Відчит виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві 15 червня 1937 р
В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісника» читаємо: «Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні».
В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.
Не тяжким обов’язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиванням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов’язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.
Власне тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоби забути назавжди понуру традицію XIX віку: традицію, що сприймала життя й служення нації, як тяжкий сірий обов’язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич чи наказ.
Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин, подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне обличчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа» нам ближче і симпатичніше завдяки своєму очайдушному гумору, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зустрічаємо щодня.
Коли читаємо про постаті того часу — живіше б’ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з найхмільніших почувань — національна гордість. І дійсно, не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни: безкомпромісовий і безоглядний супроти ворогів, і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.
Кожний, хто читав трилогію Сєнкєвича, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він!» Про це мріяли сотні юнаків, з захопленням вдивляючися в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він!» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабости, негідну мужчини.
Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.
Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг.
Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських поетів і письменників минулого віку. В нашій нації з’являється тип не очайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжди хоче їх помалу і обережно розплутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятости Богунів. Для нього життя і служення Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов’язком. Служення навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.
Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, любить всіх — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьківщину, але такою безкрилою любов’ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого.
Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п’янюче змагання з головокружними взлетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.
Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогненну печать неспокійних душ Сірків і Богунів.
Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любови до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Братства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влаштовувати Шевченківські свята і вчити неписьменних.
Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значінні слова, бо звичайно вони ні на хвилину не ризикують головою, роз’їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріял чи вивчаючи народну мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла натхнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з видатніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м’якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межував з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну муравлину працю, проклинаючи за неї долю.
І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («Obrazki galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання». «Мій патріотизм,— пише він,— се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі».
Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їх творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої безрадісної і безплідної інтелектуалістики.
Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гриці. Але в своєму новому вигляді ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення в роді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш безбарвне і безпристрасне життя.
Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення надзвичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі ані навіть в своїх думках — не мріють, як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо...
Капельгородський пише:
Сили й знання положімо ми сміло
На діло.
Щоб внести у царство темряви й гніву
Освіту...
А тоді вже:
Доля щаслива до Неньки-Вкраїни
Прилине.
Шелухин з обуренням ставиться до всіх,
Хто ніколи за віку свого не шукав
Для життя ідеалу земного
І до щирої згоди людей не скликав,
Або душу зневажив другого.
Білиловський теж собі уявляє ідеальною людиною таку, у якої в душі — нема «нічого, крім любови».
Грабовський вірить у відродження України тому, що
Рід людський за правду стане,
Хоч неправді «потура»!
Рід людський цілий має за нас, бідних, подбати!
В одному з інших своїх, неймовірно понурих, віршів той же Грабовський звіряється:
Закипали в душі сльози,
Дивлючись на муки,
І зривались тихо з кобзи
Нерозважні гуки.
Зрозуміло, що ніхто не здолав би такі «нерозважні гуки» слухати довго.
Ціле це безрадісне наставлення мусіло викликати реакцію. Сам Грінченко, який в своїх творах весь час підкреслював, що «тільки праця з неволі нас вирве», який довший час вважав всі пристрасті і радості за найбільшу перешкоду в тій праці,— як свіжого повітря запрагнув радости й сміху:
Майте ж, прапори надії,
Знов озвись, оживши, сміх.
Ділом стануться всі мрії
Літ найкращих молодих…
Воскресайте ж, сонця діти,
Розсипайте щастя квіти,
Хай сміється всім блакить
І звитяжний спів дзвенить.
Вірш примітивний, але характеристичний.
Тип безбарвного інтелектуаліста, що підпорядковує розуму всі свої пориви, як життєвий ідеал стовідсоткового українця, викликав реакцію і в повісті, але ця реакція спочатку була дуже однобічною.
З’являється Винниченко, який в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Герої і героїні Винниченка, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого.
Такі герої були запорожні, щоб стати протиставленням до типу культурника для тих, яким тип культурника був чужий. Починають з’являтися люди, які отому типові мурашки-інтелектуаліста протиставляють тип людини-борця. Може, одним з перших серед них — не в літературі, а в публіцистиці і в житті — був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку: почуття гострої непримиримости до противників; прагнення моментальної віддачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань.
Ми зустрічаємо цю поезію передусім в глибоких і сильних творах і досі недоціненої Лесі Українки на Наддніпрянщині і у Василя Стефаника в Галичині. І в одної, і в другого твори пересякнені фанатизмом. В любові до батьківщини є багато пориву, ліризму, а не складних розважань. Герої їх творчости дивляться на свою боротьбу не як на жертву, лише як на своє життя, на свою мету. Вони не шукають середньої дороги, воліють смерть, як ганьбу, як то є в «Оргії» Лесі Українки або «Синах» Стефаника, де Максим, відпроваджуючи своїх синів на великий подвиг, каже їм: «Андрію, Іване, взад не йдіть! За мене пам’ятайте». Які ж ці слова ніби прості, а разом з тим — які ж далекі й не доступні розслабленій психіці XIX століття і тим, що ту психіку перенесли в XX вік.
Хай в творчості обидвох цих письменників змагання не було ще радісним, але вже ж власне вони у своїй суворості були батьками тих поетів радісного змагу, які у нас з’явилися в останні роки після 1917. У них вже був той фанатизм, ті натхнення боротьби, які виросли в щастя у їхніх молодших наступників. Так як у суворих, але сильних батьків можуть бути сильні і радісні діти, так трудно собі уявити, щоб такі діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіглярно-легковажних гістериків (Винниченко).
Отже, по Драгоманову, Україна збагатилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які і до цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі.
Метерлінк в одному зі своїх творів писав:
«Лише тоді можемо собі схлібляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непереможну потребу уформувати після неї своє життя».
Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників минулого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.
Ось він пише про революцію:
Сховалось равликом місто,
Січе його дощ, січе,
В під’їздах будов — тісно,
Набої через плече
Забиті. Числить? Ледве!
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,
Багате таке життя.
Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І вилилось через край.
Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Олена Теліга. СИЛА ЧЕРЕЗ РАДІСТЬ
Світ:
В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.
Не тяжким обов’язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиванням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов’язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.
Власне тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоби забути назавжди понуру традицію XIX віку: традицію, що сприймала життя й служення нації, як тяжкий сірий обов’язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич чи наказ.
Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин, подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне обличчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа» нам ближче і симпатичніше завдяки своєму очайдушному гумору, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зустрічаємо щодня.
Коли читаємо про постаті того часу — живіше б’ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з найхмільніших почувань — національна гордість. І дійсно, не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни: безкомпромісовий і безоглядний супроти ворогів, і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.
Кожний, хто читав трилогію Сєнкєвича, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він!» Про це мріяли сотні юнаків, з захопленням вдивляючися в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він!» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабости, негідну мужчини.
Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.
Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг.
Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських поетів і письменників минулого віку. В нашій нації з’являється тип не очайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжди хоче їх помалу і обережно розплутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятости Богунів. Для нього життя і служення Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов’язком. Служення навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.
Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, любить всіх — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьківщину, але такою безкрилою любов’ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого.
Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п’янюче змагання з головокружними взлетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.
Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогненну печать неспокійних душ Сірків і Богунів.
Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любови до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Братства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влаштовувати Шевченківські свята і вчити неписьменних.
Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значінні слова, бо звичайно вони ні на хвилину не ризикують головою, роз’їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріял чи вивчаючи народну мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла натхнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з видатніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м’якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межував з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну муравлину працю, проклинаючи за неї долю.
І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («Obrazki galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання». «Мій патріотизм,— пише він,— се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі».
Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їх творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої безрадісної і безплідної інтелектуалістики.
Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гриці. Але в своєму новому вигляді ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення в роді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш безбарвне і безпристрасне життя.
Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення надзвичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі ані навіть в своїх думках — не мріють, як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо...
Капельгородський пише:
Сили й знання положімо ми сміло
На діло.
Щоб внести у царство темряви й гніву
Освіту...
А тоді вже:
Доля щаслива до Неньки-Вкраїни
Прилине.
Шелухин з обуренням ставиться до всіх,
Хто ніколи за віку свого не шукав
Для життя ідеалу земного
І до щирої згоди людей не скликав,
Або душу зневажив другого.
Білиловський теж собі уявляє ідеальною людиною таку, у якої в душі — нема «нічого, крім любови».
Грабовський вірить у відродження України тому, що
Рід людський за правду стане,
Хоч неправді «потура»!
Рід людський цілий має за нас, бідних, подбати!
В одному з інших своїх, неймовірно понурих, віршів той же Грабовський звіряється:
Закипали в душі сльози,
Дивлючись на муки,
І зривались тихо з кобзи
Нерозважні гуки.
Зрозуміло, що ніхто не здолав би такі «нерозважні гуки» слухати довго.
Ціле це безрадісне наставлення мусіло викликати реакцію. Сам Грінченко, який в своїх творах весь час підкреслював, що «тільки праця з неволі нас вирве», який довший час вважав всі пристрасті і радості за найбільшу перешкоду в тій праці,— як свіжого повітря запрагнув радости й сміху:
Майте ж, прапори надії,
Знов озвись, оживши, сміх.
Ділом стануться всі мрії
Літ найкращих молодих…
Воскресайте ж, сонця діти,
Розсипайте щастя квіти,
Хай сміється всім блакить
І звитяжний спів дзвенить.
Вірш примітивний, але характеристичний.
Тип безбарвного інтелектуаліста, що підпорядковує розуму всі свої пориви, як життєвий ідеал стовідсоткового українця, викликав реакцію і в повісті, але ця реакція спочатку була дуже однобічною.
З’являється Винниченко, який в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Герої і героїні Винниченка, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого.
Такі герої були запорожні, щоб стати протиставленням до типу культурника для тих, яким тип культурника був чужий. Починають з’являтися люди, які отому типові мурашки-інтелектуаліста протиставляють тип людини-борця. Може, одним з перших серед них — не в літературі, а в публіцистиці і в житті — був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку: почуття гострої непримиримости до противників; прагнення моментальної віддачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань.
Ми зустрічаємо цю поезію передусім в глибоких і сильних творах і досі недоціненої Лесі Українки на Наддніпрянщині і у Василя Стефаника в Галичині. І в одної, і в другого твори пересякнені фанатизмом. В любові до батьківщини є багато пориву, ліризму, а не складних розважань. Герої їх творчости дивляться на свою боротьбу не як на жертву, лише як на своє життя, на свою мету. Вони не шукають середньої дороги, воліють смерть, як ганьбу, як то є в «Оргії» Лесі Українки або «Синах» Стефаника, де Максим, відпроваджуючи своїх синів на великий подвиг, каже їм: «Андрію, Іване, взад не йдіть! За мене пам’ятайте». Які ж ці слова ніби прості, а разом з тим — які ж далекі й не доступні розслабленій психіці XIX століття і тим, що ту психіку перенесли в XX вік.
Хай в творчості обидвох цих письменників змагання не було ще радісним, але вже ж власне вони у своїй суворості були батьками тих поетів радісного змагу, які у нас з’явилися в останні роки після 1917. У них вже був той фанатизм, ті натхнення боротьби, які виросли в щастя у їхніх молодших наступників. Так як у суворих, але сильних батьків можуть бути сильні і радісні діти, так трудно собі уявити, щоб такі діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіглярно-легковажних гістериків (Винниченко).
Отже, по Драгоманову, Україна збагатилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які і до цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі.
Метерлінк в одному зі своїх творів писав:
«Лише тоді можемо собі схлібляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непереможну потребу уформувати після неї своє життя».
Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників минулого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.
Ось він пише про революцію:
Сховалось равликом місто,
Січе його дощ, січе,
В під’їздах будов — тісно,
Набої через плече
Забиті. Числить? Ледве!
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,
Багате таке життя.
Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І вилилось через край.
Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
>Читати повністю тут
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков