Системи і системні принципи

Загальна теорія систем

Загальна теорія систем (ЗТС) виникла у зв'язку з необхідністю доповнити кон­цептуальні схеми, відомі під назвою аналітико-механістичного підходу і пов'я­зані з наукою про неживу природу. Визначення «механістичний» використову­ється тому, що в них панівними були закони механіки Ньютона. Їх називають, крім того, «аналітичними», оскільки вони спираються на принципи аналізу: від цілого – до частин і від більш складного – до більш простого. За допомогою таких підходів можна правильно пояснити явища, пов'язані з системами нежи­вої природи. Однак для досліджень систем у біології та соціології вони не на­даються.

Аналітико-механістичним підходам властиві такі недоліки:

1) вони не можуть дати пояснення сутності таких понять, як самоорга­нізація, самозбереження та інших, що характеризують живі систе­ми;

2) аналітичні методи непридатні для вивчення систем, котрі мають ро­зглядатися неділимими: існування неділимих цілих робить розкла­дання на складові частини безглуздим і неможливим.

ЗТС позбавлена даних недоліків, вона використовує «цілісний» підхід до систем при збереженні їхньої ідентичності і властивостей неділимих елементів[1].

Оцінюючи тенденції в ЗТС, можна виділити три її головні аспекти[2]:

• системологія (наука про системи);
• системна технологія (методологія, т. з. системний підхід);
• системна філософія.

Центральними ідеями системної філософії є:

• Упорядкована цілісність (ціле – більше суми своїх частин);
• Самостабілізація (здатність зберігати стійкість у протистоянні зовнішнім збуренням);
• Самоорганізація (здатність реорганізувати себе і еволюціонувати);
• Ієрархічність (система є частиною – підсистемою – системи більш високого рівня).

Що таке система

Світ, у якому ми живемо, можна розглядати як ієрархію, яка складається з сис­тем, надсистем і підсистем. Що ж таке система?

Найпростіше визначення таке: система – це сукупність або множина по­в'язаних між собою елементів[3].

Елементи системи можуть бути поняттями, в цьому випадку ми маємо справу з поняттєвою системою.

Елементами системи можуть бути об’єкти; так, у друкарській машинці об'єктами є її окремі частини.

Елементами системи можуть бути суб'єкти, наприклад, гравці у футбо­льній команді.

Нарешті, система може складатися з понять, об'єктів і суб'єктів, як у системі «людина-машина», яка включає всі три види елементів. Таким чином, система – це сукупність пов'язаних між собою живих і (або) неживих елементів.

Елементи є складовими частинами кожної системи. Вони можуть у свою чергу бути системами, тобто бути підсистемами. Елементи системи можуть бути неживими і живими.

Живими прийнято називати системи, що володіють такими функціями, як народження, смерть і відтворення, причому не обов'язково в чисто біологічному розумінні.

Система є замкненою, якщо у неї нема навколишнього середовища, тоб­то зовнішніх контактуючих із нею систем. До замкнених відносяться й ті систе­ми, на котрі зовнішні системи не мають суттєвого впливу.

Система називається відкритою, якщо існують інші, пов'язані з нею сис­теми, котрі впливають на неї, і на котрі вона також впливає. Всяка спроба розг­ляду відкритих систем як замкнених, коли навколишнє середовище не врахову­ється, несе велику небезпеку, яку потрібно повністю усвідомлювати. Всі живі системи - відкриті системи.

Ієрархія систем

Поняття ієрархії є дуже важливим і може використовуватися в тому випадку, коли ми хочемо впорядкувати системи у відповідності з різними критеріями, один з яких має враховувати ступінь складності функцій компонентів системи. Наприклад, Боулдінг[4] пропонує такі рівні ієрархії систем:

Неживі системи

• Статичні структури – «остови».
• Прості динамічні структури із заданим рухом, властиві навколиш­ньому фізичному світу – «годинникові механізми».
• Кібернетичні системи з керованими циклами зворотного зв'язку – «термостати».

Живі системи

• Відкриті системи із самозбережною структурою. Рівень клітин — це перший ступінь, на якому можливий поділ на живе і неживе.
• Живі організми з низькою здатністю сприймати інформацію, напри­клад рослини.
• Живі організми з більш розвиненою здатністю сприймати інформа­цію, але такі, що не володіють «самосвідомістю». До категорій даного рівня належать тварини.
• Люди, що характеризуються самосвідомістю, мисленням і нетриві­альною поведінкою.
• Соціальні системи та соціальні організації.
• Трансцендентні системи або системи, що знаходяться в даний мо­мент за межами нашого пізнання.

У цьому контексті можна дати таке визначення системи:

Система – це сукупність елементів, що взаємодіють одне з одним і з навколишнім середовищем для досягнення певної мети, утворюючи при цьому нерозривну цілісність.

Будь-яка система обов'язково входить у якусь надсистему. Наприклад, людина (сама собою надзвичайно складна система) є елементом (підсистемою) системи «нація», яка входить до складу системи «людство» і так далі.

У загальному випадку система може одночасно входити до кількох сис­тем більш високого рівня, наприклад, систему «людина» можна розглядати як елемент систем «сім'я», «підприємство», «спортивна команда», «місто» тощо.

Системи виникають тоді, коли з'являється «замовлення згори», коли цього «хоче надсистема». Наприклад, система «підприємство» виникає тоді, коли суспільству потрібні відповідні товари чи послуги. Так само підприємство створює собі структурні підрозділи (відділи, групи), місто створює комунальні служби, нація створює підсистеми «збройні сили», «освіта», «охорона здоров'я» тощо.

Емпіричні узагальнення

Знання деяких принципів легко компен­сує незнання деяких фактів.
 Гельвецій

Багатовіковий досвід вивчення різноманітних об'єктів і явищ, його колективне осмислення і суспільна оцінка дозволяють сформулювати деякі твердження загального характеру – так звані «системні принципи», застосування яких для створення, дослідження та використання систем визначає методологію системного підходу[5].

Системні принципи – це емпіричні узагальнення, тому що вони спостері­гаються в природі і досі людству не відомі приклади, що їм суперечать. Розглянемо деякі з них, корисні для розуміння подальшого викладу.

Принцип ефективного цілепокладання

Ціль, яка визначає ефективну поведінку системи, завжди задається надсистемою.

Для прикладу розглянемо підприємство, яке поставило собі за мету виробляти новий товар. Воно процвітатиме, якщо цей товар потрібен споживачам, тобто відповідає цілі, яку ставить надсистема «ринок споживачів». Якщо система «підприємство» не буде відповідати поставленій їй згори цілі – вона буде зни­щена надсистемою «ринок споживачів» (залишиться без покупців і збанкрутує).

Таким чином, якщо система ставить перед собою цілі, які суперечать ці­лям надсистеми, вона порушує «принцип ефективного цілепокладання» і нара­жає себе на небезпеку. Саме в цьому розумінні ми говоримо, що цілі системі задає надсистема.

Принцип цілісності

Система має властивості, які не виводяться з властивостей її елементів і способів їх поєднання.

Система як ціле володіє властивостями, яких немає у її підсистем (елементів)[6]. Це, зокрема, пов'язано з тим, що система й організовувалась надсистемою для отримання нових властивостей, які б задовольняли нові потреби надсистеми на шляху досягнення своєї мети. Тому система – це не просто множина елементів (підсистем), а цілісний об'єкт; сума властивостей системи не дорівнює сумі властивостей елементів, що її складають. Ціле більше суми його складових.

Прикладом такого роду системних властивостей може бути національний характер (етнопсихіка). Він властивий для нації загалом і значно менше проявляється або й взагалі непомітний при розгляді окремих її членів.

Принцип згоди

Цілі підсистем не повинні суперечити меті системи.

Підсистема, яка має мету, що не збігається з метою системи, дезорганізує функ­ціонування системи (збільшує ентропію системи). Така підсистема або повинна «випасти» із системи, або загинути; інакше – небезпека загибелі всієї системи.

Наприклад, якщо цілі якоїсь соціальної групи суперечать загальнонаціо­нальним цілям, то це призводить до конфлікту, який потребує вирішення. Якщо система «нація» не вирішує конфлікт, то це знижує її ефективність і загрожує національній безпеці.

Принцип детермінізму

Причина зміни стану системи завжди знаходиться поза системою.

Іншими словами, зміна стану системи завжди є наслідком впливу на неї надсис­теми. Це, зокрема, пов'язано з тим, що будь-якій живій системі властива самостабілізація[7]. Згідно з принципом Ле-Шательє, який справедливий для всіх видів систем рівноваги, на будь-які зовнішні впливи система реагує так, щоб зберегти свою стабільність.

Жива система завжди знаходиться в етапі певної динамічної рівноваги з навколишнім середовищем і має тенденцію зберігати цю рівновагу, опираючись силам, що її порушують. Наприклад, людське тіло на охолодження відповідає посиленням процесів окислення, що виробляють теплоту, а на перегрівання – тим, що посилює процеси випаровування, які відводять теплоту; при наявності зовнішнього ворога людина мобілізується для відсічі і т. п.

Для того, щоб система почала змінюватися, – обов'язково потрібні зов­нішні стимули. Наприклад, переважна більшість людей починає активно діяти лише тоді, коли зовнішні обставини створюють для них загрозу. Аналогічно реагує система «нація»: енергетична криза примушує її підвищити ефективність свого виробництва, економічна блокада примушує більше покладатись на влас­ні сили тощо.

Принцип виходу із системи

Щоб зрозуміти поведінку системи – потрібно вийти у надсистему.

У старому підручнику фізики колись так пояснювався рівномірний і прямолі­нійний рух: «...перебуваючи в закритій каюті парусного корабля, що рухається рівномірно і прямолінійно по спокійній воді, неможливо ніякими фізичними методами установити факт руху... Єдиний спосіб — вийти на палубу і подиви­тися на берег...» У цьому простенькому прикладі в закритій каюті – система «людина-корабель», а вихід на палубу і погляд на берег – вихід у надсистему «корабель-берег».

Досить влучно описує застосування вищезгаданого принципу Карлос Ка­станеда: «Якщо хто-небудь хоче зупинити інших людей, то він завжди має бути збоку від того кола, яке натискає на них. Таким чином, він завжди зможе контролювати тиск»[8].

З даним системним принципом тісно пов'язаний древній езотеричний принцип, який стверджує, що події, які на перший погляд видаються хаотични­ми і випадковими, з погляду ширших перспектив виявляються строго закономі­рними. Наприклад, розвал СРСР і теперішня криза в Україні в основному сприймаються як щось випадкове, пов'язане з помилками окремих людей. На­справді, якщо поглянути з висоти світової історії, то стає очевидним, що всі імперії народжувались, розвивались і закономірно вмирали. Що стосується України, то вона неодноразово переживала страшні кризи, але завжди, як Фе­нікс, поставала з попелу.

Принцип оптимуму

Система має рухатись до мети оптимальною траєкторією.

Це й не дивно, оскільки неоптимальна траєкторія означає низьку ефективність функціонування системи, підвищену витрату ресурсів, що рано чи пізно викличе «незадоволення» і коректуючий вплив надсистеми. Можливі й трагічніші наслідки, коли неефективна система деградує й гине.

Г. М. Алєксєєвим сформульований 5-й закон енергоентропіки — переважаючого розвитку чи конкуренції, який говорить: «У кожному класі матеріальних систем переважаючий розвиток отримують ті, котрі при даній сукупності внутрішніх і зовнішніх умов досягають максимальної ефективності»[9].

Зрозуміло, що пріоритетний розвиток ефективно функціонуючих систем відбувається внаслідок «заохочуючих», стимулюючих впливів надсистеми. Наприклад, для того, щоб підприємство успішно працювало, воно має стимулювати насамперед тих працівників, які приносять йому найбільше користі – діють найефективніше.

Принцип спеціалізації і кооперування

У процесі наближення до своєї мети система має тенденцію спеціалізуватись на виконанні своєї функції і кооперуватись з іншими спеціалізованими системами.

Наочна ілюстрація принципу спеціалізації – зародження і розвиток нового підприємства. Напочатку воно може займатись найрізноманітнішими видами діяльності, але згодом знаходить «свою нішу», де діє найефективніше. Не випа­дково найбільш процвітаючим компаніям властива одна риса – спеціалізація на певному виді діяльності протягом досить тривалого часу.

Але чим більшого розвитку досягає спеціалізація, тим більша потреба в коопе­руванні, адже спеціалізовані підсистеми все більш узалежнюються одна від одної.

Спеціалізація і кооперування нерозривні і в системах існують тільки ра­зом. Спеціалізація без кооперування призводить до хаосу, розвалу і загибелі системи. А кооперування без спеціалізації просто не має сенсу — нікому кооперуватись.

Даний принцип був відомий ще Конфуцію: «Ще один принцип, вгаданий Конфуцієм, – принцип необхідної функціональної спеціалізації елементів будь-якої, в т. ч. й соціальної системи, нерозривної єдності цих елементів, пов'я­заних самими своїми відмінностями і тому взаємно необхідних»[10].

Принцип ієрархічності

Розвиток системи супроводжується її ієрархізацією.

Дію цього принципу спостерігаємо всюди: і в державі, і в соціальних організаці­ях, і в будові тіла людини, і в людино-технічних системах. Без дотримання дано­го принципу будь-яка система стає некерованою, отже – нежиттєздатною: «Ке­рування у великих системах будується за ієрархічним принципом. У цьому про­являється одна із загальних властивостей організації системи – зосередження функцій, при якому функція одного рівня не просто підпорядкована функції іншого, але є умовою її здійснення»[11].

Древні, в т. ч. середньовічні мислителі виражали цей принцип простою, але влучною аналогією, уподібнюючи суспільство людському тілу, а соціальні групи – органам цього тіла.

Джерело: Ігор Каганець. Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика. – Київ-Тернопіль: Мандрівець – Роrt-Rоуаl, 1997. – 204 с.