Протягом бурхливих подій 2004—2006 рр. народна увага була прикута до боротьби політиків за владу. При цьому «за кадром» залишилися грубі вади самої системи державного устрою, без виправлення яких неможливі суттєві зміни. Ці системні дефекти можна швидко виправити — і тоді ми станемо очевидцями стрімкого й невимушеного поліпшення всього нашого життя.
Почнемо з «чотирьох китів», на яких стоїть ефективна організація будь-якої спільноти — чи це локальна громадська організація, чи транснаціональна корпорація, чи цілий народ: 1) мета; 2) повноважний керівник; 3) персональна відповідальність керівника за досягнення поставленої мети; 4) контроль громади за процесом керівництва та його результатами.
1. МЕТА
Осмислена діяльність передбачає наявність чіткої мети, тому саме з неї починається статут будь-якої організації — це очевидний, загальновизнаний факт. Головним статутним документом держави Україна є Конституція, проте в ній з якогось дива нічого не сказано про мету державної влади. Тобто взагалі не зрозуміло, навіщо вона (влада) потрібна народові. А оскільки немає мети, то неможливо оцінити, ефективна ця влада чи ні. Наприклад, якщо метою влади є поліпшення здоров’я народу і, відповідно, збільшення тривалості його життя, то нинішня влада вкрай неефективна, бо третина українських чоловіків (!) не доживає навіть до пенсійного віку. Якщо ж метою влади є очищення української території від корінного народу і заселення її іноземцями, то ця влада є просто суперефективною: за 15 років діяльності влади українців стало менше на 5 мільйонів (через переважання смертності над народжуваністю), зате кількість іноземних мігрантів досягла до 6,8 мільйонів (4-те місце у світі після США, Росії та Німеччини).
Зауважте, що з формального погляду державну владу України безглуздо звинувачувати у вимиранні українського народу, бо в жодному законі не сказано, що вона повинна сприяти його кількісному зростанню. Щоправда, в Конституції говориться, начебто «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3). Проте це аж ніяк не можна називати формулюванням державної мети, адже одна річ щось визнавати цінністю, а геть інша — втілювати його в життя; до того ж незрозуміло, про яку «людину» йдеться в цій статті — громадянина України, представника згаданих вище 6,8 мільйонів іноземних мігрантів чи людину взагалі — як вид Homo sapiens.
Мета організації — це стан, якого вона прагне досягти. Щоб мета слугувала надійним орієнтиром, вона має бути чітко визначена через кількісні показники. Яка має бути мета державної влади в Україні? Якщо говорити простою мовою, то державну мету можна сформулювати так: Щоб українці були багаті, культурні й здорові, і щоб їх було багато. Чи можна це оцінити кількісно? З чисельністю населення зрозуміло — тут треба тільки точно порахувати, а от як оцінити заможність, культуру і здоров’я цього самого населення? Тут також немає проблем: для кількісної оцінки цих параметрів у міжнародній практиці давно використовується Індекс людського розвитку (Індекс якості життя), який розраховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів реальних доходів на душу населення, досягнутого рівня освіти і тривалості життя.
Отже, тепер маємо чітко сформульовану державну мету. Щоб вона не залишилася пустим звуком, її необхідно записати в Статут держави Україна — в її Конституцію. Це робиться доволі просто — через доповнення 3-ї статті Конституції України (розділ I. Загальні засади) таким реченням: «Метою державної влади є кількісне зростання корінного населення України та неухильне підвищення якості його життя, що визначається Індексом людського розвитку Програми розвитку ООН». У цій статті Конституції вже є положення про головний обов’язок держави: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», тому запропоноване речення з формулюванням мети держави буде його органічним продовженням.
2. ПОВНОВАЖНИЙ КЕРІВНИК
Наявність повноважного керівника — це «другий кит» успішної організації. В Україні таким керівником є Президент, адже згідно з Конституцією від 28.06.1996 він є главою держави і володіє найбільшими владними повноваженнями, наприклад, «має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів» (стаття 106, п. 30), для подолання якого потрібно не менше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради (стаття 94).
Зміни, внесені Верховною Радою в Конституцію згідно із Законом N 2222-IV (2222-15) від 08.12.2004, суттєво зменшують повноваження Президента, через що Україна вже не має повноважного, а отже — відповідального керівника. Натомість значні повноваження перейшли до Верховної Ради, тож тепер уже немає з кого персонально запитати про стан справ у державі.
Ще гірше те, що згаданий закон руйнує конституційне поле України. Він змінює конституційний лад з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а таке рішення можна приймати лише на всенародному референдумі — згідно зі 5-ю статтею Конституції: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Добре розуміючи, що згаданий закон є антиконституційним і може бути скасований Конституційним Судом, Верховна Рада зробила наступний злочинний крок — заборонила Конституційному Суду виконувати свій прямий обов’язок, зафіксований у статті 147: «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України». Для цього вона прийняла закон України №1253 вiд 4 серпня 2006 року, яким заборонила Конституцiйному Суду України переглядати антиконституційну «політреформу».
Таким чином, внаслідок прийняття двох антиконституційних законів Верховна Рада позбавила державу повноважного і відповідального керівника, здійснила крок до узурпації влади (порушивши статтю 5 Конституції), відкрила «скриньку Пандори» для нових зловживань і остаточного руйнування правового поля, бо якщо можна брутально порушити головний закон держави, то всі інші закони — й поготів.
Для виправлення згаданої антидемократичної деформації потрібно шляхом всенародного референдуму скасувати антиконституційну «політреформу» і зберегти законну президентсько-парламентську республіку з повноважним і відповідальним главою держави — цим другим «китом» успішної організаційної системи.
3. ПЕРСОНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА
Отже, маємо мету держави і главу держави — Президента, який наділений усіма повноваженнями для організації роботи держави на досягнення цієї мети. Однак цього не достатньо — потрібна наявність дійових стимулів до того, щоб повноважний керівник був зацікавлений працювати на досягнення мети. Особиста зацікавленість і персональна відповідальність президента за досягнення конституційної мети є третім «китом» організації. Зрозуміло, що цей принциповий момент теж має бути зафіксовано в головному статутному документі держави.
За Конституцією Президент володіє найбільшими владними повноваженнями, тому й повинен нести найбільшу відповідальність за досягнення державою її мети. Через це статтю 102 Конституції України (розділ V. Президент України) треба доповнити таким реченням: «Президент несе персональну відповідальність за досягнення мети державної влади (стаття 3) на час завершення свого президентського строку. За невиконання зазначеної мети Президент відповідає власним майном і власною свободою згідно з рішенням Верховного Суду, яке має бути прийнято протягом 6 місяців з дня закінчення його президентських повноважень після відкритого судового розгляду з прямою відео- та радіотрансляцією в національному ефірі». Це положення відповідає демократичному принципу, за яким «посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства», а також тексту присяги Президента: «Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу» (стаття 104). Президент може бути виправданий Верховним Судом, якщо буде встановлено, що керована ним державна влада не досягла своєї мети через непереборні обставини.
Якщо Президентові не вистачає повноважень для якісного виконання своєї конституційної функції, то він може винести на всенародний референдум пропозиції змін до Конституції щодо збільшення повноважень Президента з одночасним посиленням його персональної відповідальності — відповідно до статті 106, п. 6: «Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою».
Якщо нині діючий Президент не готовий до персональної відповідальності за досягнення конституційної мети, то він іде у відставку згідно зі статтею 108, п. 1. Конституції або ініціює дострокові президентські вибори, в яких не бере участі.
Що ж до матеріальної зацікавленості Президента в ефективній діяльності, то його винагорода має складатися з фіксованої та змінної частин. При цьому змінна частина повинна прямо залежати від кінцевих результатів діяльності керованої Президентом влади, тобто від досягнення державою її конституційної мети. Ця норма має бути чітко прописана у відповідному законі України і стосуватися всієї владної вертикалі.
4. КОНТРОЛЬ НАРОДУ ЗА ДІЯМИ ВЛАДИ
Обов’язковою умовою демократичного устрою є прозорість і підконтрольність влади — це «четвертий кит» будь-якої організації: чи це громадська структура, чи акціонерне товариство, чи ціла нація. Народ повинен знати, що реально відбувається і як керована Президентом влада щоквартально та щорічно наближається до своєї конституційної мети — зростання кількості корінного населення та якості його життя. Для забезпечення функції контролю в демократичних організаціях створюється незалежний орган — ревізійна комісія, яка повинна забезпечити здійснення належного контролю за фінансово-господарською діяльністю товариства. Незалежність, а отже ефективність цього контролюючого органу забезпечується тим, що він обирається загальними зборами товариства і тому підзвітний лише цим зборам — це усталена й загально визнана практика.
В Україні функцію ревізійної комісії виконує Рахункова палата. Згідно з законом України, вона «здійснює контроль на засадах законності, плановості, об’єктивності, незалежності та гласності». Проблема в тому, що за Конституцією (стаття 85, п. 16) «призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати» здійснює Верховна Рада. Отже, члени Рахункової палати прямо залежні від ВР і тому аж ніяк не можуть здійснювати задекларований «контроль на засадах незалежності», тобто діяти в інтересах всього народу, а не одного з державних органів.
Більше того, всі інші передбачені Конституцією контролюючі органи (Прокуратура, Верховний Суд, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини) по суті недієздатні, оскільки призначаються Президентом або Верховною Радою – тобто тими, кого вони повинні контролювати. Тож виходить, що державні органи «контролюють самі себе», так би мовити, бавляться в самоконтроль у вільний від основної роботи час.
Щоб контроль народу за державними органами перетворився з порожніх декларацій на об’єктивну реальність, треба зробити просту річ: доповнити повноваження Рахункової палати функцією конституційного контролю, створивши на її основі Конституційно-Ревізійну палату, голову якої обирати на загальнонаціональних виборах — так само, як ми обираємо Президента. Тоді він буде справді незалежним, оскільки відповідатиме лише перед народом, що його обрав. При цьому голова Конституційно-Ревізійної палати повинен, подібно до Президента, нести персональну відповідальність за керований ним контролюючий орган.
Зрозуміло, що це має бути зафіксовано в Статуті держави, тобто в Конституції. В окремій статті треба записати, що голова Конституційно-Ревізійної палати обирається громадянами України одночасно з Президентом на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
5. ВИСНОВОК: «ВСЕ НЕ ТАК, ЯК ТРЕБА»
Наведений вище аналіз однозначно свідчить, що існуючий в Україні державний устрій — це заперечення загальновизнаних організаційних аксіом демократичних товариств:
1. Нація не має чітко сформульованої конституційної (статутної) мети, тому державна влада працює не на народні, а на власні інтереси, адже кожен посадовець ставить перед собою власну мету.
2. Внаслідок антиконституційної «політреформи» Україна не має повноважного керівника, спроможного нести персональну відповідальність за дії керованої ним державної влади.
3. Конституція України не передбачає матеріальної зацікавленості і персональної відповідальності Президента за досягнення ним конституційної мети.
4. Нація не має незалежної «ревізійної комісії» — контролюючого органу, відповідального перед народом і спроможного контролювати законодавчу, виконавчу та судову владу. Тому державна влада неефективна, антинародна, безконтрольна і безкарна.
6. ЩО РОБИТИ?
Потрібно якнайскоріше провести всенародний референдум за народною ініціативою згідно з 72-ю статтею Конституції: «Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області». Шляхом референдуму народ має висловити підтримку проекту раціоналізації держави, яка полягає у збереженні законної президентсько-парламентської республіки відповідно до Конституції 1996 року та у внесенні в неї трьох зазначених вище положень про:
— мету державної влади;
— персональну відповідальність Президента за досягнення мети;
— всенародне обрання голови Конституційно-Ревізійної палати.
Запропоновані зміни Конституції прості, логічні й самозрозумілі, вони є практичним втіленням задекларованого в Конституції курсу на «розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави». Здійснення проекту раціоналізації держави дозволить радикально підвищити якість життя української нації, досягти єдності держави та суспільства. Підготовка й проведення референдуму матимуть величезне просвітницьке значення для народу України, сприятимуть національній консолідації та вихованню громадянської відповідальності.
7. ТЕСТ НА ЩИРІСТЬ
Очевидно, що український народ кровно зацікавлений у негайному здійсненні запропонованої раціоналізації держави. Особливо велика зацікавленість у середнього класу — малого та середнього бізнесу, винахідників, науковців, письменників, журналістів, професійної еліти, взагалі творчих і духовно самодостатніх людей. За нинішньої державної системи, яка обслуговує великий вітчизняний капітал і транснаціональні корпорації, середній клас приречений на знищення, його представникам «світить» або економічне рабство, або вимушена еміграція.
В раціоналізації держави, тобто в її фактичній демократизації, мають бути зацікавлені й ті політики та політологи, що виголошують свою відданість народу і демократичним ідеалам. Тепер у них є можливість наочно довести щирість своїх декларацій — практичною підтримкою референдуму.
Взагалі, ідея раціоналізації держави Україна є тестом на визначення, з ким ти — з українським народом чи з кимось іншим. Це тест для кожного з нас.
Р. S.
19 серпня 2006 у приміщенні Києво-Могилянської академії працювала Політологічна секція IV Всесвітнього форуму українців. У ній взяли участь українці з різних країн світу — науковці, політики, громадські діячі, журналісти. Після активної цілоденної роботи учасники одноголосно прийняла таку ухвалу:
Резолюція №1 Політологічної секції IV Всесвітнього форуму українців
Київ, 19 серпня 2006 р.
Підтримати проект раціоналізації держави, що передбачає внесення до Конституції України положень про:
1) мету державної влади — збільшення кількості корінного населення України та зростання якості його життя, що визначається Індексом людського розвитку ООН;
2) матеріальне заохочення повноважного і відповідального Президента держави та його персональну відповідальність за досягнення цієї мети згідно з окремою юридичною угодою між Народом України і Президентом України;
3) всенародне обрання голови Конституційно-Ревізійної палати та його персональну відповідальність за роботу цього головного незалежного контролюючого органу держави;
4) скасування антиконституційного закону України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції» від 8.12.2004, що змінив суспільно-політичний устрій держави без всенародного референдуму всупереч статті 5 Конституції України.
Наступного дня — 20 серпня 2006 р. — цю резолюцію підтримали загальні збори IV Всесвітнього форуму українців. Тому раціоналізація держави — це прояв волі світового українства.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Раціоналізація держави
Світ:
Доповідь на Політологічній секції IV Всесвітнього форуму українців, Київ, 19 серпня 2006 р.
06081901e.jpg
Протягом бурхливих подій 2004—2006 рр. народна увага була прикута до боротьби політиків за владу. При цьому «за кадром» залишилися грубі вади самої системи державного устрою, без виправлення яких неможливі суттєві зміни. Ці системні дефекти можна швидко виправити — і тоді ми станемо очевидцями стрімкого й невимушеного поліпшення всього нашого життя.
Почнемо з «чотирьох китів», на яких стоїть ефективна організація будь-якої спільноти — чи це локальна громадська організація, чи транснаціональна корпорація, чи цілий народ: 1) мета; 2) повноважний керівник; 3) персональна відповідальність керівника за досягнення поставленої мети; 4) контроль громади за процесом керівництва та його результатами.
1. МЕТА
Осмислена діяльність передбачає наявність чіткої мети, тому саме з неї починається статут будь-якої організації — це очевидний, загальновизнаний факт. Головним статутним документом держави Україна є Конституція, проте в ній з якогось дива нічого не сказано про мету державної влади. Тобто взагалі не зрозуміло, навіщо вона (влада) потрібна народові. А оскільки немає мети, то неможливо оцінити, ефективна ця влада чи ні. Наприклад, якщо метою влади є поліпшення здоров’я народу і, відповідно, збільшення тривалості його життя, то нинішня влада вкрай неефективна, бо третина українських чоловіків (!) не доживає навіть до пенсійного віку. Якщо ж метою влади є очищення української території від корінного народу і заселення її іноземцями, то ця влада є просто суперефективною: за 15 років діяльності влади українців стало менше на 5 мільйонів (через переважання смертності над народжуваністю), зате кількість іноземних мігрантів досягла до 6,8 мільйонів (4-те місце у світі після США, Росії та Німеччини).
Зауважте, що з формального погляду державну владу України безглуздо звинувачувати у вимиранні українського народу, бо в жодному законі не сказано, що вона повинна сприяти його кількісному зростанню. Щоправда, в Конституції говориться, начебто «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3). Проте це аж ніяк не можна називати формулюванням державної мети, адже одна річ щось визнавати цінністю, а геть інша — втілювати його в життя; до того ж незрозуміло, про яку «людину» йдеться в цій статті — громадянина України, представника згаданих вище 6,8 мільйонів іноземних мігрантів чи людину взагалі — як вид Homo sapiens.
Мета організації — це стан, якого вона прагне досягти. Щоб мета слугувала надійним орієнтиром, вона має бути чітко визначена через кількісні показники. Яка має бути мета державної влади в Україні? Якщо говорити простою мовою, то державну мету можна сформулювати так: Щоб українці були багаті, культурні й здорові, і щоб їх було багато. Чи можна це оцінити кількісно? З чисельністю населення зрозуміло — тут треба тільки точно порахувати, а от як оцінити заможність, культуру і здоров’я цього самого населення? Тут також немає проблем: для кількісної оцінки цих параметрів у міжнародній практиці давно використовується Індекс людського розвитку (Індекс якості життя), який розраховується за методикою Програми розвитку ООН на основі індексів реальних доходів на душу населення, досягнутого рівня освіти і тривалості життя.
Отже, тепер маємо чітко сформульовану державну мету. Щоб вона не залишилася пустим звуком, її необхідно записати в Статут держави Україна — в її Конституцію. Це робиться доволі просто — через доповнення 3-ї статті Конституції України (розділ I. Загальні засади) таким реченням: «Метою державної влади є кількісне зростання корінного населення України та неухильне підвищення якості його життя, що визначається Індексом людського розвитку Програми розвитку ООН». У цій статті Конституції вже є положення про головний обов’язок держави: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», тому запропоноване речення з формулюванням мети держави буде його органічним продовженням.
2. ПОВНОВАЖНИЙ КЕРІВНИК
Наявність повноважного керівника — це «другий кит» успішної організації. В Україні таким керівником є Президент, адже згідно з Конституцією від 28.06.1996 він є главою держави і володіє найбільшими владними повноваженнями, наприклад, «має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів» (стаття 106, п. 30), для подолання якого потрібно не менше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради (стаття 94).
Зміни, внесені Верховною Радою в Конституцію згідно із Законом N 2222-IV (2222-15) від 08.12.2004, суттєво зменшують повноваження Президента, через що Україна вже не має повноважного, а отже — відповідального керівника. Натомість значні повноваження перейшли до Верховної Ради, тож тепер уже немає з кого персонально запитати про стан справ у державі.
Ще гірше те, що згаданий закон руйнує конституційне поле України. Він змінює конституційний лад з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а таке рішення можна приймати лише на всенародному референдумі — згідно зі 5-ю статтею Конституції: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Добре розуміючи, що згаданий закон є антиконституційним і може бути скасований Конституційним Судом, Верховна Рада зробила наступний злочинний крок — заборонила Конституційному Суду виконувати свій прямий обов’язок, зафіксований у статті 147: «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України». Для цього вона прийняла закон України №1253 вiд 4 серпня 2006 року, яким заборонила Конституцiйному Суду України переглядати антиконституційну «політреформу».
Таким чином, внаслідок прийняття двох антиконституційних законів Верховна Рада позбавила державу повноважного і відповідального керівника, здійснила крок до узурпації влади (порушивши статтю 5 Конституції), відкрила «скриньку Пандори» для нових зловживань і остаточного руйнування правового поля, бо якщо можна брутально порушити головний закон держави, то всі інші закони — й поготів.
Для виправлення згаданої антидемократичної деформації потрібно шляхом всенародного референдуму скасувати антиконституційну «політреформу» і зберегти законну президентсько-парламентську республіку з повноважним і відповідальним главою держави — цим другим «китом» успішної організаційної системи.
3. ПЕРСОНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА
Отже, маємо мету держави і главу держави — Президента, який наділений усіма повноваженнями для організації роботи держави на досягнення цієї мети. Однак цього не достатньо — потрібна наявність дійових стимулів до того, щоб повноважний керівник був зацікавлений працювати на досягнення мети. Особиста зацікавленість і персональна відповідальність президента за досягнення конституційної мети є третім «китом» організації. Зрозуміло, що цей принциповий момент теж має бути зафіксовано в головному статутному документі держави.
За Конституцією Президент володіє найбільшими владними повноваженнями, тому й повинен нести найбільшу відповідальність за досягнення державою її мети. Через це статтю 102 Конституції України (розділ V. Президент України) треба доповнити таким реченням: «Президент несе персональну відповідальність за досягнення мети державної влади (стаття 3) на час завершення свого президентського строку. За невиконання зазначеної мети Президент відповідає власним майном і власною свободою згідно з рішенням Верховного Суду, яке має бути прийнято протягом 6 місяців з дня закінчення його президентських повноважень після відкритого судового розгляду з прямою відео- та радіотрансляцією в національному ефірі». Це положення відповідає демократичному принципу, за яким «посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства», а також тексту присяги Президента: «Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу» (стаття 104). Президент може бути виправданий Верховним Судом, якщо буде встановлено, що керована ним державна влада не досягла своєї мети через непереборні обставини.
Якщо Президентові не вистачає повноважень для якісного виконання своєї конституційної функції, то він може винести на всенародний референдум пропозиції змін до Конституції щодо збільшення повноважень Президента з одночасним посиленням його персональної відповідальності — відповідно до статті 106, п. 6: «Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою».
Якщо нині діючий Президент не готовий до персональної відповідальності за досягнення конституційної мети, то він іде у відставку згідно зі статтею 108, п. 1. Конституції або ініціює дострокові президентські вибори, в яких не бере участі.
Що ж до матеріальної зацікавленості Президента в ефективній діяльності, то його винагорода має складатися з фіксованої та змінної частин. При цьому змінна частина повинна прямо залежати від кінцевих результатів діяльності керованої Президентом влади, тобто від досягнення державою її конституційної мети. Ця норма має бути чітко прописана у відповідному законі України і стосуватися всієї владної вертикалі.
4. КОНТРОЛЬ НАРОДУ ЗА ДІЯМИ ВЛАДИ
Обов’язковою умовою демократичного устрою є прозорість і підконтрольність влади — це «четвертий кит» будь-якої організації: чи це громадська структура, чи акціонерне товариство, чи ціла нація. Народ повинен знати, що реально відбувається і як керована Президентом влада щоквартально та щорічно наближається до своєї конституційної мети — зростання кількості корінного населення та якості його життя. Для забезпечення функції контролю в демократичних організаціях створюється незалежний орган — ревізійна комісія, яка повинна забезпечити здійснення належного контролю за фінансово-господарською діяльністю товариства. Незалежність, а отже ефективність цього контролюючого органу забезпечується тим, що він обирається загальними зборами товариства і тому підзвітний лише цим зборам — це усталена й загально визнана практика.
В Україні функцію ревізійної комісії виконує Рахункова палата. Згідно з законом України, вона «здійснює контроль на засадах законності, плановості, об’єктивності, незалежності та гласності». Проблема в тому, що за Конституцією (стаття 85, п. 16) «призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати» здійснює Верховна Рада. Отже, члени Рахункової палати прямо залежні від ВР і тому аж ніяк не можуть здійснювати задекларований «контроль на засадах незалежності», тобто діяти в інтересах всього народу, а не одного з державних органів.
Більше того, всі інші передбачені Конституцією контролюючі органи (Прокуратура, Верховний Суд, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини) по суті недієздатні, оскільки призначаються Президентом або Верховною Радою – тобто тими, кого вони повинні контролювати. Тож виходить, що державні органи «контролюють самі себе», так би мовити, бавляться в самоконтроль у вільний від основної роботи час.
Щоб контроль народу за державними органами перетворився з порожніх декларацій на об’єктивну реальність, треба зробити просту річ: доповнити повноваження Рахункової палати функцією конституційного контролю, створивши на її основі Конституційно-Ревізійну палату, голову якої обирати на загальнонаціональних виборах — так само, як ми обираємо Президента. Тоді він буде справді незалежним, оскільки відповідатиме лише перед народом, що його обрав. При цьому голова Конституційно-Ревізійної палати повинен, подібно до Президента, нести персональну відповідальність за керований ним контролюючий орган.
Зрозуміло, що це має бути зафіксовано в Статуті держави, тобто в Конституції. В окремій статті треба записати, що голова Конституційно-Ревізійної палати обирається громадянами України одночасно з Президентом на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
5. ВИСНОВОК: «ВСЕ НЕ ТАК, ЯК ТРЕБА»
Наведений вище аналіз однозначно свідчить, що існуючий в Україні державний устрій — це заперечення загальновизнаних організаційних аксіом демократичних товариств:
1. Нація не має чітко сформульованої конституційної (статутної) мети, тому державна влада працює не на народні, а на власні інтереси, адже кожен посадовець ставить перед собою власну мету.
2. Внаслідок антиконституційної «політреформи» Україна не має повноважного керівника, спроможного нести персональну відповідальність за дії керованої ним державної влади.
3. Конституція України не передбачає матеріальної зацікавленості і персональної відповідальності Президента за досягнення ним конституційної мети.
4. Нація не має незалежної «ревізійної комісії» — контролюючого органу, відповідального перед народом і спроможного контролювати законодавчу, виконавчу та судову владу. Тому державна влада неефективна, антинародна, безконтрольна і безкарна.
6. ЩО РОБИТИ?
Потрібно якнайскоріше провести всенародний референдум за народною ініціативою згідно з 72-ю статтею Конституції: «Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області». Шляхом референдуму народ має висловити підтримку проекту раціоналізації держави, яка полягає у збереженні законної президентсько-парламентської республіки відповідно до Конституції 1996 року та у внесенні в неї трьох зазначених вище положень про:
— мету державної влади;
— персональну відповідальність Президента за досягнення мети;
— всенародне обрання голови Конституційно-Ревізійної палати.
Запропоновані зміни Конституції прості, логічні й самозрозумілі, вони є практичним втіленням задекларованого в Конституції курсу на «розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави». Здійснення проекту раціоналізації держави дозволить радикально підвищити якість життя української нації, досягти єдності держави та суспільства. Підготовка й проведення референдуму матимуть величезне просвітницьке значення для народу України, сприятимуть національній консолідації та вихованню громадянської відповідальності.
7. ТЕСТ НА ЩИРІСТЬ
Очевидно, що український народ кровно зацікавлений у негайному здійсненні запропонованої раціоналізації держави. Особливо велика зацікавленість у середнього класу — малого та середнього бізнесу, винахідників, науковців, письменників, журналістів, професійної еліти, взагалі творчих і духовно самодостатніх людей. За нинішньої державної системи, яка обслуговує великий вітчизняний капітал і транснаціональні корпорації, середній клас приречений на знищення, його представникам «світить» або економічне рабство, або вимушена еміграція.
В раціоналізації держави, тобто в її фактичній демократизації, мають бути зацікавлені й ті політики та політологи, що виголошують свою відданість народу і демократичним ідеалам. Тепер у них є можливість наочно довести щирість своїх декларацій — практичною підтримкою референдуму.
Взагалі, ідея раціоналізації держави Україна є тестом на визначення, з ким ти — з українським народом чи з кимось іншим. Це тест для кожного з нас.
Р. S.
19 серпня 2006 у приміщенні Києво-Могилянської академії працювала Політологічна секція IV Всесвітнього форуму українців. У ній взяли участь українці з різних країн світу — науковці, політики, громадські діячі, журналісти. Після активної цілоденної роботи учасники одноголосно прийняла таку ухвалу:
Резолюція №1 Політологічної секції IV Всесвітнього форуму українців
Київ, 19 серпня 2006 р.
Підтримати проект раціоналізації держави, що передбачає внесення до Конституції України положень про:
1) мету державної влади — збільшення кількості корінного населення України та зростання якості його життя, що визначається Індексом людського розвитку ООН;
2) матеріальне заохочення повноважного і відповідального Президента держави та його персональну відповідальність за досягнення цієї мети згідно з окремою юридичною угодою між Народом України і Президентом України;
3) всенародне обрання голови Конституційно-Ревізійної палати та його персональну відповідальність за роботу цього головного незалежного контролюючого органу держави;
4) скасування антиконституційного закону України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції» від 8.12.2004, що змінив суспільно-політичний устрій держави без всенародного референдуму всупереч статті 5 Конституції України.
Наступного дня — 20 серпня 2006 р. — цю резолюцію підтримали загальні збори IV Всесвітнього форуму українців. Тому раціоналізація держави — це прояв волі світового українства.
-------------------------
В тему:
Президент повинен збагачуватися лише разом з українським народом
РЕФОРМАЦІЯ: 25 ПУНКТІВ
Резолюція Політологічної секції IV Всесвітнього форуму українців
Конституційний міраж
Час змінювати Систему
Глобальна криза і Великий перехід
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков