НАТО виявилось не готовим протистояти російській агресії

Доведений до крайнощів, Порошенко в експрес-режимі намагався поговорити з усіма, хто бодай теоретично ухвалює якісь рішення. Він старанно й детально розповідав про деталі вторгнення не тільки британському, чи, скажімо, нідерландському прем’єрам, але навіть їх фінському колезі. Він інформував, просив, і навіть застерігав.

Вочевидь, в обмін на таку риторичну майстерність Європа теж чітко й недвозначно зафіксувала врешті свою позицію.

ЄС пообіцяв гроші. ЄС пообіцяв допомогти з газом – або допомогти „помиритись” з Газпромом, який той газ постачатиме. ЄС пообіцяв подумати над розширенням санкцій – якщо кіпрські банкіри чи угорські посадовці тому не завадять.

З грошима теж виходить цікаво – ЄС готується виділити не тільки гранти, але й кредити на „відновлення Донбасу”. Можна, звичайно, припустити, що в Брюсселі вірять в силу нашої армії. Але логічнішим видається пояснення, що там готуються підсолодити пілюлю у вигляді фактично керованого з Кремля Донбасу, який буде формально залишатись у складі України, і відновлюватись за європейські гроші – котрі згодом доведеться повертати вже всій Україні.

В Брюсселі Порошенку пообіцяли навіть „найсучаснішу нелетальну зброю”. Можна звичайно сподіватись, що „британські вчені” винайшли безконтактні депутінізатори головного мозку, які досить направити на російську танкову колону – і та за мить поверне додому.

Як правило, нелетальну зброю використовують при розгоні акцій протесту. До яких Порошенка, вочевидь, ненав’язливо готують – в разі, якщо він почне омріяні Європою мирні переговори з сепаратистами.

З такими переговорами, вочевидь, треба поспішити, бо ватажок сепаратистів, зазвичай, істота передбачлива, і по мірі розростання „народно-десантного гніву” на донбаських теренах норовить звідтіля кудись подітися. Щоправда, завше можна підвезти з Росії нових – але вони можуть до початку переговорів не вивчити потрібні слова, забути зняти берет з кокардою, впустити на підлогу посвідчення з двоголовою куркою, чи вчворити ще якийсь дипломатичний ляп, від якого всім стане незручно.

Щоправда, в стрункому європейському хорі виявилося кілька різких дисонансів – головно з числа тоненьких дискантів молодих членів ЄС.

В їх числі – сподівані Польща та Прибалтика. До них приєдналась менш сподівана Румунія, керівництво якої, на відміну від угорських „романтиків з присмаком Йоббіку” підозрює, що коли Росія спробує ковтнути південь України, то дістатись Бухаресту можуть не клаптики наших земель чи шельфу в якості бонусу, а невеличкий наступ з боку Придністров’я – виключно для вирівнювання лінії кордону.

Тонкі голоси запропонували допомогти Україні з тяжкими озброєннями, але керівництво ЄС їх не почуло. Залишається надіятись, що воно так само нічого не помітить, якщо Польща з Румунією таки спробують щось Україні передати.

Причина політики „рішучого невтручання” достатньо прозора. Окрім природного бажання жити мирним життям, гроші витрачати на своїх виборців, які потім з вдячністю за тебе проголосують, і генетично закріпленим побоюванням дратувати „російського ведмедя”, в ЄС, здається, ще й розуміють, що НАТО, судячи зі всього, виявилось не готовим протистояти теперішній російській стратегії.

Власне кажучи, після розвалу Радянського Союзу і спринтерського скорочення збройних сил, в НАТО взагалі ні до яких широкомасштабних дій – принаймні, на суші – не готові. На додачу до того, після воістину "блискучих" операцій в Афганістані та Іраку бойовий дух в рядах альянсу теж не на висоті. Пощипані партизанами орли не рвуться на Східний фронт.

Генерали констатують цей сумний факт і просто вимагають грошей, але „яйцеголові” в штабах розуміють, що починати слід не тільки і не стільки з нарощування м’язів, як зі спроб зрозуміти, як саме їх використати. Щоправда, „гібридна війна” в Україні явно підходить до кінця, тому сильно сушити голову щодо методів протистояння у подібних ситуаціях ніби поки й не треба.

І поки російська армія загрузла під Маріуполем, НАТО на всіх парах створює групи швидкого реагування, спішно помінявши всі попередні рішення, готується будувати мережу баз по Східній Європі, які б могли забезпечити базування сил швидкого реагування поближче до місця подій, і намагається створити якісь доктрини на випадок вторгнення „марсіан з триколорами” до Прибалтики, Польщі чи Румунії.

Характерний момент із базами. У тій же Польщі зараз базу підсилюють аж під Щецином – фактично, на самому німецькому кордоні. Пояснення два – або в НАТО побоюються несподіваного удару з боку сьогодні ще української території, або в такий спосіб окреслюють для Путіна територію, яку реально збираються захищати.

В будь-якому разі, до моменту формування альянсом „сил стримування Росії”, розраховувати на якусь потужнішу реакцію Європи не варто. Хоча, зважаючи на той трагічний факт, що на сили стримування доведеться витратити купу грошей, то і після того розраховувати на геополітичні авантюри поміркованого Брюсселя, якому Вашингтон явно віддав роль першої скрипки у врегулюванні україно-російського конфлікту, не доводиться.

Чітко озвучив свої позиції цими вихідними і Путін. Заразившись вже традиційною для селігерських форумів „швидкою Настею”, яка знайшла в російського керманича несподіваний вихід у вигляді публічних роздумів про історію Казахстану, він, проте, майже дослівно підтвердив свою позицію стосовно України, озвучену ще на початку конфлікту.

Йому потрібна керована ним Новоросія, яка існує на формально українській території, засилає депутатів до української Верховної ради, жере київські субсидії і вимагає, щоб усі її добре чули. При будь-якій можливості нагадуючи „київській хунті”, хто на Донбасі справжній господар. Який, до речі, так і не погодився поки на жодне компромісне відхилення від своєї початкової позиції.

Таким чином, всі сторони чітко продемонстрували, що вони хочуть – і до яких меж готові платити за свої геополітичні побажання. Не визначеною залишилась тільки позиція України, яка хоче трішки воювати, трішки обирати парламентарів, „тристоронньо контактувати” з сепаратистами, наголошуючи при тому на „священному праві” на суверенітет над власною територією.

Проте час для „демократії в одній голові”, схоже, закінчився. Рука з булавою повинна вказати напрямок. Від нього залежить не тільки доля голови над тою рукою, але й доля сорока мільйонів людей на східній околиці втомленої від життя Європи.