Залізний вік як термін прийшов із античної літератури, а його початком у Східній Європі вважається поширення залізних виробів – з початку І тис. до н.е. і до початку середньовіччя. Насправді все почалося раніше: “Початком залізного віку реально можна вважати початок XII ст. до н.е.” (М.О.Чмихов “Археологія і давня історія України”).
Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б.М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.
На території України залізні вироби відомі вже в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII—XII ст. до н. е.). Один із предметів невизначеного призначення з Острівецького могильника культури Ноа також виготовлений із заліза. Численні кинджали з бронзовими руків’ями та залізними лезами зафіксовані в білозерській культурі (XII—X ст. до н. е.). Залізні речі також відомі в білогрудівській (XII— X ст до н. е.) і бондарихинській культурах (XII—X ст. до н. е.).
Отже, зміна бронзового віку ранньозалізним на території України відбувалася з XII, а не з IX-VIII ст. до н.е., як подається в археологічних періодизаціях 60-80 років.
Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650) рр. до н.е. Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу. Там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.
Можливо, саме цим і пояснюється зникнення поселень сабатинівської культури, а пізніше – поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на території Угорщини.
Процеси міграції стали характерним явищем для степів Євразії. Разом з переселенням народів старі економічні зв’язки були порушені. В Україні запаси сировини для бронзового виробництва були обмежені, відчувався брак привозної мідної руди, що спонукало до розвитку місцевого залізорудного виробництва.
Глобальна криза господарства і суспільного устрою племен пізньобронзової доби призвели до завойовницьких походів, найвідоміші з яких в історії того періоду – так звані походи “народів моря”. В них брали участь сабатинівські племена, що населяли степові простори теперішньої Правобережної України впритул до Чорного моря.
Сабатинівці досягли териториії Східного Середземномор’я (насамперед, Мікенської держави). Про них розповідав давньогрецький «батько історії» Геродот – про їхнє пересування від Гіпербореї (України) до Середземноморського острова Делос.
Походи “народів моря” охопили, передусім, усе Середземномор’я, у тому числі Мікенську Грецію, східне узбережжя Малої Азії і навіть Єгипет, тобто країни, які на той час активно освоювали залізоробне виробництво. Хеттська держава загинула в результаті боротьби з навалою “народів моря” та “західних мушків” (чи “мусків”) балканського походження. Не виключено, що серед них також були представники сабатинівських племен.
Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для значної частини населення. У світогляді, в тому числі і в мистецтві, центральною фігурою став образ воїна.
Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів, коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи.
Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров’я функціонували до XII ст. до н.е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних – кіммерійських – пам’ятках предмети озброєння були переважно із заліза і відзначалися вже розвинутими формами та технологією.
Археологічна довідка НО:
Сабатинівська культура датується 13-12 ст. до н.е. Свою назву ця археологічна культура отримала за назвою села Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області, де було розкопане двошарове поселення, нижній шар якого належить до Трипільської культури, а верхній – до пізнього періоду бронзового віку. Важливою рисою цієї культури є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. Часто в археології ця культура трактується як локальний різновид знаменитої Зрубної культури.
Білозерська культура, яка також здебільшого не виділяється в окрему археологічну культуру, а трактується як пізній етап зрубної культури або локальний варіант сабатинівської культури, зосереджувалася на нижньому Дніпрі в 12-10 ст. до н.е. Населення мало осілий спосіб життя і займалось скотарством та землеробством.
Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур на півдні України є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. До скарбів, яких лише на Північному Причорномор’ї виявлено більше 20, входять вироби з бронзи та зливки металу. Один з найбагатших скарбів виявлено біля села Рибаківка, що на Миколаївщині, де було знайдено 50 бронзових сокир-кельтів. Другий такий бронзовий скарб, що на Херсонщині, містив сім серпів, сокири та зливки бронзи загальною масою 24 кг.
У Причорномор’ї та Подніпров’ї в пізньому бронзовому віці був свій бронзоливарний центр, про що свідчать майстерні, виявлені в селах Малі Копані, Завадівка, що на Херсонщині, Дерев’яна, що на Київщині, Маяки поблизу Одеси тощо. В Малих Копанях, наприклад, знайдено 19 половинок ливарних форм, що служили для відливання коротких мечів, двох типів кинджалів, трьох типів кельтів, вістер до списів і дротиків, двох типів доліт, ножів, різних бляшок і підвісок тощо.
Культура Ноа, названа за могильником у с. Ноуа в Румунії, датується 1250—1000 рр. до н. е. Займала територію Південно-Східної Трансильванії, частину Румунії, Молдови і Середнє Подністров’я. В межах України ця культура була представлена на території теперішньої Чернівецької і Івано-Франківській області, на Тернопільщині і Львівщині, де поблизу Заліщиків і Держева знайдено бронзові скарби, що складалися, в основному, з бронзових серпів і прикрас.
Білогрудівська культура, що названа так за місцем перших розкопок у Білогрудівському лісі в Уманському районі Черкаської області, датується за різними джерелами 12—10 ст. до н. е. або 11—8 ст. до н.е. Представляє праслов’янський етнос, що почав утворюватися на лісостеповому Правобережжі України вже в попередній східнотшинецькій культурі. Характеризується курганними та безкурганними могильниками і зольниками. Зольники – невеликі горби попелу висотою до 800 см і до 40-50 метрів у діаметрі, що створювались на рівній площадці. В них знаходили фрагменти кераміки, знарядь праці, а під ними – сліди вогнищ. Це могли бути як залишки житлових споруд або прості попелища поблизу них, так і сліди ритуалів, пов’язаних з культом вогню і хатнього вогнища, який вшановували білогрудівці. Населення займалось переважно землеробством і розводило свійських тварин. Тут знайшли глиняні цідилки, якими, можливо, користувалися при виготовленні сиру, значну кількість зернотерок, крем’яних серпів, у тому числі складаних. З металевих виробів були поширені сокири-кельти, вістря списів, шила, а також прикраси. Відомі псалії, що свідчить про використання населенням коня для верхової їзди.
Бондарихінська культура, названа за поселенням в урочищі Бондариха поблизу Ізюма Харківської області, охоплювала в 12—10 ст. до н.е. (за іншими даними – 11—8 ст. до н. е.) лісостепове лівобережжя Дніпра. Найпівденніші пам’ятки цієї культури відомі в степу. Бондарихінська культура поширювалася до мідних рудників Донбасу. В 1977 році на лівому березі Дінця в 1,5 км західніше села Дронівка Артемівського району Донецької області разом із землянкою були розкопані господарські споруди бондарихінської культури, до яких належав і залізоплавильний горн.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Культура залізної зброї і експансія “народів моря”
Світ:
В завоюванні Східного Середземномор’я, Малої Азії та Єгипту відзначилися племена з Правобережної України.
07020101r.JPG
Залізний вік як термін прийшов із античної літератури, а його початком у Східній Європі вважається поширення залізних виробів – з початку І тис. до н.е. і до початку середньовіччя. Насправді все почалося раніше: “Початком залізного віку реально можна вважати початок XII ст. до н.е.” (М.О.Чмихов “Археологія і давня історія України”).
Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б.М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.
На території України залізні вироби відомі вже в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII—XII ст. до н. е.). Один із предметів невизначеного призначення з Острівецького могильника культури Ноа також виготовлений із заліза. Численні кинджали з бронзовими руків’ями та залізними лезами зафіксовані в білозерській культурі (XII—X ст. до н. е.). Залізні речі також відомі в білогрудівській (XII— X ст до н. е.) і бондарихинській культурах (XII—X ст. до н. е.).
Отже, зміна бронзового віку ранньозалізним на території України відбувалася з XII, а не з IX-VIII ст. до н.е., як подається в археологічних періодизаціях 60-80 років.
Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650) рр. до н.е. Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу. Там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.
Можливо, саме цим і пояснюється зникнення поселень сабатинівської культури, а пізніше – поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на території Угорщини.
Процеси міграції стали характерним явищем для степів Євразії. Разом з переселенням народів старі економічні зв’язки були порушені. В Україні запаси сировини для бронзового виробництва були обмежені, відчувався брак привозної мідної руди, що спонукало до розвитку місцевого залізорудного виробництва.
Глобальна криза господарства і суспільного устрою племен пізньобронзової доби призвели до завойовницьких походів, найвідоміші з яких в історії того періоду – так звані походи “народів моря”. В них брали участь сабатинівські племена, що населяли степові простори теперішньої Правобережної України впритул до Чорного моря.
Сабатинівці досягли териториії Східного Середземномор’я (насамперед, Мікенської держави). Про них розповідав давньогрецький «батько історії» Геродот – про їхнє пересування від Гіпербореї (України) до Середземноморського острова Делос.
Походи “народів моря” охопили, передусім, усе Середземномор’я, у тому числі Мікенську Грецію, східне узбережжя Малої Азії і навіть Єгипет, тобто країни, які на той час активно освоювали залізоробне виробництво. Хеттська держава загинула в результаті боротьби з навалою “народів моря” та “західних мушків” (чи “мусків”) балканського походження. Не виключено, що серед них також були представники сабатинівських племен.
Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для значної частини населення. У світогляді, в тому числі і в мистецтві, центральною фігурою став образ воїна.
Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів, коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи.
Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров’я функціонували до XII ст. до н.е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних – кіммерійських – пам’ятках предмети озброєння були переважно із заліза і відзначалися вже розвинутими формами та технологією.
Археологічна довідка НО:
Сабатинівська культура датується 13-12 ст. до н.е. Свою назву ця археологічна культура отримала за назвою села Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області, де було розкопане двошарове поселення, нижній шар якого належить до Трипільської культури, а верхній – до пізнього періоду бронзового віку. Важливою рисою цієї культури є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. Часто в археології ця культура трактується як локальний різновид знаменитої Зрубної культури.
Білозерська культура, яка також здебільшого не виділяється в окрему археологічну культуру, а трактується як пізній етап зрубної культури або локальний варіант сабатинівської культури, зосереджувалася на нижньому Дніпрі в 12-10 ст. до н.е. Населення мало осілий спосіб життя і займалось скотарством та землеробством.
Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур на півдні України є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. До скарбів, яких лише на Північному Причорномор’ї виявлено більше 20, входять вироби з бронзи та зливки металу. Один з найбагатших скарбів виявлено біля села Рибаківка, що на Миколаївщині, де було знайдено 50 бронзових сокир-кельтів. Другий такий бронзовий скарб, що на Херсонщині, містив сім серпів, сокири та зливки бронзи загальною масою 24 кг.
У Причорномор’ї та Подніпров’ї в пізньому бронзовому віці був свій бронзоливарний центр, про що свідчать майстерні, виявлені в селах Малі Копані, Завадівка, що на Херсонщині, Дерев’яна, що на Київщині, Маяки поблизу Одеси тощо. В Малих Копанях, наприклад, знайдено 19 половинок ливарних форм, що служили для відливання коротких мечів, двох типів кинджалів, трьох типів кельтів, вістер до списів і дротиків, двох типів доліт, ножів, різних бляшок і підвісок тощо.
Культура Ноа, названа за могильником у с. Ноуа в Румунії, датується 1250—1000 рр. до н. е. Займала територію Південно-Східної Трансильванії, частину Румунії, Молдови і Середнє Подністров’я. В межах України ця культура була представлена на території теперішньої Чернівецької і Івано-Франківській області, на Тернопільщині і Львівщині, де поблизу Заліщиків і Держева знайдено бронзові скарби, що складалися, в основному, з бронзових серпів і прикрас.
Білогрудівська культура, що названа так за місцем перших розкопок у Білогрудівському лісі в Уманському районі Черкаської області, датується за різними джерелами 12—10 ст. до н. е. або 11—8 ст. до н.е. Представляє праслов’янський етнос, що почав утворюватися на лісостеповому Правобережжі України вже в попередній східнотшинецькій культурі. Характеризується курганними та безкурганними могильниками і зольниками. Зольники – невеликі горби попелу висотою до 800 см і до 40-50 метрів у діаметрі, що створювались на рівній площадці. В них знаходили фрагменти кераміки, знарядь праці, а під ними – сліди вогнищ. Це могли бути як залишки житлових споруд або прості попелища поблизу них, так і сліди ритуалів, пов’язаних з культом вогню і хатнього вогнища, який вшановували білогрудівці. Населення займалось переважно землеробством і розводило свійських тварин. Тут знайшли глиняні цідилки, якими, можливо, користувалися при виготовленні сиру, значну кількість зернотерок, крем’яних серпів, у тому числі складаних. З металевих виробів були поширені сокири-кельти, вістря списів, шила, а також прикраси. Відомі псалії, що свідчить про використання населенням коня для верхової їзди.
Бондарихінська культура, названа за поселенням в урочищі Бондариха поблизу Ізюма Харківської області, охоплювала в 12—10 ст. до н.е. (за іншими даними – 11—8 ст. до н. е.) лісостепове лівобережжя Дніпра. Найпівденніші пам’ятки цієї культури відомі в степу. Бондарихінська культура поширювалася до мідних рудників Донбасу. В 1977 році на лівому березі Дінця в 1,5 км західніше села Дронівка Артемівського району Донецької області разом із землянкою були розкопані господарські споруди бондарихінської культури, до яких належав і залізоплавильний горн.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков