За межами раю: борійці, або атланти

Неоантропи наочно продемонстрували, що психофізична конструкція людини – це вічний двигун, який живиться ефіром (праною). Ми живемо в його потоках, тож для використання цієї енергії нам треба тільки розгорнути вітрила. 

Найкращим моментом для захоплення прани є кілька хвилин сходу Сонця, коли планетою котиться енергетична хвиля пробудження. Щоб у цей час отримати потужну порцію енергії, треба перебувати у стані бадьорості, а найкраще – у молитовному стані. Саме тому наші предки наполягали на тому, що починати молитву треба перед сходом Сонця.  

Та для того, щоб наш вічний двигун працював, він повинен перебувати в русі. Під час фізичних навантажень наші м’язи виробляють лактат – найкращий матеріал для будівництва тіла та його оновлення, і водночас – найкраща їжа для мозку і всіх інших органів. 

Діти бігають не тому, що так треба, а тому, що так приємно. Радість викликає сам факт руху. Так само й неоантропи: інтенсивний рух приносив їм задоволення, а його відсутність породжувала відчуття голоду. Неоантропи багато рухались тому, що в них не було іншого вибору. Проте через десяток тисячоліть цей вибір з’явився. 

Енергетична альтернатива

Досліджуючи ігровий простір планети, неоантропи відкрили для себе нове джерело енергії. Його привабливість полягала в тому, що відчуття голоду можна було задовольнити без особливого напруження. Для цього достатньо було протягнути руку і з’їсти солодкий плід. Виявилося, що під керівництвом системи травлення організму цей плід саморозщеплюється, даруючи людині вже готову глюкозу – універсальне паливо, а також інші вуглеводи, білки та жири. Треба було тільки знати, що їсти, коли їсти і де його брати. 

Людина стала лінивішою, але ерудованішою. Для накопичення і збереження інформації про харчову альтернативу потрібна була база знань, а це передбачало наявність мови і довгострокової пам’яті. Тому харчова революція супроводжувалася двома іншими радикальними новаціями: формуванням розвиненої довгострокової пам’яті і членороздільної мови з достатньо великим словниковим запасом. Так на зміну первинній м’якій і співучій ностратичній мові прийшла тверда бореальна мова.   

Борійська раса та її новий союзник

Частина неоантропів, яка відкрилася до згаданих вище новацій, здобула нового харчового союзника і сформувала нову расу. Цим союзником стали їстівні плоди: фрукти, ягоди, овочі, корені, горіхи. Живлення за допомогою прани і мікрофлори залишилося, проте отримало суттєве зовнішнє доповнення. Перші борійці їли дуже мало, оскільки їхнє автономне джерело енергії далі працювало, а проте з кожним наступним поколінням частка зовнішнього харчування невпинно зростала. 

Відповідно, посилювалася залежність від природи. Тож коли наставали посушливі або холодні періоди, борійська раса відчувала голод і змушена була вести боротьбу за ресурси, що було немислимо для неоантропів. Такою була плата за комфорт.  

Зміна харчування призвела до зміни мислення: воно сповільнилося. Швидка оперативна пам’ять добре живилася лактатом, якого було вдосталь у неоантропів. Натомість у борійців головним паливом стала важча і повільніша глюкоза, яка не могла так щедро живити оперативну пам’ять, проте цілком підходила для підтримки довгострокової пам’яті. Глюкозу організм отримував як безпосередньо з солодких плодів, так і власним синтезом, головним чином завдяки роботі печінки (в екстремальних ситуаціях глюкоза синтезується також нирками). 

Довгострокова пам’ять дозволяла систематизувати  властивості рослин, щоб з усього цього розмаїття вибирати найсмачніше і надійно уникати шкідливого та отруйного. Плоди рослин споживалися в сирому вигляді (жива їжа). Людина підтримувала життя цих рослин-союзників, а вони підтримували людину, хоча це ще не було активним землеробством – людина просто доглядала те, що вже росло навколо. При нестачі рослинної їжі пізні борійці змушені були вбивати диких тварин і вживати їхнє м’ясо, що опускало їх на ще нижчий енергетичний рівень.

Борійців ще називають «кроманьйонцями» (за знахідкою людських залишків у печері Кро-Маньйон на південному заході Франції), а також атлантами – від Атлантиди, тобто «старої землі» («alt», «old» — стара; «лан», «land» — земля): Альтландом називали центральну територію Борії, затоплену водами Великого потопу 7,5 тисячоліть тому.

Пам’ятник Другому Переходу

Зміна системи харчування радикально змінила ставлення людей до навколишньої природи. Якщо раніше вона сприймалася як ігровий простір, в якому людина діяла автономно, то тепер ця природа перетворилася на годувальницю, Велику Матір. Людина втратила колишню свободу і потрапила в залежність від природи. Це була приємна залежність, подібно до того, як сучасна людина перебуває в залежності від електричного світла. Неприємності починалися тоді, коли природа не могла забезпечити людей поживою – коли «вимикалося світло». 

Ми можемо доволі точно визначити, коли відбувся другий цивілізаційно-расовий перехід. Його індикатором є поява і масове тиражування статуеток, що зображають Велику Матір. Якщо взяти найдовершеніші, канонічні зразки – «Венеру з Віллендорфа» (Австрія, 24–22 тис. до н. е.) і «Венеру в ліфчику» (Костенки, Воронежська область, 21–19 тис. до н. е.) – то цей перехід відбувся приблизно 25 тисячоліть тому.

Мегалітичний пам’ятник Великій Матері досі стоїть у Карпатах – на території Терношорського скельного святилища, що розташоване в Косівському районі Івано-Франківської області1. Статуетки «палеолітичних венер» творилися за цим канонічним зразком в масштабі 1:100.

Наведені вище міркування дозволяють суттєво уточнити міф про вигнання першолюдей з земного раю. Насправді їх ніхто не виганяв: вони самі пішли туди, де, на їхню думку, буде легше жити. Добровільний вихід неоантропів з райського стану відбувся приблизно 25 тисячоліть тому. Це був кінець першого етапу Великої Гри – і початок нових пригод.

Бетховен. Симфонія №5. Симфо-рок версія

Продовження: Покинутий рай Борії