Якось раз вийшов козак Мамай з дверей не дверми, з воріт не воротами, вийшов у чисте поле та й сів собі під розкидистий самотній дуб. Сів собі й грати на бандурі почав. І день грав, і ніч грав, і Чумацький шлях таємниче виблискував на темнім небі.
І перед світанком явився Мамаю старець у довгій білій свитині, з посохом у руці. Говорив той мудрець слова дивні:
- Слухай мене, козаче! Хочеш ти себе відшукати, Тим, Ким є насправді стати? Є за Калиновим мостом, куди не веде жоден з людських шляхів, священне Світло Самосіянне. Принеси мені іскру від того Світла і я покажу тобі, Хто ти є!
На цих словах зник старець, вдаривши посохом в землю, і гуркіт від того розлігся, наче грім прогримів.
Став козак Мамай думати й гадати, як йому те Світло розшукати й назад додому повертати. Вдихнув він глибоко і побачив, що земля під ним наче прогнулася – знак то був. Вдихнув Мамай ще раз, спробував під землю проскочити. Та земля пружною стала, наче гума та. Й вилізли з-під неї Ревнощі з очами великими, з кігтями гострими.
Побачив в очах тих козак дівчину йому милу, що з іншим тепер гуляє, а на нього й уваги не звертає. Хмикнув Мамай:
- Ну й хай собі гуляє, щастя їй бажаю, а на мене шлях довгий зараз й тут чекає.
Зникли Ревнощі, наче не було їх ніколи на цьому світі, а Земля відкрила свої брами для Мамая.
Опинився наш козак серед підземних вод, холодних та стрімких. Позаду була темрява й спереду пітьма. Лише на дні щось світилося вогняними сполохами. Хотів нирнути Мамай – і знову нічого не вийшло. Побачив він, що тримають його міцно кайдани важкі – прив`язаності мирські. Дістав Мамай шаблю й рубанув по них що було сили. Не витримали кайдани удару такого від щирого серця і розпалися. Став козак вільним та зміг спокійно пройти крізь брами Води.
Йшов Мамай крізь Воду та Вогонь, а язики полум`я розступалися перед ним. І думав козак:
- Який молодець все ж таки я! Ось вже половину шляху здолав, завдання мудреця майже виконав!
Став тут Вогонь стіною, не пропускаючи далі. Вийшла Гординя з того Вогню, став козак з нею битися. Чи то жар його сліпив, чи то сили лишали, але наступала й наступала Гординя. Каявся вже Мамай словах своїх гордовитих:
- Що ж за молодець я такий, коли навіть Гординю здолати не можу?
Підставилася тут Вона під удар й була порубана щиро. Вогонь же розійшовся новою брамою, якою козак і пішов.
Було навкруги знов чисте поле, по якому гуляв вітер. Від краю до краю простяглися ряди налитого колосся. Блукав Мамай по ньому й день, й два, а на третій почала вже Злоба брати – мабуть, завів його шлях кудись не туди. Не було звідси видно ніякого ходу, тільки вітер тішив землі вроду. Сів тоді козак, заспокоїтися собі наказав, взяв шаблю й віддер від себе Злобу, щоб не бути поживою її. Вітер одразу ж підхопив Мамая та й поніс у синє Небо вище лісу, що стоїть, вище хмарочки, що ходить.
І ось став козак Мамай перед Калиновим мостом, який через річку Смородину перекинутий. Були води в тій річці вогняні, розпаляли вони тоненькі гілочки, котрими міст тримався. На гілочках тих побачив Мамай самого себе. Підійшов поближче й спитав:
- Ти хто?
- Я – це ти, а ти – це я, - посміхнулася постать.
- Кривду говориш! – покачав головою Мамай й змахнув шаблею.
Як врізалася вона у постать, лишився козак тіла, але очі добре зріли безмежне та безсмертне Світло. Воно було й тут, й там, й зверху, й знизу. А сам Мамай був іскрою від Нього, яка теж Сама Сяяла.
І зіткався зі Світла старець усміхнений.
- Ти втратив усе, що й так не було Твоїм. Натомість Ти згадав Себе, візьми ж це Світло у нагороду!
І бачив козак Мамай, що Чумацький шлях був лише смужкою на Його долоні…
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
Як козак Мамай за Свiтлом Самосiянним ходив
Світ:
20101024022732.jpg
І перед світанком явився Мамаю старець у довгій білій свитині, з посохом у руці. Говорив той мудрець слова дивні:
- Слухай мене, козаче! Хочеш ти себе відшукати, Тим, Ким є насправді стати? Є за Калиновим мостом, куди не веде жоден з людських шляхів, священне Світло Самосіянне. Принеси мені іскру від того Світла і я покажу тобі, Хто ти є!
На цих словах зник старець, вдаривши посохом в землю, і гуркіт від того розлігся, наче грім прогримів.
Став козак Мамай думати й гадати, як йому те Світло розшукати й назад додому повертати. Вдихнув він глибоко і побачив, що земля під ним наче прогнулася – знак то був. Вдихнув Мамай ще раз, спробував під землю проскочити. Та земля пружною стала, наче гума та. Й вилізли з-під неї Ревнощі з очами великими, з кігтями гострими.
Побачив в очах тих козак дівчину йому милу, що з іншим тепер гуляє, а на нього й уваги не звертає. Хмикнув Мамай:
- Ну й хай собі гуляє, щастя їй бажаю, а на мене шлях довгий зараз й тут чекає.
Зникли Ревнощі, наче не було їх ніколи на цьому світі, а Земля відкрила свої брами для Мамая.
Опинився наш козак серед підземних вод, холодних та стрімких. Позаду була темрява й спереду пітьма. Лише на дні щось світилося вогняними сполохами. Хотів нирнути Мамай – і знову нічого не вийшло. Побачив він, що тримають його міцно кайдани важкі – прив`язаності мирські. Дістав Мамай шаблю й рубанув по них що було сили. Не витримали кайдани удару такого від щирого серця і розпалися. Став козак вільним та зміг спокійно пройти крізь брами Води.
Йшов Мамай крізь Воду та Вогонь, а язики полум`я розступалися перед ним. І думав козак:
- Який молодець все ж таки я! Ось вже половину шляху здолав, завдання мудреця майже виконав!
Став тут Вогонь стіною, не пропускаючи далі. Вийшла Гординя з того Вогню, став козак з нею битися. Чи то жар його сліпив, чи то сили лишали, але наступала й наступала Гординя. Каявся вже Мамай словах своїх гордовитих:
- Що ж за молодець я такий, коли навіть Гординю здолати не можу?
Підставилася тут Вона під удар й була порубана щиро. Вогонь же розійшовся новою брамою, якою козак і пішов.
Було навкруги знов чисте поле, по якому гуляв вітер. Від краю до краю простяглися ряди налитого колосся. Блукав Мамай по ньому й день, й два, а на третій почала вже Злоба брати – мабуть, завів його шлях кудись не туди. Не було звідси видно ніякого ходу, тільки вітер тішив землі вроду. Сів тоді козак, заспокоїтися собі наказав, взяв шаблю й віддер від себе Злобу, щоб не бути поживою її. Вітер одразу ж підхопив Мамая та й поніс у синє Небо вище лісу, що стоїть, вище хмарочки, що ходить.
І ось став козак Мамай перед Калиновим мостом, який через річку Смородину перекинутий. Були води в тій річці вогняні, розпаляли вони тоненькі гілочки, котрими міст тримався. На гілочках тих побачив Мамай самого себе. Підійшов поближче й спитав:
- Ти хто?
- Я – це ти, а ти – це я, - посміхнулася постать.
- Кривду говориш! – покачав головою Мамай й змахнув шаблею.
Як врізалася вона у постать, лишився козак тіла, але очі добре зріли безмежне та безсмертне Світло. Воно було й тут, й там, й зверху, й знизу. А сам Мамай був іскрою від Нього, яка теж Сама Сяяла.
І зіткався зі Світла старець усміхнений.
- Ти втратив усе, що й так не було Твоїм. Натомість Ти згадав Себе, візьми ж це Світло у нагороду!
І бачив козак Мамай, що Чумацький шлях був лише смужкою на Його долоні…
23.03.7517 (2009)
В тему:
Козак Мамай у пошуках Грааля
Першолюдина Арійської раси
Сяйво жертовності
Пророцтво про Третій Гетьманат
Відновлення порядку. Українська ідея третього тисячоліття.
Добра Новина для Четвертого Переходу
2010: виходимо у Простір волі!
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля