Рецензія на фільм "Початок"

«Початок» - це не легка прогулянка, фільм вимагає максимальної концентрації. Відправною точкою у цій титанічній надбудові є цілий ряд сміливих ідей, припущень, які достойні фрейдівських інтерпретацій. 

Активна фаза сну, коли людина має сновидіння, може тривати всього декілька хвилин, а тривалість подій у самому сні сягатиме годин. Що вже говорити, якщо мова йтиме про сон у ві сні. Долучається геометрична прогресія, і, якщо припустити, що навіть у снах людина продовжує жити, то у такий спосіб можна прожити ще одне життя… навіть уявне.

Але наскільки відчутною може бути ця межа, адже лише тоді, коли людина прокидається - вона починає усвідомлювати: щось таки у ві сні було дивним. За виключенням снігового екшн сіквенса, який виглядав, як погана калька на Джеймса Бонда та хороша візуалізація зимового варіанту Call of Duty, Moder Warfare 2 - все решта нарікань не викликає.

Не секрет, що деякі візуальні ряди та спецефекти топчуться «на полі» «Матриці». Проте, фізика цих сцен пішла значно далі (нульова гравітація, уповільнення у фургоні). Цікаво, що захоплення викликає не стільки те, як вони зроблені, а як вони ув’язані. І тут, у цьому аспекті пригадується інший фільм Вачовськи – «Зв’язок» (Bound).

Головна технічна фішка «Початку» - це синхронізація і таймінг. Концептуальне нашарування додає пластів складності і перекликається не стільки із "Матрицею" (це і так зрозуміло), скільки із доволі недооціненим мінімалістичним «Тринадцятим поверхом» (Thirteenth Floor). Не дарма ж, візит у підсвідомість головного героя виглядає, як поїздка на ліфті між поверхами. У культовій анімації Річарда Лінклейтера «Пробуджуючи життя» (Waking Life) є сегмент, у якому один персонаж дає іншому поради, як відрізнити реальність від сну. Все просто: у снах завжди проблема із освітленням, тому підійди до вимикача і спробуй увімкнути світло. Нолан нехтує цією порадою, він нехтує багатьма речами. Його консерватизм (уявляєте собі сучасний блокбастер без 3D окулярів?) і впертість симплтона (ніякої футури, ніяких надлюдських можливостей і техногаджетів) межують із зухвалістю, проте його політ фантазії, крок у підсвідоме та стрибок у метафізичне – створюють фільм поза часом – шедевр.

Приємно, що крім великого регістру, яким на афіші написане ім´я Леонардо Дікапріо, довжелезним списком прописано багато інших знакових, визнаних і багатообіцяючих імен. Можна казати, що при такому наборі акторів будь-хто залишився б у виграші, проте, і це заслуга режисера.

«Початок» не залишає відчуття фільму одного актора із маленькими диспропорційно атрофованими ролями. Ніхто з акторів не загубився: всі на своїх місцях.

Варто, звичайно, виділити «фатальну жінку» Меріон Котіяр (її оскароносна роль Едіт Піаф у фільмі «Життя у рожевому» не обійшлося без потужної паралелі), другу, але далеко не другорядну роль Джозефа Гордона-Левітта (багато хто останнім часом порівнює його із покійним Хітом Леджером, а чутки про те, що Гордон-Левітт розглядається як реальний кандидат на роль антагоніста Бентмана - Ріддлера у продовженні «Темного Лицаря» викликає одночасно і цікавість, і тривогу), мудрого Майкла Кейна (після четвертого поспіль фільма Крістофера Нолана – Кейн вже став частиною режисерського легасі та його очевидним тотемом) та… Тома Беренджера. Актор, популярність якого припала на початок 90-х, помітно постарів і за останні 15 років, те й робив, що кочував по кінематографічному трешу. Не знаю, яка була мотивація у Нолана при виборі Беренджера, просто, на думку спадає фільм 1991 року з відеопрокатною назвою «Вдребезги» (Shattered), в якому останній зіграв головну роль. Хочеться вірити, що Нолан, коньком якого є тема подвійної (свідомої чи травматично набутої) ідентифікації (особистості) пам’ятає той фільм і той розривний поворот у фіналі. У будь-якому випадку, ім’я Беренджера у титрах шедевру нової доби – це, у тому числі, знак данини.

Особлива подяка Хансу Зіммеру, з часів «Красуні» (Pretty Woman), “Одинадцяти друзів Оушена” (Ocean’s 11) та “О, брате, де ти?" (O Brother, Where Art Thou?), не пригадую, який саундтрек (а тут ще й інструментальний) ставав у таку важку ротацію. Треки не лише тримали інтригу до перегляду, органічно вписалися у фільм, вони легко ідентифікуються із відповідними сегментами фільму при подальшому прослуховуванні. А це ще один непоганий спосіб затриматися у естетиці «Початку» трохи довше.

«Початок» породжує багато трактувань та гіпотез. Після «Мементо» (Memento) того ж Нолана та «12 Мавп» (Twelve Monkeys) Гілліяма – це третій фільм, стосовно якого я звернувся до FAQ - «розбору польотів».

Так, безумовно, Нолан маніпулює глядачем… йому доволено багато чого: грузити легендою, залишати певні шматки без пояснень, обрізати кадр чорним екраном, а-ля кінцівка серіалу «Сопранос». Проте, пам’ятаємо, як у кінці фільму «Престиж» (Prestige) герой Майкла Кейна каже: «Тепер, ви шукаєте в чому секрет. Але ви його, звісно ж, не знайдете, бо ви його толком і не шукаєте. Ви не хочете його обмізковувати. Ви хочете бути обманутими». В цьому, як виявляється, і по цей день криється те, що так приваблює усіх нас – глядачів. Що ж до гіпотез, то я, особисто, схиляюся до думки, яка перекликається із іще одним чудовим фільмом – «Островом проклятих» (Shutter Island) Мартіна Скорцезе із все тим же Леонардо Дікапріо у головній ролі.

Як підтвердження цієї ідеї (а ідея, як тепер нам вже відомо - це "живучий паразит"), ще задовго до прем’єри «Початку», тоді, коли ще нічого не було зрозуміло, але на кон вже було покладено власну репутацію, зусилля та кошти, на запитання про фільм : "Це міжнародний тріллер? Історія божевілля та втраченого кохання? Чи перший голівудський метафізично-кримінальний фільм?", Крістофер Нолан відповів: "Це все разом взяте".