Терористичні акти як політична технологія мали лише тоді успіх, коли удар був спрямований безпосередньо проти представників влади. Якщо, навіть випадково, страждало цивільне населення, важелі терезів миттєво перехилялись на користь уряду, навіть, якщо цей уряд на погляд більшості населення був нелигітимний. Цю тезу добре розуміли сучасні політики, в арсенал яких входили терористичні методи боротьби.

Найяскравішою ілюстрацією усвідомлення цих тонкощей стала зміна тактика діяльності знаменитої Ірландської республіканської армії, яка в останню епоху свого існування дуже обережно планувала свої терористичні акти, обов”язково попереджаючи про місце їх здійснення громадськість та владу з тим, щоби уникнути втрат серед цивільного населення.

Коли ж втрат серед цивільного населення уникнути не вдавалось, то це виявлялось якщо не подарунком, то принаймні чудовим способом заробити політичний капітал для правлячого режиму. Особливо, якщо уряд тримав випробування черговими виборами або просто падінням популярності.

Набагато легшою для терористів була ситуація, коли конфлікт відбувався між групами, які були географічно відділені одна від одної, і одна з яких беззастежно асоціювалась з „несправедливим” урядом. Тоді терористичні акти можна було організовувати всередині анклавів, де ця група проживає, не боячись при цьому завдати шкоду „своїм” громадянам. Тому “чужими” громадянами легко жертвували фактично всі етнічно забарвлені терористичні групи, - від Національного Фронту визволення Алжиру, які першими, у нові часи, ефективно використовували політичний тероризм, до сучасних мілітиризованих рухів Близького Сходу.

Цього й близько немає у актах терору на Троєщині, організатори яких „зізналися”, що хотіли змінити на краще життя саме українських громадян.

Зазначимо, що всередині груп тероризм працював лише на політичне керівництво цієї групи – кожен вибух, кожен підпал і постріл із залізною закономірністю скріплював авторитет нинішніх лідерів, які у таких обставинах мали проявляти жорсткі авторитарні риси. Натомість, опозиційні течії, які проголошували демократизацію відносин всередині групи, неминуче зазнавали поразки як тільки примара військових сутичок ставала політичною реальністю.

Здатність військового стану працювати на посилення влади офіційних лідерів етнічних груп є так само ефективною і для цілих країн. Мрією кожного непопулярного уряду напередодні виборів, як відомо, є маленька переможна війна, або - резонансний терористичний акт, котрий згуртувала би націю навколо ще вчора непопулярних, а тепер “героїчних” лідерів країни.

Політологічні теорії по-різному пояснюють чому військові сутички або терористичні акти посилюють авторитет навіть непопулярного уряду. Інституційні теорії – які акцентують увагу на політичній структурі суспільства – стверджують, що у часи військової кризи посилюється вага виконавчої вертикалі та силових органів, які, природно, отримують більшу суспільну увагу та ресурси.

Психоаналітичні теорії, натомість, говорять про пробудження первісних інстинктів у часи фізичної небезпеки, коли співплемінники інстиктивно гуртуються навколо вожака, яким би злим і несправедливим у мирні часи він не був. Нарешті, культурологічні течії проголошують, що під час кризи у спільноти зявляється страх перед швидкими змінами, прокидається інтерес до призабутих консервативних цінностей, і, отже, співвітчизники обирають стару, але знайому політичну еліту за принципом, який найкраще вчувається у народному “коней на переправі не міняють”.

Такі події як вибух на Троєщині не стільки очорнюють опозицію, скільки пробуджують страх - найсильніше людське почуття, яке примушує на виборах обирати не за раціональним розрахунком - який кандидат може покращити життя народу? - а виключно на ірраціональному відчутті небезпеки перед невідомими змінами – змінами гасел, програм, і, головне, - на ірраціональному страхові від появи нових людей.

Зміна критеріїв політичного вибору у широких народних мас може статися і в індустріально розвинених суспільствах, де, здається, вже не лишилось місця для ірраціональних інстинктів. Ще за тиждень до терактів 11 вересня Сполученими Штатами гуляли бурі щодо легітимності останніх президентських виборів, у яких нинішній президент отримав не до кінця зрозумілу перемогу над своїм своїм опонентом Елом Гором, голоси якого з технічних причин ніби-то недорахували на виборчих дільницях у штаті Флорида.

Але одразу ж після зруйнування терористами Торгівельного центру всі без винятку політичні сили Америки заявили про беззастережну підтримку нині діючого президента. А в мас медіа образ недалекого політика, осміяного десятками анекдотів, у яких Буш молодший толком не знає де яка країна георафічно розташована, і яка її навзва, - перетворився на “лідера світового спільноти” проти “світового зла”.

Здатність військового стану привертати увагу до центральної фігури виконавчої влади особливо часто застосовується у недемократичні країнах, традицію чому заклав хрестоматійний підпал Рейстагу в нацистській Німеччині, батьківщині сучасної політичної пропаганди.

Чимало країн Латинської Америки – напівавторитарних режимів з сильно вираженої президентською вертикаллю – мають постійні територіальні конфлікти з своїми сусідами, що, як на європейске око, замилене Югославією та історією двох світових воєн, виглядає дивно, адже Латинська Америка досить монокультурний регіон, з єдиною мовою та релігією. Однак пояснення цим конфліктам досить просте - статистично територіальні конфлікти у цих країнах загострюються напередодні виборів...

Надійніше, звичайно, мати інспіровані військові дії – себто терористичні акти – всередині країни. Тоді уряд може повністю тримати ситуацію під контролем, адже конфлікт з сусідніми країнами може несподівано затягнутись.

В російських інтернет-виданнях вже чимало було написано про те, що перше обрання Путіна сталося саме завдяки тероризмові – вибухах у житлових будинках та дагестанському рейдові чеченського радикала Басаєва, який, не багато не мало, таємно домовився про такий рейд з Волошиним, тодішнім головою єльцинської адміністрації. Облишивши дискусію чи насправді така змова відбулась, зазначу, що ця популярна версія досить точно відображає кому міг бути вигідним тероризм на території Росії.

Було би найбільшою дурницею навіть припускати, що вибухи на Троєщині організовані опозицією. Якби організатори вибухів були політичними терористами, вони би спрямували удар проти представників ненависної їм влади, і в жодному разі – не проти випадкових громадян. Треба також було би зовсім політично неосвітченим політиком, щоби не розуміти кому будуть вигідні вибухи під час виборчої кампанії, а такої політично неграмотності від терористів, які ризикують власною свободою і життям заради власної ідеї, годі й чекати.

За вибухами також не видно жодної чіткої організаційної струкутри, характерної для терористичних рухів. У троєщинських „революціонерів” також геть відсутня фанатична відданість власним ідеям. Хоча у світі справжні терористи – це віддані своїй ідеї люди, які легко жертвують своїм життям і не „коляться” на першому ж допиті.

Нарешті, якби до вибухів була причетна справжня опозиційна сила, то вона би складалась з доведених до відчаю людей, розчарованих легальними методами політичної боротьби. Такі відчайдухи не просто не приймають легальних методів боротьби, а і зневажать своїх співвітчизників, які до них вдаються. Кожен терористичний акт – це не лише удар по „чужому” узурпаторському уряду, а, і опосередковано, - по власним поміркованим центристам.

Тому просто смішним є те, що у троєщинських „терористів” знайшли листівки Ющенка, - політика, який ніколи не закликав до революції і, навіть, колись підписав листа, який засуджував кампанію „Україна без Кучми”. Це так само якби у Басаєва знайшли агітаційні листівки Кадирова, в прибічників Алька Єди - портрети Саудівського короля Фаада Азіза, або – це вже з української історії – у бандерівців знайшли би агітаційні матеріали за „поміркованих” мельниківців.

Стиль виконання актів терору на Троєщині – лише і тільки виборча технологія влади, яка показала, що заради збереження свого благополуччя вона готова легко жертвувати життям і здоров”ям власних громадян. Після Троєщини кандидат від влади Віктор Янукович ще до виборів перетворюється на Кучму-2, від якого, після нищівних звинувачень у причетності до вбивства журналіста Гонгадзе, найбільше і наймужніше, що можна було чекати – це дострокової відставки.