Корінний український народ (нація) – об’єднуючий чинник для всіх прийшлих людей, представників інших народів, і на засадах культурної традиції українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується соціально-політично-правова спільнота – українське суспільство.
Завершилось обговорення зініційованого Президентом України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Судячи з відфільтрованої інформації на президентському сайті, обмін думками не дасть необхідного для українського суспільства результату. А найтривожніше те, що з проекту Основного Закону – паспорта держави, як перед цим із паспорта громадянина України, вилучено правову підставу національної ідентичності. Якого ж результату очікувати від запланованих на 11 грудня парламентських слухань «Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження»?
Преамбула проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» починається такою тезою: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Ще у квітні 2008 р. Наукова рада з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАН України зробила висновок про її помилковість.
Ця хибна теза повторює відповідне твердження з чинної Конституції, яке дезорієнтує нашу суспільну свідомість уже 13 років поспіль, і його нав’язують нам і надалі.
Чи це самі законописці отуманіли від теоретизувань про громадянське суспільство та політичну націю в Україні? Чи сторонні сили намагаються сформувати в Україні в ХХІ столітті модерну соціальну спільноту під декларативною назвою «Український народ»?
У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували формування «радянського народу» – політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу.
Нині Радянський Союз прийнято називати імперією.
Імперія, маючи відповідну великодержавницьку ідеологію – систему політичних орієнтирів, заснованих на імперській доктрині підкорення територій і населення, сама формує своє пожиточне суспільство.
А самостійна нація з відповідною державницькою ідеологією – системою духовно-соціально-правових орієнтирів, заснованих на національній традиції культурної самоорганізації, сама творить власною політичною волею свою національну державу.
У цьому – принципова різниця між інтернаціональною імперією й національною державою.
Як не намагалися у великодержавному ідеологічному тиглі Радянського Союзу виплавити нову безетнічну політичну націю, та розпався умовний «радянський народ» на самодостатні природні народи, які були й до експерименту, хоч і зазнали вони певних соціально-політичних деформацій свідомості, відомих під назвиськом «совковість».
Який же тепер експеримент задумали провести в Україні? У паспортах громадян України вже немає запису національності, тобто відсутні правові підстави для національної самоідентифікації. Тепер завуальовано прибирають із паспорта держави – Конституції України – саме поняття корінного народу, української титульної нації. Лишилося винародовити – вивести упень українців, а на їхній кореневій системі нащепити пагонів з інших народів, аби швидко вивести гібрид українських космополітів, які добре пристосовуються до політичних умов і яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух.
Не вдався затяжний експеримент зробити з механічно змішаного суспільства великодержавну політичну націю, може, вдасться на пні корінного народу під титулом держави з його іменем швидко вивести гібридним методом механічно змішане суспільство з недозрілою свідомістю, дезорієнтованою партійно-конфесійними догмами. Руйнівний процес змішування вже триває: з України витурено близько 8 млн. соціальних вигнанців – нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу.
Що ж відбувається в нинішній Україні?
Самостійний народ намагається творити національну державу, чи несамостійна влада в задекларованій «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство – безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою Український народ?
Заголовна теза «Український народ – громадяни України всіх національностей» із проекту названого Закону задекларовуєУкраїнський народ як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя український народ як етнокультурну спільноту, титульну, корінну українську націю – базовий націотворчий і державоутворюючий чинник.
Отже, політичний чинник одразу починає превалювати над культурним чинником. А незріла політична свідомість руйнує духовні засади культурної самоорганізації. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації індивіда й народу (нації) як збірної особи. І тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи забезпечення суспільного ладу.
Нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського (1865-1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації.
Японці в ось якій філософемі сформулювали принцип творення національної держави на основі культурної самоорганізації:«Душа народу створює державу». А найбільший український філософ права Памфіл Юркевич (1826-1874) створив цілісну філософську систему національного державотворення на засаді національного права як явища національного духу: «Право – явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди… Національний дух є джерелом права і вищим законодавцем». П. Юркевич обгрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади».
Отже, якщо влада аморальна, «дух народу» не виявляється в законах. І якщо уніфікований «Український народ» чи абстрактний «народ України» позбавлений національного духу, то такий псевдонарод не матиме й свого права.
«Народ України» – саме таку абстракцію пропонує Наукова рада замість «некоректно вживаних» у чинній Конституції та в проекті змін до неї термінів «Український народ» і «українська нація», вважаючи, що «народ України» як «етнічно нейтральний термін найбільше пасує до нинішньої ситуації». До «ситуації», може, й пасує, але він так само некоректний і хибний, як і два попередні.
Бо народ усе-таки лишається етнокультурною спільнотою, що означується відповідним конкретним поняттям. А український народ був, є й буде корінною етнокультурною спільнотою на своїй питомій землі й основним державоутворюючим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити природно-історичний процес. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип людей, національну державницьку ідею корінного народу, який живе з власної праці на цій землі, й, незважаючи на всі історичні деформації, примножує самостійну силу своєї самоорганізації.
Корінний український народ (нація) – об’єднуючий чинник для всіх прийшлих людей, представників інших народів, і на засадах культурної традиції українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується соціально-політично-правова спільнота – українське суспільство.
Українське суспільство – цілісне різноетнічне соціальне утворення з громадянською ідентичністю.
Український народ (етнос, нація) – моноетнічне ядро цілісного українського суспільства з етнічною (національною) ідентичністю.
В українського народу, як і в представників інших народів, своя етнічна (національна) ідентичність з осердям духовного типу, хоч би де вони жили. Як правило, кожен народ на планеті становить собою етнічний соціум, основна частина якого живе на рідній землі, а решта розпорошена за межами етнічної території. Але етнічний соціум завжди лишається природною, етнокультурною, мовнопсихологічною реальністю, й представники його через етнічну самоідентифікацію відчувають і усвідомлюють себе невід’ємною частиною свого народу. Кожен представник етнічної складової Українського суспільства повинен мати право вільно підтверджувати свою національність записом у паспорті громадянина України. А держава зобов’язана гарантувати це право всім етнічним складовим, як і представництво в органах державної влади всім національним меншинам у рівних із титульною нацією пропорціях.
Розгляньмо тепер ту частину українського етнічного соціуму – українського народу як етнокультурної спільноти, яка живе за межами України, з огляду на хибну тезу в Основному Законі України й у проекті змін до нього: «Український народ – це громадяни України всіх національностей». Де тепер місце українцям, але не громадянам України?
Об’єктивно лишаючись частиною українського етнічного соціуму, закордонні українці (їхній статус визначено відповідним Законом України), за Конституцією, тепер не належать до «Українського народу», бо не є громадянами України. Де юре вони справді не належать до соціально-політично-правової спільноти українського суспільства, але до українського народу як етнокультурної спільноти вони належать де факто, бо етнічної природи не заперечиш ніякими конституційними експериментами.
Тож який сенс етнічним українцям за межами України ідентифікувати себе з конгломератним «Українським народом» чи з абстрактним «народом України»? Хіба не простіше й практичніше адаптуватись у світі до нових умов і стати національною меншиною чи асимілюватись, розчинитись у суспільствах країн їхнього перебування? А чужинцям у нас варто тільки набути українського громадянства, як вони одразу стають «українським народом» або «народом України».
Етнічна чи національна ідентичність (тотожність) – це волевияв самостійної сили духу народу, нації як збірної особи через індивідуальні волевияви людей. Осердям етнічної, національної самоідентифікації є духовний тип людини як сукупність стабільних рис – провідна сила духу особи в її серці. Серцем людина єднається з усім рідним – землею, родиною, родом, народом, знаходячи природно-моральну основу для прагнення душі жити, а розумом, надто позбавленим сердечної основи, спрямовується у світ і переважно пристосовується, адаптується до чужого, шукаючи задоволення потреб організму.
Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українських мігрантів, яке губить етнопсихологічну ідентичність українського духовного типу, а натомість набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу – пристосовується до кращих умов виживання будь-де.
Тепер постає риторичне питання щодо задекларованого в Конституції України «збереження генофонду Українського народу» як обов’язку держави. Виходить, держава зобов’язана зберігати генофонд конгломерату?
Зупинити винародовлення українців і політичні спекуляції на мовно-національних питаннях та забезпечити відтворення українським суспільством власної самостійної сили та його саморозвиток на цій основі можна лише узаконенням у Конституції України:
ключового правового поняття Українське суспільство – різноетнічна громадянська цілісність, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу (нації);
основоположного поняття традиційного українського права Воля – мудре рішення, яке усвідомлено приймають усі громадяни й яке стає дієвим законом для кожного громадянина в єдності його прав та обов’язків;
а також Української державницької ідеології – системи духовно-соціально-правових орієнтирів життя Українського суспільства на засадах української культурної традиції й загальнолюдської моральності.
Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, праведного діяння й правдивого висловлення, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї питомої культури – здатності самоорганізовуватись.
Українське суспільство різноманітне за своїми етнічними складовими, а за суттю свого соціального єства передбачає спільність інтересів усіх його складових в ім’я вищої життєвої мети. Цю вищу суспільну мету концентрує в собі національна державницька ідея – життєва програма самоорганізації, саморозвитку, самореалізації українського суспільства на основі культурної (духовно-господарської) традиції корінного народу з провідними орієнтирами державницької ідеології.
Справді, жодна політична або релігійна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова, бо всі вони представляють партійні чи конфесійні інтереси окремих соціальних груп. І тільки державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для цілого українського суспільства в здійсненні ним своєї життєвої програми в системі національної політики – управління суспільством і державою.
Українське суспільство здатне досягти соціального порозуміння й згармонізувати своє життя з природним середовище України через мову корінного народу. Мова корінного народу – це система природних акустичних і духовно-смислових вібрацій, які уладовують життєвий простір цілого суспільства. Кожна етнічна група користується своєю рідною мовою у власному культурному житті. Та тільки вся культурна система мови корінного народу в статусі державної забезпечує міжетнічне громадянське порозуміння й творення політичної системи суспільного ладу – національної держави. Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і повноцінне функціонування української мови як державної й мови міжетнічного спілкування в політичній та всіх інших сферах суспільного життя на всій території України та гарантувати вільний розвиток і культурне функціонування мов усіх національних меншин.
Тільки державницька ідеологія, державна мова й воля (дієва правова свідомість) сконсолідованого українського суспільства здатні об’єднати всіх українських громадян на батьківщині й за кордоном, а також закордонну частину українського етнічного соціуму в інтересах України.
На збірну особу українського народу з його консолідуючою волею національного духу покладається висока місія об’єднати все українське суспільство в цілісну соціально-політично-правову спільноту, яка й витворить власною громадянською волею свою політичну систему суспільного ладу – Українську державу.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Теза Конституції «Український народ – громадяни України всіх національностей» є помилковою
Світ:
09120701e.jpg
Преамбула проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» починається такою тезою: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Ще у квітні 2008 р. Наукова рада з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАН України зробила висновок про її помилковість.
Ця хибна теза повторює відповідне твердження з чинної Конституції, яке дезорієнтує нашу суспільну свідомість уже 13 років поспіль, і його нав’язують нам і надалі.
Чи це самі законописці отуманіли від теоретизувань про громадянське суспільство та політичну націю в Україні? Чи сторонні сили намагаються сформувати в Україні в ХХІ столітті модерну соціальну спільноту під декларативною назвою «Український народ»?
У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували формування «радянського народу» – політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу.
Нині Радянський Союз прийнято називати імперією.
Імперія, маючи відповідну великодержавницьку ідеологію – систему політичних орієнтирів, заснованих на імперській доктрині підкорення територій і населення, сама формує своє пожиточне суспільство.
А самостійна нація з відповідною державницькою ідеологією – системою духовно-соціально-правових орієнтирів, заснованих на національній традиції культурної самоорганізації, сама творить власною політичною волею свою національну державу.
У цьому – принципова різниця між інтернаціональною імперією й національною державою.
Як не намагалися у великодержавному ідеологічному тиглі Радянського Союзу виплавити нову безетнічну політичну націю, та розпався умовний «радянський народ» на самодостатні природні народи, які були й до експерименту, хоч і зазнали вони певних соціально-політичних деформацій свідомості, відомих під назвиськом «совковість».
Який же тепер експеримент задумали провести в Україні? У паспортах громадян України вже немає запису національності, тобто відсутні правові підстави для національної самоідентифікації. Тепер завуальовано прибирають із паспорта держави – Конституції України – саме поняття корінного народу, української титульної нації. Лишилося винародовити – вивести упень українців, а на їхній кореневій системі нащепити пагонів з інших народів, аби швидко вивести гібрид українських космополітів, які добре пристосовуються до політичних умов і яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух.
Не вдався затяжний експеримент зробити з механічно змішаного суспільства великодержавну політичну націю, може, вдасться на пні корінного народу під титулом держави з його іменем швидко вивести гібридним методом механічно змішане суспільство з недозрілою свідомістю, дезорієнтованою партійно-конфесійними догмами. Руйнівний процес змішування вже триває: з України витурено близько 8 млн. соціальних вигнанців – нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу.
Що ж відбувається в нинішній Україні?
Самостійний народ намагається творити національну державу, чи несамостійна влада в задекларованій «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство – безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою Український народ?
Заголовна теза «Український народ – громадяни України всіх національностей» із проекту названого Закону задекларовуєУкраїнський народ як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя український народ як етнокультурну спільноту, титульну, корінну українську націю – базовий націотворчий і державоутворюючий чинник.
Отже, політичний чинник одразу починає превалювати над культурним чинником. А незріла політична свідомість руйнує духовні засади культурної самоорганізації. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації індивіда й народу (нації) як збірної особи. І тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи забезпечення суспільного ладу.
Нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського (1865-1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації.
Японці в ось якій філософемі сформулювали принцип творення національної держави на основі культурної самоорганізації:«Душа народу створює державу». А найбільший український філософ права Памфіл Юркевич (1826-1874) створив цілісну філософську систему національного державотворення на засаді національного права як явища національного духу: «Право – явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди… Національний дух є джерелом права і вищим законодавцем». П. Юркевич обгрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади».
Отже, якщо влада аморальна, «дух народу» не виявляється в законах. І якщо уніфікований «Український народ» чи абстрактний «народ України» позбавлений національного духу, то такий псевдонарод не матиме й свого права.
«Народ України» – саме таку абстракцію пропонує Наукова рада замість «некоректно вживаних» у чинній Конституції та в проекті змін до неї термінів «Український народ» і «українська нація», вважаючи, що «народ України» як «етнічно нейтральний термін найбільше пасує до нинішньої ситуації». До «ситуації», може, й пасує, але він так само некоректний і хибний, як і два попередні.
Бо народ усе-таки лишається етнокультурною спільнотою, що означується відповідним конкретним поняттям. А український народ був, є й буде корінною етнокультурною спільнотою на своїй питомій землі й основним державоутворюючим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити природно-історичний процес. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип людей, національну державницьку ідею корінного народу, який живе з власної праці на цій землі, й, незважаючи на всі історичні деформації, примножує самостійну силу своєї самоорганізації.
Корінний український народ (нація) – об’єднуючий чинник для всіх прийшлих людей, представників інших народів, і на засадах культурної традиції українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується соціально-політично-правова спільнота – українське суспільство.
Українське суспільство – цілісне різноетнічне соціальне утворення з громадянською ідентичністю.
Український народ (етнос, нація) – моноетнічне ядро цілісного українського суспільства з етнічною (національною) ідентичністю.
В українського народу, як і в представників інших народів, своя етнічна (національна) ідентичність з осердям духовного типу, хоч би де вони жили. Як правило, кожен народ на планеті становить собою етнічний соціум, основна частина якого живе на рідній землі, а решта розпорошена за межами етнічної території. Але етнічний соціум завжди лишається природною, етнокультурною, мовнопсихологічною реальністю, й представники його через етнічну самоідентифікацію відчувають і усвідомлюють себе невід’ємною частиною свого народу. Кожен представник етнічної складової Українського суспільства повинен мати право вільно підтверджувати свою національність записом у паспорті громадянина України. А держава зобов’язана гарантувати це право всім етнічним складовим, як і представництво в органах державної влади всім національним меншинам у рівних із титульною нацією пропорціях.
Розгляньмо тепер ту частину українського етнічного соціуму – українського народу як етнокультурної спільноти, яка живе за межами України, з огляду на хибну тезу в Основному Законі України й у проекті змін до нього: «Український народ – це громадяни України всіх національностей». Де тепер місце українцям, але не громадянам України?
Об’єктивно лишаючись частиною українського етнічного соціуму, закордонні українці (їхній статус визначено відповідним Законом України), за Конституцією, тепер не належать до «Українського народу», бо не є громадянами України. Де юре вони справді не належать до соціально-політично-правової спільноти українського суспільства, але до українського народу як етнокультурної спільноти вони належать де факто, бо етнічної природи не заперечиш ніякими конституційними експериментами.
Тож який сенс етнічним українцям за межами України ідентифікувати себе з конгломератним «Українським народом» чи з абстрактним «народом України»? Хіба не простіше й практичніше адаптуватись у світі до нових умов і стати національною меншиною чи асимілюватись, розчинитись у суспільствах країн їхнього перебування? А чужинцям у нас варто тільки набути українського громадянства, як вони одразу стають «українським народом» або «народом України».
Етнічна чи національна ідентичність (тотожність) – це волевияв самостійної сили духу народу, нації як збірної особи через індивідуальні волевияви людей. Осердям етнічної, національної самоідентифікації є духовний тип людини як сукупність стабільних рис – провідна сила духу особи в її серці. Серцем людина єднається з усім рідним – землею, родиною, родом, народом, знаходячи природно-моральну основу для прагнення душі жити, а розумом, надто позбавленим сердечної основи, спрямовується у світ і переважно пристосовується, адаптується до чужого, шукаючи задоволення потреб організму.
Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українських мігрантів, яке губить етнопсихологічну ідентичність українського духовного типу, а натомість набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу – пристосовується до кращих умов виживання будь-де.
Тепер постає риторичне питання щодо задекларованого в Конституції України «збереження генофонду Українського народу» як обов’язку держави. Виходить, держава зобов’язана зберігати генофонд конгломерату?
Зупинити винародовлення українців і політичні спекуляції на мовно-національних питаннях та забезпечити відтворення українським суспільством власної самостійної сили та його саморозвиток на цій основі можна лише узаконенням у Конституції України:
ключового правового поняття Українське суспільство – різноетнічна громадянська цілісність, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу (нації);
основоположного поняття традиційного українського права Воля – мудре рішення, яке усвідомлено приймають усі громадяни й яке стає дієвим законом для кожного громадянина в єдності його прав та обов’язків;
а також Української державницької ідеології – системи духовно-соціально-правових орієнтирів життя Українського суспільства на засадах української культурної традиції й загальнолюдської моральності.
Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, праведного діяння й правдивого висловлення, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї питомої культури – здатності самоорганізовуватись.
Українське суспільство різноманітне за своїми етнічними складовими, а за суттю свого соціального єства передбачає спільність інтересів усіх його складових в ім’я вищої життєвої мети. Цю вищу суспільну мету концентрує в собі національна державницька ідея – життєва програма самоорганізації, саморозвитку, самореалізації українського суспільства на основі культурної (духовно-господарської) традиції корінного народу з провідними орієнтирами державницької ідеології.
Справді, жодна політична або релігійна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова, бо всі вони представляють партійні чи конфесійні інтереси окремих соціальних груп. І тільки державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для цілого українського суспільства в здійсненні ним своєї життєвої програми в системі національної політики – управління суспільством і державою.
Українське суспільство здатне досягти соціального порозуміння й згармонізувати своє життя з природним середовище України через мову корінного народу. Мова корінного народу – це система природних акустичних і духовно-смислових вібрацій, які уладовують життєвий простір цілого суспільства. Кожна етнічна група користується своєю рідною мовою у власному культурному житті. Та тільки вся культурна система мови корінного народу в статусі державної забезпечує міжетнічне громадянське порозуміння й творення політичної системи суспільного ладу – національної держави. Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і повноцінне функціонування української мови як державної й мови міжетнічного спілкування в політичній та всіх інших сферах суспільного життя на всій території України та гарантувати вільний розвиток і культурне функціонування мов усіх національних меншин.
Тільки державницька ідеологія, державна мова й воля (дієва правова свідомість) сконсолідованого українського суспільства здатні об’єднати всіх українських громадян на батьківщині й за кордоном, а також закордонну частину українського етнічного соціуму в інтересах України.
На збірну особу українського народу з його консолідуючою волею національного духу покладається висока місія об’єднати все українське суспільство в цілісну соціально-політично-правову спільноту, яка й витворить власною громадянською волею свою політичну систему суспільного ладу – Українську державу.
В тему:
Українці починають і виграють
Український мир. Стратегія УНГ
УНГ підтримує ініціативу Президента Ющенка: лоббісти вакцинації мають бути прилюдно вакциновані від свинячого грипу (відео)
Щасливі снайпери, бо вони синами Божими стануть
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков