В народному календарі українців було свято, що присвячене птахам – це Сороки (Сорочини) або Жайворонки. Так називаються і обрядові коржики у вигляді пташок, які печуть в цей день дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію.
Діти бігали з тим печивом по селу, підкидали вгору, імітуючи пташиний політ, і викрикували весняні заклики до птахів:
Пташок викликаю з теплого краю,
Летіть, соловейки, на нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!
Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!
Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,
Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!
Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забариться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих “жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев.
“На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а баби печуть сорок птичок, розносять їх по хатах та роздають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися”, - пише О.Воропай, один із найшанованіших знавців традицій нашого народу.
Це свято потім увійшло в церковний календар під назвою “Сорок святих”.
В українській традиції весна була часом пробудження Живи, тобто живого і життєрадісного. Зустріч Весни супроводжувалась обрядами закликів птахів.
Святкові «лелечини», «сорочини», «ластівки», «Жива» мали на меті прикликати пташок з Вирію - країни, де перебувають душі предків. Їх поминали, - і з пташками поверталось тепло і достаток на рідну землю.
На Сорочини належало роздати сорок бубликів або з’їсти сорок галушок.
Птиця – це вісник весни-радості й взагалі вісник сонця. Вона побуває в повітрі, «у небі», й несе людям утіху з неба ж, від сонця. А в собі носить яєчко – емблему сонця-життя, народження, воскресіння.
Тому майже всі птахи надзвичайно цінувались у наших пращурів. У давнину був звичай тримати всю зиму пташатку в хаті, а на Благовіщення випускати на волю. Прилітних птиць завжди годували ранньою весною.
Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато весняних співанок:
Чом же ти, жайворонку, рано з Вирію прилетів,
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!
– Ой я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой я тії криженьки ніжками потопчу!
Звертаються також до соловейка:
Ой ти соловейку, ти ранній пташечку,
Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?
- Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
Дажбог мене вислав і ключики видав:
З правої ручейки літо відмикати,
З лівої ручейки зиму замикати.
А ще по горах сніги лежали,
А по дорогах криги стояли.
Я тії сніги ніжками потопчу,
Я тії криги крильцями поб’ю,
І кубелечко я собі зів’ю,
І в кубелечку діток наведу.
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
9 березня українці святкували Жайворонки і закликали весну
Світ:
Пташок викликаю з теплого краю,
Летіть, соловейки, на нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!
Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!
Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,
Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!
Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забариться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих “жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев.
“На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а баби печуть сорок птичок, розносять їх по хатах та роздають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися”, - пише О.Воропай, один із найшанованіших знавців традицій нашого народу.
Це свято потім увійшло в церковний календар під назвою “Сорок святих”.
В українській традиції весна була часом пробудження Живи, тобто живого і життєрадісного. Зустріч Весни супроводжувалась обрядами закликів птахів.
Святкові «лелечини», «сорочини», «ластівки», «Жива» мали на меті прикликати пташок з Вирію - країни, де перебувають душі предків. Їх поминали, - і з пташками поверталось тепло і достаток на рідну землю.
На Сорочини належало роздати сорок бубликів або з’їсти сорок галушок.
Птиця – це вісник весни-радості й взагалі вісник сонця. Вона побуває в повітрі, «у небі», й несе людям утіху з неба ж, від сонця. А в собі носить яєчко – емблему сонця-життя, народження, воскресіння.
Тому майже всі птахи надзвичайно цінувались у наших пращурів. У давнину був звичай тримати всю зиму пташатку в хаті, а на Благовіщення випускати на волю. Прилітних птиць завжди годували ранньою весною.
Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато весняних співанок:
Чом же ти, жайворонку, рано з Вирію прилетів,
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!
– Ой я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой я тії криженьки ніжками потопчу!
Звертаються також до соловейка:
Ой ти соловейку, ти ранній пташечку,
Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?
- Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
Дажбог мене вислав і ключики видав:
З правої ручейки літо відмикати,
З лівої ручейки зиму замикати.
А ще по горах сніги лежали,
А по дорогах криги стояли.
Я тії сніги ніжками потопчу,
Я тії криги крильцями поб’ю,
І кубелечко я собі зів’ю,
І в кубелечку діток наведу.
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля