У рік президентських виборів в Україні все, що пов’язане із кріслом президента, викликає непідробний інтерес найширшої громадськості. Хоча, зрештою, і персона нашого Президента і феномен впливовості посади, яку він займає, ніколи не страждали від недостатньої уваги до себе. Але зараз, із нетерпінням очікуємо на результати президентських перегонів восени 2004, навіть попри явний та цинічний тиск влади на волевиявлення виборців, що здійснюється (як всі того є свідками) в небувалих масштабах. До речі, за свідченням матері мого знайомого, в часи Брежнєва “його було менше”, ніж зараз Януковича. Думаю, досить промовисте порівняння.

Але зараз мені йдеться не про того, хто буде, а про тих хто був і ще є президентами.

Прочитання спогадів наших двох президентів “Маємо те, що маємо” Л. М. Кравчука, та зовсім свіженьких – “Україна – не Росія”, Л.Д. Кучми, навело мене на думку, що президенти під час свого правління не тільки видають укази, призначають та звільняють державних службовців, підписують чи ветують закони, словом правлять, зовсім ні! Виявляється цікавенька містична закономірність.

Звичайно, що традиція президентства в нас ще не така тривала як, наприклад, у США, й тому не знаємо наскільки запропонована тут “гіпотеза” знайде своє теоретичне підтвердження з часом, але навіть ті два приклади, що маємо в новітній історії України є настільки симптоматичними, що не можу втриматися, щоб не поділитися ними.

Коли президентство Л. Кучми минеться, як минулося президентство Л. Кравчука, можливо, ми зрозуміємо, що найбільш яскраві вербальні сигнали, що їх нам посилали президенти під час свого правління, мають набагато важливіше значення й існують, а отже впливають на нашу свідомість, в історичній перспективі набагато довше, ніж триває саме їх президентство.

Які найбільш яскраві спогади залишило у нашій пам’яті президентство Кравчука у цьому розумінні? Це, звичайно ж, всім відоме “маємо те, що маємо”. Й може це дивно, але саме так Л.М. Кравчук назвав і свої спогади, видані видавництвом “Століття” у 2002 році, і думаю, він знав, що робить.

А в році Божому 2003-му, ми вже мали щасливу нагоду ознайомитися із виданими у Москві спогадами поки що чинного Президента, й який, маю надію, законно передасть владу новообраному вже на початку грудня 2004 року. Ці роздуми називаються, як широко відомо, “Україна – не Росія” й, за інформацією “України молодої” та інформацією, поширеною в мережі Інтернет, книжка стала політичним бестселером на минулорічному Московському книжковому ярмарку, що, признаюся, не може не тішити.

Обидві книжки цікаві й їх варто прочитати кожному зацікавленому українцеві щоб краще зрозуміти своїх президентів, які керували нами близько п’ятнадцяти останніх років, але творіння ці важливі для нас не тільки, а можливо й не стільки, своїм змістом, як своїми промовистими назвами, своєрідними рекламними “слоганами”, із якими два наші президенти асоціюватимуться тепер завжди. Перший – із “маємо те, що маємо”, а другий (і третій у одній особі) із – “Україна – не Росія”.

Й після міркувань про значення цих, здавалося б простих, словосполучень, починаєш підозрювати, що обіймання посади президента дає не тільки визначену нашою Конституцією майже необмежену владу при дуже вже обмеженій відповідальності (у зв’язку із практичною неможливістю реалізації процедури імпічменту через відсутність реального та детального правового механізму цього дійства), а наділяє таку особу й новими здібностями – програмування сучасного та майбутнього очолюваної ним країни.

Бо, як тепер бачимо, влучно висловлені ними словосполучення, наповнені містичною понадчасовою енергією, є не тільки словами, а перетворюються у своєрідний інформаційний код до розуміння історичного періоду їх правління, і значною мірою є способом програмування нашого підсвідомого в ті короткі з історичної перспективи проміжки часу, коли ми мали щастя обрати їх на посади наших правителів.

Тому ці короткі фрази мають значно важливіше символічне значення, ніж ми собі це уявляємо, бо насправді значною мірою є своєрідним відображенням програм дій цих президентів.

Отже, “Маємо те, що маємо”. Які асоціації викликають ці слова?

Я би запропонував такий асоціативний ряд. Констатацію існуючого стану та примирення із існуючим становищем, яке б воно не було; небажання його змінити; підсвідоме сильне бажання, щоб не було гірше.

Цей слоган немов-би символізує перший етап нашої післяперебудовної історії, коли ми лише почали усвідомлювали себе громадянами нової держави й повною мірою відчули біль незадоволеності очікувань від незалежності через гіперінфляцію, втрату заощаджень, погіршення рівня життя, відчуття безвиході й безперспективності та незнання того, як це змінити.

Цей слоган-констатація відображає міру нашої “мудрості” та “політики” на тому етапі історії, коли відчуття того що є, видається якоюсь містичною конечністю й швидкість змін унеможливлює будь-який цілеспрямований вплив на процеси. Тавтологія, в змісті якої прагнули побачити, і багато хто бачив, мудрість.

Фраза, що була підсвідомим виправданням наших економічних та значною мірою політичних неуспіхів, корумпованості чиновників, низького рівня нашого життя; виправданням нашого “сьогодні” через неможливість змінити своє “вчора” та небажання змінити своє “завтра”. Фраза, що заколисує, та не сприяє будь-яким цілеспрямованим зусиллям, прирікаючи їх на безуспішність на неможливість змінити існуючий стан речей. Фраза у якій ми – об’єкти впливу інших, а не повноправні суб’єкти будь-якого діалогу. Фраза як апогей української “меншовартості”, та її вербальне узагальнення.

Цей салоган, поза сумнівом, коли був популярним, працював у колективній свідомості людей не конструктивно, а негативно, гіпнотично навіюючи нам пасивність, переконуючи у безвідповідальності та байдужості влади. Люди не вірили, що ця держава має майбутнє, коли навіть керівники держави не знають що робити і просто змирилися із існуючим станом речей.

Саме тому, напевне, Л.М. Кравчук на протязі свого президентства був таким собі шаманом “стабільності”, яка веде в нікуди.

Згадаймо, чим пригадується нам цей тривожний час – гіперінфляцією, міжнародним визнанням; важкими перемовинами із Росією; надзвичайним економічним падінням; зростанням тривоги та невпевненості; розставанням із ядерною зброєю тощо тощо. Періодом втрат, які нам виправдовували тим, що “маємо те, що маємо”, для того, щоб вберегти основне – сам факт незалежності.

Слоган “Україна – не Росія” вже цілком інший. Він, як видається, є наступним історичним кроком слоганотворчості наших президентів – коли державні інституції створено й вони більш-менш ефективно працюють; коли корупція є, але вона адміністративно контрольована, й здається, за бажання можновладців, може бути досить швидко викорінена; коли економічне життя налагоджується й ми навчилися торгувати зі світом; коли ми придумали “багатовекторність” й поступово ніби-то усвідомлюємо що то таке.

Коротше кажучи, слоган “Україна – не Росія” відображає той етап, коли ми поступово починаємо усвідомлювати себе, як суб’єкта процесів у яких приймаємо участь, й оцінювати явища своїм розумом, а не чужим. Хоча, звичайно, не все так однозначно позитивно – можливо таке сприйняття лише наслідок маніпулювання влади через “темники” нашою свідомістю.

Й хоча на перший погляд фраза видається банальною та очевидною, для багатьох навіть в Україні вона після належного осмислення цілком може стати одкровенням, коли цей слоган бринітиме у свідомості на протязі тривалого часу.

Правління Кучми не є для нас навіть спогадами, бо це десятиліття ще не закінчилося. Але пам’ять підказує деяке економічне зростання, обумовлене, здається, більше сприятливою економічною кон’юнктурою, ніж діями влади; активізацію зв’язків із Заходом і, останніми роками, все більше здавання позицій Росії, щоб було легше втриматися при владі; поступове вироблення власної позиції із важливих питань та прагнення у міру сил впливати на міжнародні процеси. Запам’яталося це правління також відродженням совєцького способу управління та небажанням грати за правилами; відсутність чіткої позиції з багатьох важливих зовнішньополітичних питань та прагненням керівництва догодити всім, лиш би не оцінювали внутрішні справи та дали спокій у протисненні політичної реформи, проведенні своїх президентських виборів та приватизації останніх ласих шматків державної власності. Що ж, це теж, імовірно, можна пояснити як хворобу росту.

Тому Л.М. Кучму можемо кваліфікувати як сильного шамана суперечностей та протиставлень оточуючих для збереження політичної (читай власної) рівноваги та безпеки.

Здається мені, Президенти не просто залишили після себе прості та зрозумілі словосполучення-слогани, вони закодували інформаційний простір навколо нас певною енергією, яка якоюсь мірою визначала, а можливо й, визначає напрямки нашого буття. Й цей код є ключем до розгадки таємниці їх президентства, саме у ньому їх справжня передвиборча програма.

Наші президенти немов би шамани, які через своє слоганне камлання є відображенням завдань маленьких епох свого президентства.

Шкода, що ці слогани ми взнали вже під час їх президентства, якби вони нам були відомі до виборів, то, думаю, наприклад, Кравчука ми можливо й не обрали б. А Кучма, імовірно, переміг би у 1999 році й під час першого туру виборів.

Тому й зараз, під час виборів 2004-го, ми перш за все повинні у кожному кандидаті відчути цю шаманську духовну силу й водночас розгадати, яким слоганом керуватиметься той чи інший кандидат у тому випадку, якщо його оберуть, всі наступні п’ять років, адже нам жити із цим кодом і в ньому.


© Роман Москаль, 2004
Заступник Президента з питань основної діяльності ЗАТ „Інюрполіс”, адвокат, місто Харків