Відродження козацтва як повноцінної військової складової нашого суспільства можливе, в першу чергу, через відродження арійської ведичної духовності, яка є вірою провідних варн суспільства – брахманів і кшатріїв. Решта – похідне.
Досягнення нової генерації науковців – істориків, археологів, лінгвістів, народознавців, антропологів тощо, введення в науковий обіг нових, раніше невідомих історичних праць і джерел уможливили переосмислення нашого минулого. Накопичилося багато свідчень про величезну роль українців у творенні світової цивілізації.
Що Україна була Прабатьківщиною білої (арійської) раси, доведено рядом українських та зарубіжних вчених, серед яких Ю.О. Шилов [9–10], М.С. Грушевський [2], В.М. Даниленко, А.Кемп [11] та ін.
За свідченням антропологів, наприклад, C.П. Сегеди, антропологічний тип населення на землях сучасної України є результатом складних етногенетичних процесів: “Фізичні особливості сучасної людності України сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов’янських племен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян, тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергу успадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, за даними краніології та одонтології, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи – скіфи лісостепової смуги – населення черняхівської культури – давньоруська людність – сучасні українці” [8].
Є свідчення, що генетичне коріння сучасних українців сягає ще часів неоліту та першої в світі держави наших далеких предків Арати (Трипільська культура), розквіт якої був 8–6 тисячоліть тому. Південною частиною Арати був Аріян (Середньостогівська культура).
Українці є не тільки автохтонним, але і расотворчим етносом. Як стверджує Ігор Каганець, через зміщення літосфери 10 тисячоліть тому і викликані цим різкі кліматичні зміни сталася глобальна криза. Її подолання було уможливлено формуванням раси 3-го рівня – арійської раси. Вона народилася на території Північного Надчорномор’я і тут функція еволюційного локомотиву виконувалася трипільцями, аріями, кіммерійцями, скіфами, сарматами, антами, русичами, козаками. Розселення арійців з українського етнотворчого казана привело до виникнення феномену індоєвропейців, які в нинішньому світі є найбільшою цивілізаційною потугою [3].
З території, яку займає сучасна Україна, відбувалися постійні відцентрові міграції, а з міграційними хвилями ішло творення нових етносів, які освоїли простори Євразійського континенту, північної Африки і навіть Океанії, розповсюджувалися висока культура і дивовижні знання, якими володіли стародавні українці.
Природно, що прибульців на нових землях не зустрічали хлібом-сіллю. Утвердження відбувалося жорсткими силовими методами. А оскільки на той час праукраїнці здійснили технологічний прорив, особливо в області створення нових видів зброї і засобів ведення війни, то їм випало без значних зусиль завоювати величезні території та підняти до свого цивілізаційного рівня тамтешні племена і народи.
Серед головних досягнень в області тогочасних озброєнь слід назвати одомашнення коня та винахід колеса, що сталося ще за часів середньостогівської культури, а також використання цього винаходу для створення швидкохідних бойових колісниць. (Середньостогівська археологічна культура датується 5300–4250 рр. Виникла і розвивалася довгий час паралельно з трипільською культурою). Ці досягнення у поєднанні з умінням будувати фортифікаційні споруди та з передовою на той час зброєю ближнього бою уможливили принципово нову стратегію і тактику ведення бойових операцій.
Але найважливішим фактором, чому біла (арійська) раса спромоглася швидко завоювати і освоїти безмежні простори та цивілізувати завойовані племена і народи, була сама природа стародавнього українського суспільства, яке творилося на принципово новій засаді: первня інтересів спільноти над інтересами окремої особи. (“Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку. Лети повинність ісправлять”. – І.Котляревський. Енеїда).
Споконвічно у суспільстві виділялося чотири складові частини, які на сакральній мові, санскриті, називалися варнами:
брахмани – священнослужителі, які здійснювали комунікацію зі світом сакральним, духовні провідники суспільства;
кшатрії – воїни і адміністратори, які виконували організаційні і захисні функції, силова структура суспільства;
вайш’ї – виробники, які забезпечували суспільство матеріальними благами;
шудри – виконавці, які самостійного значення не мали.
До варн, на відміну від пізніших каст, відносилися члени суспільства винятково за своїми природними психофізичними властивостями. Суспільство було сильним, бо була співпраця і взаєморозуміння між його складовими. Кожна варна була невід’ємною часткою суспільства і виконання свого призначення і обов’язків бачила на рівні космічного та людського законів – Ріти і Дхарми. Варновий поділ суспільства був цілком природним, бо вважався створеним великими Богами наших предків.
Перші дві варни вважалися головними, а їх члени двічінародженими. Другим народженням було отримання знань та обряд посвячення, ініціація. Вважалося, що людина, яка не отримала знань, подібна до тварини. Тому українці впродовж усієї своєї історії прагнули до знань. Високий рівень освіти українства в козацькі часи відзначали іноземці, які побували на наших землях.
Провідну роль у суспільстві мали духовні провідники і воїни, бо саме завдяки їм спільнота могла втриматися у світі, постійно виборюючи власну екологічну нішу. Співпраця між двома вищими варнами забезпечувала баланс влади, яка базувалася на авторитеті учителя і силі керівника.
Оскільки силовою складовою суспільства були кшатрії, то для нас представляє інтерес вивчення традицій цих давніх воїнів і адміністраторів та їх екстраполяцію на пізніші часи, а саме, на період запорозького козацтва.
В українському суспільстві з найдавніших і до теперішніх часів завжди цінувався героїзм і самопожертва, розвинутим був культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна включав як основу основ виконання обов’язку захисника і борця: захисника землі, де живе його народ і духи його предків, борця з різноманітними ворогами – силами зла. Вороги вважалися рівними демонам, особливо ті, які не поклонялися арійським Богам і не приносили їм жертв. Тому війна була дійством сакральним як метафора принесення ворога у жертву Богам, що вважалось явищем бажаним і позитивним.
Перемога у війні розглядалася як необхідна умова продовження роду і виживання цілого народу. Слід однак зауважити, що у творах, які дійшли до нас з сивої давнини, згадки про людські жертвопринесення відсутні, навпаки, завжди підкреслюється противність такого арійській релігії.
Про життєві принципи, яким має відповідати арійський воїн говориться у “Бгагаватгіті” (“Божественній пісні”) [1], яка є частиною епосу “Магабгарата” (у підстрочному перекладі):
...Для кшатрія немає нічого кращого, ніж справедлива війна.
Як несподівано відчинені небесні ворота, радісно кшатрій сприймає таку війну.
Отже, коли ти не станеш до цього справедливого бою, то знехтувавши свій обов’язок і честь, приймеш на себе гріх.
І всі будуть говорити про твоє довічне безчестя, а славетному безчестя гірше смерті.
Великі колісничні подумають, що ти зі страху відмовився від битви; і, колись шанований, ти станеш зневажений.
Багато поганих слів будуть говорити твої супротивники, ганьблячи твою силу; що може бути гіршим?
Убитий ти досягнеш неба, живий, ти насолодишся землею; тому встань, наважся на битву.
Визнавши однаковими щастя і нещастя, досягнення і невдачу, перемогу і поразку, готуйся до битви, щоб не впасти у гріх (БГ.II.31-38).
Якості, якими має бути наділений кшатрій: “Відважність, пишнота, твердість, кмітливість, нездатність тікати з полі бою, великодушність, природа володаря” (БГ.XVIII.43).
Природа володаря, лідера, давала право на отримання влади, але для цього треба було мати решту якостей. Адже керівник у разі потреби ішов попереду своїх товаришів і бився нарівні з ними.
Бути керівником означало нести відповідальність перед тими, хто довірив йому владу. Відомо, що запорожці шанували своїх здібних полководців так само, як і не церемонилися з невдахами. Поняття про честь і обов’язок воїна як у давніх аріїв, так і їх нащадків, запорозьких козаків, мало чим відрізняються між собою: “Хоч пан, хоч пропав, двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці до зброї”.
Відданість воїна своєму призначенню і відсутність страху смерті обумовлювалися вірою у те, що сутність людини складає безсмертна душа, яка ніколи не народжувалася і ніколи не вмирає, а фізичне тіло – лише тимчасова оболонка, яку душа отримує, щораз з’являючись на Землі в нових народженнях.
Поняття про честь і обов’язок випливало із необхідності дотримання морально-етичних принципів варни, стереотипів поведінки, вибору тих чи інших варіантів рішень окремою особистістю. Вірність варні, а в термінах запорозького козацтва – товариству, означала готовність до жертви задля спільноти.
Згадаймо геніальну повість нащадка козацької аристократії Миколи Васильовича Гоголя “Тарас Бульба”, який через свій рід був добре обізнаний з козацькими звичаями. Тарас Бульба убиває свого сина Андрія, що є жертвоприношенням товариству за порушення його закону. Другою жертвою, принесеною задля товариства, є його син Остап. Тарас спостерігає, чи вистачить мужності у старшого сина достойно прийняти смерть і не зганьбити честі воїна, тобто, знову ж таки, не порушити законів товариства. І нарешті, апофеоз повісті – вогненне жертвоприношення самого Тараса, який заради спасіння побратимів сам себе віддає в руки ворога. Сюжет, який перегукується з “Рігведою” [5–7]: Всетворець (Вішвакарман) приносить в жертву створений ним Світ, а потім приносить в жертву Сам Себе (РВ.Х.81).
Одним із стержневих звичаїв у запорозьких козаків було побратимство. Коли хто з козаків обирав собі побратима, то це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: майбутні побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього ніщо вже не могло розлучити їх [3].
Аналогічний обряд побратимства у скіфів описав Геродот. І в “Рігведі” неодноразово згадується обряд заключення дружнього союзу: треба було ступити пліч-о-пліч навколо олтаря тричі по сім кроків. Ось як про цей обряд говорить стародавній арійський поет, у молитві передаючи слова Бога Вішну до царя Богів Індри, пропонуючи тому заключити дружній союз: “Коли ми двоє піднімаємося до висоти Сонця, додому, Індра і (я), тоді, випивши меду, ми хочемо разом ступити тричі по сім кроків дружби” (РВ.VIII.69.7).
Побратимство було наріжним каменем політичного устрою Запорозького Війська, бо брат за брата стояв горою. Однією з ворожих акцій, які було здійснено проти запорозького козацтва, стало введення польським королем Стефаном Баторієм козацького реєстру, який розділив козацтво за майновою ознакою і був фактичною диверсією, спрямованою на підрив засад козацького братства. Ілюстрацією, знову ж таки, може бути фантастичний сюжет повісті “Страшна помста” М.В. Гоголя, який починається від часів Стефана Баторія: розбрат у середовищі козацтва, убивство з заздрощів одного побратима іншим побратимом, породжене цим злочином прокляття і зло, яке множиться і множиться, тягне за собою все нові і нові жертви.
Занепад звичаю побратимства був одним із чільних факторів занепаду запорозького козацтва як самостійної української військової потуги і розчинення його в середовищі військ інших держав.
Інше явище у середовищі козацтва, таємниче, овіяне легендами – характерництво. Характерниками були козаки, які мали екстрасенсорні і паранормальні здібності – навіювання, яснобачення, телепатія. За переказами, характерників готували з малечку. Вчитель передавав учню ті знання, якими він сам був наділений від свого вчителя. Процес навчання був системою психофізичної підготовки, магічних ритуалів та військових навчань. Функції характерників у війську: вони були, що дуже важливо, порадниками у командування, лікарями, неперевершеними бійцями, розвідниками. Спеціально навчені козаки в часи запорозького козацтва складали підрозділи пластунів, тодішній спецназ, традиції якого збереглися і після депортації запорожців на Кубань.
За напрямками діяльності і рівнем розвитку виділяється принаймні три типи воїнів посвячених у езотеричні знання: характерники, галдовники, химородники. Слід звернути увагу на те, що за всіма ознаками ці воїни були ніким іншим, як представниками стародавньої ведичної віри – арійського православ’я (славлення Прави – Світу Богів і Предків). Саме слово “Хара” – одне з багатьох імен Великої Матері Богині, культ якої існував в українців, починаючи ще з часів неоліту, а в пізні часи у запорозьких козаків він трансформувався в культ Покрови Божої Матері.
Про те, що арійська ведична віра не була знищена остаточно є свідчення очевидців. Так німець Георг Андреас Шляйзінг у книзі “Стародавня і сучасна релігія московітів”, виданій в Амстердамі у 1698 р. та Ляйпцігу у 1712 р., пише про храм “язичників” та чотири скульптурних зображення Богів Pioruni, Mokossi, Chorsi, Stribi, який діяв у Києві ще у XVI чи XVII ст. Про молитву до Перуна, Хорса, Геракла та інших Богів, яку чинив Мамай у тяжкий для себе час, коли після розгрому у 1398 році його військом, яке складалося головно з запорозьких козаків (“черкасів”), війська московського князя Дмитрія, на нього раптово напали волинські козаки князя Боброка. Московську версію цієї події подано в “Сказании о Мамаєвом побоище” [12].
Характерництво відоме було з сивої давнини. Характерник втілював у собі ідеали честі і слави, засадничі принципи суспільної моралі. Воїнів, які володіли секретами парапсихології, арії називали “магаратха” – “великі воїни або, скоріш, великі колісничні”.
Характерниками були такі відомі особистості нашої історії, як князь Всеслав Полоцький, князь Віщий Олег, козацькі полководці Северин (Семерій) Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк та багато інших.
З військових подвигів характерників у стародавні часи відомі їх атаки на війська перського царя Дарія, який мав необережність вдертися зі своїм величезним військом на наші землі. П’ятірки оголених до пояса воїнів, стоячи на конях, прорубували проходи через щільні ряди персів, розверталися, прорубувалися знову і скакали в степ, а перси не могли з ними нічого вдіяти.
До речі, запорозькі козаки практично не користувалися щитами, обладунками тощо, але навпаки, як і одержимі воїни-берсеркери часто йшли в бій оголені до пояса. Це був один з прийомів тиску на психіку ворога з метою його деморалізації. Широко застосовувалася техніка впливу на супротивника гучним сміхом, дошкульним кепкуванням.
Про деякі індивідуальні практики бою, коли воїн навіював супротивнику потрібне уявлення про себе: ставав невпізнаним, невидимим, незрозумілим ворогу, говориться в “Рігведі”. Так в одному з міфів Бог Індра перед боєм з демоном перекидається на мураху, стає все меншим і меншим, а демон самовпевнено виростає все більшим і більшим, тобто розкривається, аж поки в слушний момент Індра раптово виростає до величезного розміру і знищує приголомшеного демона.
Занепад характерництва був ще одним із важливих факторів занепаду козацтва. Поки було характерництво, був зв’язок з надзвичайно потужним егрегором (інформаційним полем), яке створювалося десятками тисяч років нашим народом. Через втрату зв’язку зі своїм егрегором, через вплив чужої духовності, було втрачено підтримку своїх Богів з сумними наслідками, які з цього випливають.
В останні часи Нової Січі архимандрит, якому довірилися козаки, фактично зрадив товариство, відмовивши від спротиву ворогу, що прийшов знищити козацьку державу. І це дійсно було карою Божою за втрату своєї духовності.
А ось молитва до Богів наших предків, якою стародавній священнослужитель-брахман проводжає воїнів на війну:
Розпали (для битви), о Індро, зброю,
Розпали думки моїх воїв,
Розпали, о вбивце Врітри, волю до перемоги у бойових коней!
Хай лине вгору клич переможних колісниць!
Хай нашим буде Індра, коли зіткнуться знамена!
Наші стріли, вони хай переможуть!
Наші герої хай візьмуть гору!
Нам, Богове, допоможіть під бойові кличі!
У тих затьмар думки,
Схопи їх члени, Індро, і геть іди!
Наступай, вогнем спали їм серце!
Хай вороги ідуть в сліпу пітьму!
Виступайте, перемагайте, о мужні –
Хай Індра дасть вам захист !
І грізними хай будуть ваші руки,
Щоб вас ніхто не подолав! (РВ.Х.103.10–13).
В наші дні чимало таємних дослідницьких центрів зайняті вивченням парапсихології і застосування її у військовій справі. Небезпека полягає в тому, що до цього причетні люди позбавлені арійської духовності, а отже об’єктивно є слугами сил зла.
Щодо інших набутків: хотілося б звернути увагу на таку, сказати б, класичну ознаку запорозького козака, як зачіска – так званий “оселедець”. Багато істориків з великою обережністю говорячи про її древність, відзначають, що така зачіска відома вже у князя Святослава і це вважається найдавнішою згадкою. Але ж такий вигляд ще в Аратті мали стародавні арійські воїни, про що свідчать знахідки статуеток часів трипільської культури. Така зачіска відома з ведичної літератури під назвою “шікганда” як традиційна для арійського воїна. У “Рігведі” говориться про войовничого Бога Рудру: „Дикий вепр з заплетеною косою” (РВ.I.114.5a).
Таку ж зовнішність мають, наприклад, представники одного з родів арійських поетів, авторів частини гімнів “Рігведи”, Васіштгів: білі, світловолосі, з волоссям, заплетеним з правого боку (РВ.VIII.33).
В м. Мемфісі в гробниці єгипетського фараона Харемхеба (середина ХIV cт. до н.е.) було знайдено зображення арійського воїна з оселедцем, можливо як згадка про так званих гіксосів, які завоювали Стародавній Єгипет і правили там у 1710–1560 р. до н.е.
Отже, в підсумку слід ще раз наголосити на тому, що запорозькі козаки генетично були прямими нащадками стародавніх арійських воїнів-кшатріїв, носіями і продовжувачами їх військових традицій та звичаїв.
Занепад запорозького козацтва та створеної ним держави відбувся, головно, через зміну світоглядних засад, простіше кажучи, перехід на іншу віру, віру шудр, принципи якої, зокрема, культ рабства, несумісні з генетичною основою кшатрія-козака.
Тому відродження козацтва, як повноцінної військової складової нашого суспільства, можливе, в першу чергу, через відродження арійської ведичної духовності, яка є вірою провідних варн суспільства – брахманів і кшатріїв. Решта – похідне.
******* Література *******
1. Бгагаватгіта (Божественна пісня): З санскр., переклад та примітки М. Ільницького // Бібл. альманаху українців Європи, “Зерна”. – Париж, Львів, Цвікау. – 1999. – № 11 (19).
2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – 736 с.
3. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.
4. Б.М. Модзолевський. Скіфський степ. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 60–62.
5. Ригведа. Мандалы I–IV. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1989. – 768 с.
6. Ригведа. Мандалы V–VIII. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1999. – 745 с.
7. Ригведа. Мандалы IX–X. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1999. – 560 с.
8. Сегеда Сергій Петрович. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.
9. Шилов Ю.А. Прародина ариев. – М.: СИНТО, 1995. – 742 с.
10. Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е.–II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.
11. Artur Kemp. March of the Titans. 33000 BC–2000 AD. A History of the White Rase. V. 1. – “Ostara Publications”. – 2001. Інтернет-версія: www.white-history.com. Український переклад: журн. “Перехід–IV”. – 2001, № 2 (7). – С. 51–68.
12. Сказание о Мамаевом побоище // Кто с мечом. Сборник. – М.: Молодая гвардия, 1979. – С. 80.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Запорозькі козаки - носії традицій арійських воїнів
Світ:
09072307e.jpg
Що Україна була Прабатьківщиною білої (арійської) раси, доведено рядом українських та зарубіжних вчених, серед яких Ю.О. Шилов [9–10], М.С. Грушевський [2], В.М. Даниленко, А.Кемп [11] та ін.
За свідченням антропологів, наприклад, C.П. Сегеди, антропологічний тип населення на землях сучасної України є результатом складних етногенетичних процесів: “Фізичні особливості сучасної людності України сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов’янських племен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян, тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергу успадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, за даними краніології та одонтології, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи – скіфи лісостепової смуги – населення черняхівської культури – давньоруська людність – сучасні українці” [8].
Є свідчення, що генетичне коріння сучасних українців сягає ще часів неоліту та першої в світі держави наших далеких предків Арати (Трипільська культура), розквіт якої був 8–6 тисячоліть тому. Південною частиною Арати був Аріян (Середньостогівська культура).
Українці є не тільки автохтонним, але і расотворчим етносом. Як стверджує Ігор Каганець, через зміщення літосфери 10 тисячоліть тому і викликані цим різкі кліматичні зміни сталася глобальна криза. Її подолання було уможливлено формуванням раси 3-го рівня – арійської раси. Вона народилася на території Північного Надчорномор’я і тут функція еволюційного локомотиву виконувалася трипільцями, аріями, кіммерійцями, скіфами, сарматами, антами, русичами, козаками. Розселення арійців з українського етнотворчого казана привело до виникнення феномену індоєвропейців, які в нинішньому світі є найбільшою цивілізаційною потугою [3].
З території, яку займає сучасна Україна, відбувалися постійні відцентрові міграції, а з міграційними хвилями ішло творення нових етносів, які освоїли простори Євразійського континенту, північної Африки і навіть Океанії, розповсюджувалися висока культура і дивовижні знання, якими володіли стародавні українці.
Природно, що прибульців на нових землях не зустрічали хлібом-сіллю. Утвердження відбувалося жорсткими силовими методами. А оскільки на той час праукраїнці здійснили технологічний прорив, особливо в області створення нових видів зброї і засобів ведення війни, то їм випало без значних зусиль завоювати величезні території та підняти до свого цивілізаційного рівня тамтешні племена і народи.
Серед головних досягнень в області тогочасних озброєнь слід назвати одомашнення коня та винахід колеса, що сталося ще за часів середньостогівської культури, а також використання цього винаходу для створення швидкохідних бойових колісниць. (Середньостогівська археологічна культура датується 5300–4250 рр. Виникла і розвивалася довгий час паралельно з трипільською культурою). Ці досягнення у поєднанні з умінням будувати фортифікаційні споруди та з передовою на той час зброєю ближнього бою уможливили принципово нову стратегію і тактику ведення бойових операцій.
Але найважливішим фактором, чому біла (арійська) раса спромоглася швидко завоювати і освоїти безмежні простори та цивілізувати завойовані племена і народи, була сама природа стародавнього українського суспільства, яке творилося на принципово новій засаді: первня інтересів спільноти над інтересами окремої особи. (“Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку. Лети повинність ісправлять”. – І.Котляревський. Енеїда).
Споконвічно у суспільстві виділялося чотири складові частини, які на сакральній мові, санскриті, називалися варнами:
брахмани – священнослужителі, які здійснювали комунікацію зі світом сакральним, духовні провідники суспільства;
кшатрії – воїни і адміністратори, які виконували організаційні і захисні функції, силова структура суспільства;
вайш’ї – виробники, які забезпечували суспільство матеріальними благами;
шудри – виконавці, які самостійного значення не мали.
До варн, на відміну від пізніших каст, відносилися члени суспільства винятково за своїми природними психофізичними властивостями. Суспільство було сильним, бо була співпраця і взаєморозуміння між його складовими. Кожна варна була невід’ємною часткою суспільства і виконання свого призначення і обов’язків бачила на рівні космічного та людського законів – Ріти і Дхарми. Варновий поділ суспільства був цілком природним, бо вважався створеним великими Богами наших предків.
Перші дві варни вважалися головними, а їх члени двічінародженими. Другим народженням було отримання знань та обряд посвячення, ініціація. Вважалося, що людина, яка не отримала знань, подібна до тварини. Тому українці впродовж усієї своєї історії прагнули до знань. Високий рівень освіти українства в козацькі часи відзначали іноземці, які побували на наших землях.
Провідну роль у суспільстві мали духовні провідники і воїни, бо саме завдяки їм спільнота могла втриматися у світі, постійно виборюючи власну екологічну нішу. Співпраця між двома вищими варнами забезпечувала баланс влади, яка базувалася на авторитеті учителя і силі керівника.
Оскільки силовою складовою суспільства були кшатрії, то для нас представляє інтерес вивчення традицій цих давніх воїнів і адміністраторів та їх екстраполяцію на пізніші часи, а саме, на період запорозького козацтва.
В українському суспільстві з найдавніших і до теперішніх часів завжди цінувався героїзм і самопожертва, розвинутим був культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна включав як основу основ виконання обов’язку захисника і борця: захисника землі, де живе його народ і духи його предків, борця з різноманітними ворогами – силами зла. Вороги вважалися рівними демонам, особливо ті, які не поклонялися арійським Богам і не приносили їм жертв. Тому війна була дійством сакральним як метафора принесення ворога у жертву Богам, що вважалось явищем бажаним і позитивним.
Перемога у війні розглядалася як необхідна умова продовження роду і виживання цілого народу. Слід однак зауважити, що у творах, які дійшли до нас з сивої давнини, згадки про людські жертвопринесення відсутні, навпаки, завжди підкреслюється противність такого арійській релігії.
Про життєві принципи, яким має відповідати арійський воїн говориться у “Бгагаватгіті” (“Божественній пісні”) [1], яка є частиною епосу “Магабгарата” (у підстрочному перекладі):
...Для кшатрія немає нічого кращого, ніж справедлива війна.
Як несподівано відчинені небесні ворота, радісно кшатрій сприймає таку війну.
Отже, коли ти не станеш до цього справедливого бою, то знехтувавши свій обов’язок і честь, приймеш на себе гріх.
І всі будуть говорити про твоє довічне безчестя, а славетному безчестя гірше смерті.
Великі колісничні подумають, що ти зі страху відмовився від битви; і, колись шанований, ти станеш зневажений.
Багато поганих слів будуть говорити твої супротивники, ганьблячи твою силу; що може бути гіршим?
Убитий ти досягнеш неба, живий, ти насолодишся землею; тому встань, наважся на битву.
Визнавши однаковими щастя і нещастя, досягнення і невдачу, перемогу і поразку, готуйся до битви, щоб не впасти у гріх (БГ.II.31-38).
Якості, якими має бути наділений кшатрій: “Відважність, пишнота, твердість, кмітливість, нездатність тікати з полі бою, великодушність, природа володаря” (БГ.XVIII.43).
Природа володаря, лідера, давала право на отримання влади, але для цього треба було мати решту якостей. Адже керівник у разі потреби ішов попереду своїх товаришів і бився нарівні з ними.
Бути керівником означало нести відповідальність перед тими, хто довірив йому владу. Відомо, що запорожці шанували своїх здібних полководців так само, як і не церемонилися з невдахами. Поняття про честь і обов’язок воїна як у давніх аріїв, так і їх нащадків, запорозьких козаків, мало чим відрізняються між собою: “Хоч пан, хоч пропав, двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці до зброї”.
Відданість воїна своєму призначенню і відсутність страху смерті обумовлювалися вірою у те, що сутність людини складає безсмертна душа, яка ніколи не народжувалася і ніколи не вмирає, а фізичне тіло – лише тимчасова оболонка, яку душа отримує, щораз з’являючись на Землі в нових народженнях.
Поняття про честь і обов’язок випливало із необхідності дотримання морально-етичних принципів варни, стереотипів поведінки, вибору тих чи інших варіантів рішень окремою особистістю. Вірність варні, а в термінах запорозького козацтва – товариству, означала готовність до жертви задля спільноти.
Згадаймо геніальну повість нащадка козацької аристократії Миколи Васильовича Гоголя “Тарас Бульба”, який через свій рід був добре обізнаний з козацькими звичаями. Тарас Бульба убиває свого сина Андрія, що є жертвоприношенням товариству за порушення його закону. Другою жертвою, принесеною задля товариства, є його син Остап. Тарас спостерігає, чи вистачить мужності у старшого сина достойно прийняти смерть і не зганьбити честі воїна, тобто, знову ж таки, не порушити законів товариства. І нарешті, апофеоз повісті – вогненне жертвоприношення самого Тараса, який заради спасіння побратимів сам себе віддає в руки ворога. Сюжет, який перегукується з “Рігведою” [5–7]: Всетворець (Вішвакарман) приносить в жертву створений ним Світ, а потім приносить в жертву Сам Себе (РВ.Х.81).
Одним із стержневих звичаїв у запорозьких козаків було побратимство. Коли хто з козаків обирав собі побратима, то це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: майбутні побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього ніщо вже не могло розлучити їх [3].
Аналогічний обряд побратимства у скіфів описав Геродот. І в “Рігведі” неодноразово згадується обряд заключення дружнього союзу: треба було ступити пліч-о-пліч навколо олтаря тричі по сім кроків. Ось як про цей обряд говорить стародавній арійський поет, у молитві передаючи слова Бога Вішну до царя Богів Індри, пропонуючи тому заключити дружній союз: “Коли ми двоє піднімаємося до висоти Сонця, додому, Індра і (я), тоді, випивши меду, ми хочемо разом ступити тричі по сім кроків дружби” (РВ.VIII.69.7).
Побратимство було наріжним каменем політичного устрою Запорозького Війська, бо брат за брата стояв горою. Однією з ворожих акцій, які було здійснено проти запорозького козацтва, стало введення польським королем Стефаном Баторієм козацького реєстру, який розділив козацтво за майновою ознакою і був фактичною диверсією, спрямованою на підрив засад козацького братства. Ілюстрацією, знову ж таки, може бути фантастичний сюжет повісті “Страшна помста” М.В. Гоголя, який починається від часів Стефана Баторія: розбрат у середовищі козацтва, убивство з заздрощів одного побратима іншим побратимом, породжене цим злочином прокляття і зло, яке множиться і множиться, тягне за собою все нові і нові жертви.
Занепад звичаю побратимства був одним із чільних факторів занепаду запорозького козацтва як самостійної української військової потуги і розчинення його в середовищі військ інших держав.
Інше явище у середовищі козацтва, таємниче, овіяне легендами – характерництво. Характерниками були козаки, які мали екстрасенсорні і паранормальні здібності – навіювання, яснобачення, телепатія. За переказами, характерників готували з малечку. Вчитель передавав учню ті знання, якими він сам був наділений від свого вчителя. Процес навчання був системою психофізичної підготовки, магічних ритуалів та військових навчань. Функції характерників у війську: вони були, що дуже важливо, порадниками у командування, лікарями, неперевершеними бійцями, розвідниками. Спеціально навчені козаки в часи запорозького козацтва складали підрозділи пластунів, тодішній спецназ, традиції якого збереглися і після депортації запорожців на Кубань.
За напрямками діяльності і рівнем розвитку виділяється принаймні три типи воїнів посвячених у езотеричні знання: характерники, галдовники, химородники. Слід звернути увагу на те, що за всіма ознаками ці воїни були ніким іншим, як представниками стародавньої ведичної віри – арійського православ’я (славлення Прави – Світу Богів і Предків). Саме слово “Хара” – одне з багатьох імен Великої Матері Богині, культ якої існував в українців, починаючи ще з часів неоліту, а в пізні часи у запорозьких козаків він трансформувався в культ Покрови Божої Матері.
Про те, що арійська ведична віра не була знищена остаточно є свідчення очевидців. Так німець Георг Андреас Шляйзінг у книзі “Стародавня і сучасна релігія московітів”, виданій в Амстердамі у 1698 р. та Ляйпцігу у 1712 р., пише про храм “язичників” та чотири скульптурних зображення Богів Pioruni, Mokossi, Chorsi, Stribi, який діяв у Києві ще у XVI чи XVII ст. Про молитву до Перуна, Хорса, Геракла та інших Богів, яку чинив Мамай у тяжкий для себе час, коли після розгрому у 1398 році його військом, яке складалося головно з запорозьких козаків (“черкасів”), війська московського князя Дмитрія, на нього раптово напали волинські козаки князя Боброка. Московську версію цієї події подано в “Сказании о Мамаєвом побоище” [12].
Характерництво відоме було з сивої давнини. Характерник втілював у собі ідеали честі і слави, засадничі принципи суспільної моралі. Воїнів, які володіли секретами парапсихології, арії називали “магаратха” – “великі воїни або, скоріш, великі колісничні”.
Характерниками були такі відомі особистості нашої історії, як князь Всеслав Полоцький, князь Віщий Олег, козацькі полководці Северин (Семерій) Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк та багато інших.
З військових подвигів характерників у стародавні часи відомі їх атаки на війська перського царя Дарія, який мав необережність вдертися зі своїм величезним військом на наші землі. П’ятірки оголених до пояса воїнів, стоячи на конях, прорубували проходи через щільні ряди персів, розверталися, прорубувалися знову і скакали в степ, а перси не могли з ними нічого вдіяти.
До речі, запорозькі козаки практично не користувалися щитами, обладунками тощо, але навпаки, як і одержимі воїни-берсеркери часто йшли в бій оголені до пояса. Це був один з прийомів тиску на психіку ворога з метою його деморалізації. Широко застосовувалася техніка впливу на супротивника гучним сміхом, дошкульним кепкуванням.
Про деякі індивідуальні практики бою, коли воїн навіював супротивнику потрібне уявлення про себе: ставав невпізнаним, невидимим, незрозумілим ворогу, говориться в “Рігведі”. Так в одному з міфів Бог Індра перед боєм з демоном перекидається на мураху, стає все меншим і меншим, а демон самовпевнено виростає все більшим і більшим, тобто розкривається, аж поки в слушний момент Індра раптово виростає до величезного розміру і знищує приголомшеного демона.
Занепад характерництва був ще одним із важливих факторів занепаду козацтва. Поки було характерництво, був зв’язок з надзвичайно потужним егрегором (інформаційним полем), яке створювалося десятками тисяч років нашим народом. Через втрату зв’язку зі своїм егрегором, через вплив чужої духовності, було втрачено підтримку своїх Богів з сумними наслідками, які з цього випливають.
В останні часи Нової Січі архимандрит, якому довірилися козаки, фактично зрадив товариство, відмовивши від спротиву ворогу, що прийшов знищити козацьку державу. І це дійсно було карою Божою за втрату своєї духовності.
А ось молитва до Богів наших предків, якою стародавній священнослужитель-брахман проводжає воїнів на війну:
Розпали (для битви), о Індро, зброю,
Розпали думки моїх воїв,
Розпали, о вбивце Врітри, волю до перемоги у бойових коней!
Хай лине вгору клич переможних колісниць!
Хай нашим буде Індра, коли зіткнуться знамена!
Наші стріли, вони хай переможуть!
Наші герої хай візьмуть гору!
Нам, Богове, допоможіть під бойові кличі!
У тих затьмар думки,
Схопи їх члени, Індро, і геть іди!
Наступай, вогнем спали їм серце!
Хай вороги ідуть в сліпу пітьму!
Виступайте, перемагайте, о мужні –
Хай Індра дасть вам захист !
І грізними хай будуть ваші руки,
Щоб вас ніхто не подолав! (РВ.Х.103.10–13).
В наші дні чимало таємних дослідницьких центрів зайняті вивченням парапсихології і застосування її у військовій справі. Небезпека полягає в тому, що до цього причетні люди позбавлені арійської духовності, а отже об’єктивно є слугами сил зла.
Щодо інших набутків: хотілося б звернути увагу на таку, сказати б, класичну ознаку запорозького козака, як зачіска – так званий “оселедець”. Багато істориків з великою обережністю говорячи про її древність, відзначають, що така зачіска відома вже у князя Святослава і це вважається найдавнішою згадкою. Але ж такий вигляд ще в Аратті мали стародавні арійські воїни, про що свідчать знахідки статуеток часів трипільської культури. Така зачіска відома з ведичної літератури під назвою “шікганда” як традиційна для арійського воїна. У “Рігведі” говориться про войовничого Бога Рудру: „Дикий вепр з заплетеною косою” (РВ.I.114.5a).
Таку ж зовнішність мають, наприклад, представники одного з родів арійських поетів, авторів частини гімнів “Рігведи”, Васіштгів: білі, світловолосі, з волоссям, заплетеним з правого боку (РВ.VIII.33).
В м. Мемфісі в гробниці єгипетського фараона Харемхеба (середина ХIV cт. до н.е.) було знайдено зображення арійського воїна з оселедцем, можливо як згадка про так званих гіксосів, які завоювали Стародавній Єгипет і правили там у 1710–1560 р. до н.е.
Отже, в підсумку слід ще раз наголосити на тому, що запорозькі козаки генетично були прямими нащадками стародавніх арійських воїнів-кшатріїв, носіями і продовжувачами їх військових традицій та звичаїв.
Занепад запорозького козацтва та створеної ним держави відбувся, головно, через зміну світоглядних засад, простіше кажучи, перехід на іншу віру, віру шудр, принципи якої, зокрема, культ рабства, несумісні з генетичною основою кшатрія-козака.
Тому відродження козацтва, як повноцінної військової складової нашого суспільства, можливе, в першу чергу, через відродження арійської ведичної духовності, яка є вірою провідних варн суспільства – брахманів і кшатріїв. Решта – похідне.
******* Література *******
1. Бгагаватгіта (Божественна пісня): З санскр., переклад та примітки М. Ільницького // Бібл. альманаху українців Європи, “Зерна”. – Париж, Львів, Цвікау. – 1999. – № 11 (19).
2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – 736 с.
3. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.
4. Б.М. Модзолевський. Скіфський степ. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 60–62.
5. Ригведа. Мандалы I–IV. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1989. – 768 с.
6. Ригведа. Мандалы V–VIII. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1999. – 745 с.
7. Ригведа. Мандалы IX–X. Изд. подг. Т.Я. Елизаренкова. – М.: Наука, 1999. – 560 с.
8. Сегеда Сергій Петрович. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.
9. Шилов Ю.А. Прародина ариев. – М.: СИНТО, 1995. – 742 с.
10. Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е.–II тис. н.е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.
11. Artur Kemp. March of the Titans. 33000 BC–2000 AD. A History of the White Rase. V. 1. – “Ostara Publications”. – 2001. Інтернет-версія: www.white-history.com. Український переклад: журн. “Перехід–IV”. – 2001, № 2 (7). – С. 51–68.
12. Сказание о Мамаевом побоище // Кто с мечом. Сборник. – М.: Молодая гвардия, 1979. – С. 80.
В тему:
Мамай на драконі
Варнова самоорганізація і принцип Пітера
Держава Землі Білого Вепра
Структура українського характеру
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков