Одним із принципових моментів етики є розмежування на своїх та чужих, на ближніх та дальніх. Ближні та дальні – це відносно новий вимір людської етики, який виникає у зв’язку з розвитком коннективності світу та утилітарного характеру соціальної діяльності. Коли світ стає більше поєднаний дорогами та газетами, відстань між людьми дуже зменшується, і дальній стає ближнім. З іншого боку, ближніх починають використовувати утилітарно, так що любов до ближнього перетворюється на свою протилежність. Так з’являється принципово новий погляд на етику – ближній не той, хто входить до нашого ближнього кола, а той, чиї цінності тотожні.

В ісламі є три рівні близькості: 1) сім’я та сусіди; 2) друзі та колеги; 3) віруючі та невіруючі. Християнство не мало чогось подібного. Розмежування на ближніх та дальніх було введено в філософію Ніцше, який опонував доволі простій етиці християнства, яка вже в часи Ніцше не могла дозволяти однозначно інтерпретувати етичні дії щодо оточуючих.

Ніцше змінює фундаментальну християнську настанову – "люби не ближніх, а дальніх". Ніцше показує залежність етичної дистанції не від особистих вчинків, а від соціальних відносин: "дальні оплачують вашу любов до ближнього". Окрім того, Ніцше вперше вводить принципово новий спосіб любові – любов через конфлікт та війну – "якщо ви зберетеся вп’ятьох, шостий має померти".

Отже тільки конфлікт та війна в соціальному світі дозволяють справді побачити, хто ближній, хто дальній, хто свій, а хто чужий. Розмежування на своїх та чужих не є важливим у спокійні часи. Ми можемо мати відносини як зі своїми, так і з чужими. Цінності людей є дуже часто не проявленими не тільки для інших, але і для самої людини, допоки не настає ситуація конфлікту. Будь-який конфлікт рано чи пізно стає ціннісним, і от тоді, коли питання доходить до засадничих речей, проявляються глибоко приховані спрямування душі. Конфлікт вимагає завжди різкого розмежування і чіткої ідентифікації – хто є хто, де свої, де чужі.

Що таке свій? Це означає не приналежність до одного кола, а ототожнення в якихось спільних цінностях. Глибоко приховані цінності, як було сказано, проявляються тільки в конфліктах або в інших пограничних ситуаціях. Свій – це той, чиї засадничі цінності є ідентичними самості, а не просто схожими. Просто схожість завжди дасть збій, завжди призведе до конфлікту. Чому такі важливі спільні цінності, і чому вони стають такими принциповими у ситуації конфлікту? Бо конфлікт чи війна означає зміну світу, появу нової перспективи.

Що таке чужий? Тільки з людьми тотожних засадничих цінностей ми маємо спільну перспективу. З людьми чужими ми маємо різну перспективу. Інакше кажучи, якщо ви маєте стосунки з ближнім своїм, який став чужим, то його перспектива – віддалення від вас, інше майбутнє, з чужими людьми, у іншому колективі. І коли це відбувається, чужий завжди каже – подивись, я ж свій, я не змінився, ми ж з тобою маємо спільне минуле, нам є що згадати, нам разом було добре. Можна сказати, що це все так – чужий завжди апелює до минулого. А той, хто хоче визначитися, апелює до майбутнього.

І коли більш далекоглядний каже чужому – у нас нема спільного майбутнього, конфлікт перетворюється на війну. Саме тому чужий стає ворогом. Не війна породжує ворогів, а вороги породжують війну. Колись розумна сволота Геббельс казав: "головне це правильно вибрати ворога". Ворог – це та персоніфікована перспектива, якої людина хоче уникнути, перетворюючи чужих на ворогів.

Проте війни це не просто конфлікти між ворогами. Війни це також знищення багатьох інших людей, які втягнуті у конфлікти примусово. Війни проходять крізь сім’ї, партії, корпорації, кола друзів та знайомих. Війни це також знищення ресурсів своїх чужими, а чужих своїми. Війни це народження нової перспективі на рівні конфлікту засадничих цінностей на уламках старого. Саме неможливість мирно обрати універсальну позитивну перспективу породжує війни.

Чому стала можлива війна в Україні? Саме тому, що для універсальної позитивної перспективи олігархічно-владний клас повинен відмовитися від монопольного становища в країні на користь домінування середнього класу. Але це вже неможливо. Олігархічно-владний клас втратив розуміння ситуації, втратив відчуття перспективи, втратив залишки довіри.

Це не перший конфлікт, що має можливість стати війною. Тоді, в 2004 році, нам вдалося втриматися на межі. Тоді були сподівання, що представники частини еліти зможуть подолати монополізм олігархічно-владного класу. Але сьогодні не залишилося жодних таких сподівань на жодну політичну групу. Далі – лише війна.

Не автор почав цю війну. Не журналісти почали цю війну. Не середній клас почав цю війну. Війну почав олігархічно-владний клас проти середнього класу. Середній клас потрібен олігархічно-владному класу тільки в якості найманих працівників. У якості вільних підприємців середній клас їм не потрібен, бо дуже свободолюбивий і здатен на протести. Саме тому іде податкова та силова війна проти нього.

Проблема лише в тому, щоб визнати початок війни як війну. Саме невизнання початку війни призвело до страшенних втрат в 1941 році з боку СРСР ("не піддаватися на провокації" – так говорила влада). Влада і зараз це говорить. Отже той, хто не визнає війну, по суті діє на боці ворожого олігархічно-владного класу, намагаючись збільшити втрати. Щоб діяти адекватно, потрібно мати мужність називати речі своїми іменами.

Чи зможемо ми цього разу втриматися на межі? Як і в 2004 році знову виникає питання цілісності країни. Але якщо вірно вибрати ворога, як казав сволота Геббельс, то тоді можна ще повоювати за позитивну перспективу. Наші вороги не донецькі, і не галичани. Наші вороги – олігархічно-владний клас і ті, хто залишається на його боці.

---

В тему:

Чому братва безумствує?

Український дракон, або конкурс на Президента

Де знайти нову еліту?

Тризуб свободи і Дракон волі

Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього Гетьманату