в тому, в чому ви оскаржуєте його. Та й Герод не найшов, бо ж відіслав його до нас» (Лука 23.19). Отже, розгляд питання про те, що Ісус проголосив себе царем, вичерпано, справу про самозванного царя закрито.

Іудеї не наполягають на цьому брехливому звинуваченні, натомість висувають нове – що Ісус самозванно проголосив себе сином божим. Пилат усамітнюється з Ісусом, а потім виходить до натовпу і, о диво, підіймає вже закрите питання про царя: «І каже до юдеїв: Ось цар ваш. Ті закричали: Геть! Геть із ним! Розіпни його! Пилат каже їм: Царя вашого розіп’яти? Первосвященики відповіли: Нема у нас царя, крім кесаря!»

Очевидно, що ні Пилат, ні іудеї не вважали Ісуса іудейським царем. То навіщо Пилат збурює натовп, хоча перед тим всіляко його заспокоював? Навіщо ця відверто провокаційна заява, від якої іудеї просто оскаженіли?

Відповідь: Саме для того, щоб оскаженіли. Їхня старшина також перейнялася психозом, а від проголошеної Пилатом хуцпи з «царем» взагалі втратила рівновагу й пильність. Вона вже не розуміє, що відбувається: щойно Пилат загравав з натовпом і з усіх сил намагався знайти компроміс, а тепер просто НАХАБНО З НИХ ЗНУЩАЄТЬСЯ, наче він є повним володарем ситуації.

І ось у цей момент, коли натовп біснується, а первосвященники перебувають в інтелектуальному ступорі, Пилат здійснює виставу з умиванням рук і несподівано погоджується стратити Ісуса. Але дає зрозуміти, що цьому заважає одна дрібничка, можна сказати, формальність. Він наче каже іудеям: «Я не проти, але хтось за це має взяти на себе відповідальність. Я не візьму за жодних обставин. А ви візьмете на себе його кров?»

Яка спокуса для іудеїв! Просто визнайте свою вину – наче говорить до них Пилат, – і спокійно йдіть їсти свій Пейсах. Ви ж так утомилися, цілу ніч нервувалися, голодні, а тут «вже близько шостої години», як «між іншим» зауважив євангеліст Іван.

І це спрацювало – іудеї не устояли проти маніпуляції Пилата: «Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших! Тоді він відпустив їм Варавву, а Ісуса видав на розп’яття».

Таємна розмова Ісуса з Пилатом

А тепер саме час повернутися до розмови Ісуса з Пилатом у Преторії. Євангеліє не передає її змісту. Євангеліст Іван, хоч був повністю в курсі «внутрішньої кухні», повідомляє тільки про початок розмови і її результат.

Початок розмови: «Відповів Ісус: Ти не мав би проти мене ніякої влади, якби тобі не було дано згори».

Слова Ісуса (опущено).

Результат розмови: «Пилат, почувши ті слова, вивів Ісуса і сів на судилищі». Далі Пилат діє впевнено, зухвало, швидко. Від закінчення розмови з Ісусом до остаточного присуду щодо розп’яття могло пройти близько п’яти хвилин.

Ми бачимо наче двох різних людай – «Пилат до розмови з Ісусом» і «Пилат після розмови». То що таке почув Пилат? Що його преобразило? Надало сили та сміливості?

Звісно, стенограми в нас нема. Проте розуміння контексту розмови та її результату дозволяє зробити доволі правдоподібну реконструкцію.

По-перше, Пилат відкинув умовності своєї високої посади і виступив у ролі сумлінного учня. 

По-друге, Ісус пояснив, що робить в Єрусалимі – він дає своїм учням майстер-клас мистецтва керувати подіями, апофеозом якого буде його смерть і воскресіння. Тому він жодним чином не захищає себе, а учні за всім уважно спостерігають здалека без найменшої спроби втрутитися в хід подій.

По-третє, була надія донести до іудеїв знання про Царство боже за допомогою апостола Іуди Іскаріота, але він зрадив, тому цей пункт програми відпадає.

По-четверте, Ісус поділився з Пилатом, що Іуда-зрадник створив проблему: він виказав первосвященникам таємницю про те, що Ісус є боголюдиною, сином божим, хрестом. Первосвященик Каяфа зацікавився цією інформацією – і це погано: коли Ісус умре і буде беззахисним, іудеї можуть вчинити спробу розчленувати його тіло і унеможливити воскресіння.  

По-п’яте, Ісус попросив захистити своє мертве тіло на час розп’яття і евакуації до тілосховища, що за 50 метрів від місця страти.

По-шосте, Ісус повідомив, що Йосип Ариматейський – це його батько, він прийде за мертвим тілом і його треба негайно йому віддати.

По-сьоме, Ісус пояснив Пилату, як легко мирно роз’язати кризу і зробити так, щоб іудеї добровільно взяли на себе відповідальність за свій злочин.

Миттєве розв’язання кризи     

Весь наступний хід подій блискуче підтверджує наведену вище реконструкцію розмови Ісуса з Пилатом. Ось хронологія того, що відбулося.

Пилат застосовує маніпуляцію з «іудейським царем» та умиванням рук: згідно з повідомленням євангеліста Івана, це відбулося «близько шостої години», по-нашому о 12-й годині дня.

Ісуса негайно ведуть на розп’яття. Усе відбувається просто миттєво: «Була ж шоста година, коли розп’яли його» (Марко 15.25).  

Ісус вмирає через три години:  «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Лельо, лельо, лем з мя ся остані! … Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа» (Матвій 27.46,50). «Було вже близько дев’ятої години, Ісус закликав сильним голосом: Отче, у твої руки віддаю дух мій! Сказавши це, він віддав духа» (Лука 23.44,46). Як бачимо, Ісус мав досить сили, щоб виразно і голосно вигукнути передсмертну ритуальну формулу. Це означає, що він свідомо увійшов у стан смерті. «Коло дев’ятої години» значить коло 15-ї години.

Мертве Ісусове тіло перебувало на таврі ще три години – до вечора, тобто до 18-ї години. Нагадаємо, що події відбуваються в районі весняного рівнодення, а саме 23 березня. Згідно з сучасним календарем, у цей день захід сонця в Єрусалимі відбувається о 17:52.

 «Коли настав уже вечір, Йосип з Ариматеї, поважний радник, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, він видав Йосипові тіло» (Марко 15.42-45).

Image

Пилат не здивувався, що Йосип прийшов за тілом, адже про це його попередив Ісус. Пилата здивувало лише те, що Ісус помер так швидко. Увага: Пилат дізнався про смерть Ісуса через 6 годин після розп’яття – і це його здивувало. Він здивувався би ще більше, якби дізнався, що насправді Ісус помер на три години раніше. Це підтверджує думку, що Ісус свідомо увійшов у стан смерті.

Смерть Ісуса підтвердив сотник, відповідальний за захист Ісусового тіла. З цього можна зробити висновок, що Ісуса захищала сотня (центурія) римських воїнів. Тобто Пилат виконав прохання Ісуса щодо захисту його тіла.

– Чому Ісуса не зняли з тавра одразу ж після смерті?

Можемо припустити, що наступні три години демонстрації мертвого тіла мали остаточно всіх переконати, що смерть реальна, а не вдавана.

З другого боку, це можна пояснити міркуваннями безпеки. Після заходу сонця почало швидко темніти, іудеї вже пішли святкувати Пейсах, вулиці обезлюдніли. Саме в цей час до Понтія Пилата непомітно прийшов Йосип Ариматейський. Ісуса поклали у гробницю під покровом сутінок.

«Тоді Йосип зняв його, обгорнув полотном і поклав у гробниці, що була висічена у скелі. Потім прикотив камінь до входу гробниці; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосипа, дивились, де його поклали» (Марко 15.46-47). Ця дивна гробниця потребує окремого розгляду – і ми нею ще займемося в наступній статті. А зараз повертаємось до початкового запитання –

Чому Понтія Пилата проголосили святим?

Відповідь невимушено випливає з усього наведеного вище. Пилат діяв як ідеальний чиновник. Він з повагою поставився до Ісуса і постарався здійснити справедливий суд. Навіть коли змушений був піти на бичування Ісуса, то компенсував завдані страждання, подарувавши Ісусу свою порфіру (багряницю) – надзвичайно дорогий одяг, що був атрибутом високого статусу. Коли Пилат дізнався про те, що Ісус є боголюдною, то виступив у ролі сумлінного учня й виконав усі його настанови – мирно розв’язав кризу і захистив цілісність Ісусового тіла.

Останнє запитання: Чому апостол Іван не подав у Євангелії запис розмови Ісуса з Пилатом?

Відповідь: тому що Пилату треба було ще 5 років управляти Іудеєю. Чотириєвангеліє було написане, ймовірно, до кінця 31-го року, а правління Пилата на посаді префекта Самарії, Іудеї та Ідумеї тривало до 36-го року. Виклад змісту розмови і розкриття ролі Понтія Пилата могли привести іудеїв до вибуху люті, постання і геноциду. Тому було прийняте зважене рішення в розрахунку на те, що кому треба, той сам зрозуміє. Ми зрозуміли – і це надихає.   

На завершення варто додати, що Євангеліє, серед іншого,  можна розглядати як докладний, достовірний, літературно довершений та інформаційно захищений звіт про навчальний курс з опанування Царства божого та саморозвитку, проведений Ісусом від березня 30 року до квітня 31 року.  Про це – у наступній статті: Школа Ісуса Хреста: історія заснування, перші шість учнів, навчальна база

Image