Як кажуть розчаровані сінофіли (шанувальники китайського кіно, різновид сінефілів): замість того, щоб змагатися зі своїм давнім другом-ворогом, вічним суперником Чжаном Імоу, який теж витратив чимало держкоштів на свого “Героя”, працював би, як колись, у благословенні часи “Царя дітей” або навіть “Імператора й убивці”. Не кажучи вже про видатну картину “Прощай, моя наложнице”, за яку отримав “Золоту пальмову гілку”...

Однак і Кайге, й Імоу, які колись диктували світову моду та знову відкрили Піднебесну для всього цивілізованого світу, якоїсь миті вирішили піти іншим шляхом. Обоє (якщо, звичайно, вірити їхнім словам) ночей не сплять, думають про глядачів. Зрозуміло, не про тих, які обожнювали їх за ранні шедеври, а про інших – які роблять горезвісну касу. Щоправда, з “Клятвою” казус: очікуваного прибутку досі немає, хоча видовище запаморочливе. Тому що китайські режисери – єдині у світі, хто може обійтися без комп’ютерного “клонування” масовки: в “Клятві” є сцени, до яких залучили близько тисячі статистів. У це важко повірити, тому що сьогодні кожному дурневі відомо, хто насправді робить батальні сцени історичних блокбастерів: просунутий програміст-комп’ютерник, слухняний виконавець режисерської волі. Кайге ж воліє все робити “вручну”: видершись на кран, він, немов генерал перед боєм, окидає поглядом людей і простір.

Одне можна сказати напевне: “Клятва” – настільки гарний фільм, що сюжет (якась принцеса ніяк не може вибрати між воєначальником і рабом) не має абсолютно жодного значення. Багато хто, заворожений запаморочливою візуальною красою, навіть не надто розуміє, в чому, властиво, тут фішка: хто в кого закохався, хто на кого перетворився й що після цього буде. Час дії теж не надто зрозумілий – якесь невизначене середньовіччя. До речі, те саме було з “Героєм” Чжана Імоу, де зображення перемогло геть усе. Добре це чи погано? Важке запитання. Погано те, що все це, як не крути, кон’юнктура. Добре інше: що китайці продовжують розвивати мову кіно, використовуючи його незвідані досі можливості. Енергетика древньої раси, її вітальність і міць тепер переплавилися в такі ось форми – грубо кажучи, комерційні. Ну що ж, дякуємо.

Діляра Тасбулатова, “Итоги”