12 років безцільного тупцювання на місці породжують зневіру і відчай. Відсутність стимулу до життя через неспроможність реалізації власних можливостей для забезпечення елементарних духовних і матеріальних потреб веде до повного занепаду. Ні влада, ні опозиція не здатні запропонувати ясної і чіткої програми подолання затяжної кризи. Несміливі спроби заміни збанкрутілої людиноненависницької комуністичної ідеології модними західними рецептами дають жалюгідний ефект. Говоримо про брак національної ідеї, забуваючи, що на чужих цінностях власну ідеологію, яка б об’єднала весь народ в єдиний злагоджений державний механізм, не побудуєш, тим більше такий народ, як наш, який унікальний своєю самобутністю, що свідчить про його досить древнє походження. Ця самобутність видає українця в будь-яких обставинах поміж представників інших рас і народів.

Народ, що дав світові унікальну трипільську культуру, на землі котрого зароджувалась індо-європейська цивілізація, гени якого носять представники білої раси в різних куточках земної кулі не може водночас зламати свій усталений віками традиційний уклад. Переживаючи часи злету і занепаду, відшліфовувалися наші народні звичаї і культура, які намагалися опиратись зовнішнім впливам, вбираючи саме те, що необхідне. Навіть сучасне українське православ’я є лише синтезом християнства і язичницьких вірувань. Традиції, що передавались тисячоліттями від cтаршого покоління до молодшого виробили в народі стійкий імунітет до чужого, як до гіршого.

Іноді це приводило до трагічних наслідків, як це мало місце в 1708-1709 рр. Знаючись на українських звичаях, московські агенти поширювали неймовірні за своєю абсурдністю чутки про шведів – союзників українців у війні з Москвою, з метою викликати у народу відразу до чужинців. І це спрацьовувало. Ярлик «антихристів», який приліпили москалі шведам знайшов своє «підтвердження» в «неповазі» останніх до образів (не знімали капелюха в приміщенні), та вживанні м’яса та молока по середах і п’ятницях. Інший би тільки тішився, що у нього купують харчі, але не українець. Каральні акції проти українців ( жорстока різанина в Батурині, де московським військом було вирізано усе 20-тисячне населення міста) не викликали в нашому народі такого осудження, як м’ясоїдство шведів. Більшість козаків «и слышать не хотели, чтобы отстать от Царя и царства Христианского и передать себя в волю Монарха Лютеранского, попирающего иконы Святых и сквернящего среды и пятницы мясоедением» («Історія Русів»).

Неприязнь до чужого має дуже давнє коріння. Воно культивувалося ще в дохристиянські часи з метою збереження не лише традиційних вірувань але й авторитарної влади самих жреців. На ті часи це було цілком виправданим. Територія розселення племені не займала великого простору, але свято оберігалася і захищалась усім дорослим населенням. Люд в основному займався землеробством, земля була родючою, тому й не було нагальної потреби в експансії чужих територій. Проблема перенаселеності вирішувалась досить просто – молодші в роду, яким не вистачало наділів орної землі збивались у ватаги і емігрували в пошуках нової батьківщини. У Івана Франка є вірш – гімн експансіонізму, присвячений людям, що йшли завойовувати незвідані землі. Ось уривок з цього вірша:

«Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий!
До відважних світ належить,
К чорту боязнь навісну!
Кров і труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вітчизну!»

Там, де вони селилися, виникали нові звичаї, побут, мова, культура і т.п., на що впливали різні фактори, як природні (біосфера – ноосфера, див. В. І. Вернадський, «Наукова думка як планетне явище»), так і соціальні.

Український народ також зазнавав різних впливів, переваривши в своєму національному казані безліч племен і народів. В певні історичні періоди це ледь не призводило до непередбачених наслідків. Після поразки Мазепи значна частина козацької старшини, обурена засиллям російської адміністративно-командної системи, теж почала усвідомлювати свою етнічну відмінність від північного народу. Почали з’являтися різні теорії щодо походження козацького народу.

Якщо раніше, ще в ХVІ-ХVІІ ст., виводячи себе від сарматів, козацька старшина намагалася уподібнитись шляхті, в середовищі якої була популярна тема про походження польської еліти від сарматських царів, а пізніше «споріднитися» з Москвою, як «правонаступником» Києва (під впливом тогочасного православного духовенства), то вже на початку ХVІІІ ст. з’являється теорія походження козацького народу від хозарів. За цією теорією виходило, що козаки, як окремий народ, має древнішу від українців і росіян історію. Справді, хозари ще за кілька століть до виникнення Київської Русі прийняли християнство, а Візантійський імператор Лев Ісавранин в 730 р. заставив свого сина Льва Копроніма одружитися з Іриною, дочкою хозарського кагана. Цей факт використовували козацькі гетьмани, хизуючись древністю своєї династії і спорідненістю її з візантійською, що неабияк дратувало російських імператорів.

Європейські історики охоче підтримали хозарську теорію походження козаків і невідомо, якого б це надалі набуло поширення, якби не увірвався терпець Катерині ІІ. Спочатку було ліквідовано інститут Гетьманства, а трохи згодом і саму Січ. Нащадки тих козаків, що оселились у Росії співають українських пісень, запивають сало горілкою і вперто вважають себе окремим народом, відмінним від росіян і українців.

В Україні, на щастя, такого не спостерігається. Питання приналежності козаків українській нації вирішив Тарас Шевченко. Раз і назавжди. З’явившись на світ у часи, коли ще живі були свідки героїчної минувщини, Шевченко своєю титанічною, подвижницькою працею об’єднав і мертвих, і живих, і ненароджених своїх земляків у політичну націю, дав їм національну ідею і чіткі орієнтири.

На відміну від західноєвропейських країн, де капіталістичні відносини (матеріальний стимул) сприяли розвиткові і становленню політичних націй, у нас це становлення відбулося через духовну сферу (Шевченко). Усвідомлюючи неперевершений геній Кобзаря, його мученицький тернистий шлях на Голгофу, месіянську ролю не лише для одних нас українців, його здатність розуміти і сприймати надвисокі, божественні істини, що давало йому право спілкуватись і в чомусь навіть не погоджуватись з Самим Творцем, виникає питання: чому Церква до сих пір не визнала його святим? Відповідь проста: Тарас Шевченко не вписується в прийняті Церквою стандарти, за якими визначається святість. Він стоїть, як апостол, як месія, вище цього поняття. Адже він нам дав не лише право на політичне буття. Він нам дав право усвідомлювати себе вибраним народом, як себе усвідомлює, наприклад, ізраїльський народ, один з предків якого боровся з Самим Господом*. Отож маємо повне право вважатися вибраними завдяки Тарасу Григоровичу Шевченку.

Розуміння цього, усвідомлення власного духовного потенціалу допоможе нам легко подолати будь-які труднощі, перед якими зараз пасуємо, наче заворожені. І тоді справдиться пророцтво Кобзаря:

«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі»

* Ізраїль в перекладі зі староєврейської означає «Боровся з Богом».