Росія, Сталін, Горбачов, свобода, Савченко… – підтвердження вироку від Олександра Нєвзорова

Приводом для чергової розмови про Сталіна, демократію, російський народ стало розфарбовування дошки, присвяченої Сталіну, у Сімферополі у  день його смерті 5 березня.

Наводжу міркування з цього приводу Олександра Нєвзорова, журналіста, публіциста, відомо автора програми «600 секунд» Петербурзького телебачення кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років минулого сторіччя. Олександр Нєвзоров був безпосереднім учасником силових акцій на збереження імперії у Ризі, Вільнюсі, Придністров’ї, Ічкерії. Зараз він перетворився на відвертого викривача російської імперії, російського православ’я, відверто називає так звані «лнр-днр» бандитськими. Міркування цієї людини щодо російського народу як такого вельми цікаві.

Послухати та подивитися висилання із Петербургу можна тут:

Далі максимально наближений до оригіналу переклад прямої мови від Олександра Нєвзорова (із скороченнями):

«Я для себе давно вже вирішив. Це можна прочитати у відомому журналі «Сноб» та у багатьох інших публікаціях. Я вважаю, що Сталін – це Росія. Так, й що ті сорок мільйонів доносів, які були створені у ту епоху, писав явно не Сталін. Сталін був всього лише «вишенькою» на торті.

А вся ця мерзенна історія його царювання, його слави, його так званої перемоги, яка у високому ступені представляється мені фіктивною й не у повні повноцінною – це історія пороку, який якимось чином перебуває у самому осерді у самому крені Росії й зараз ми бачимо лише один із нападів цієї хвороби.

…

Я думаю, що цей порок навіки. Ви ж бачити, що чим лютіший, чим безсоромніший, чим бездарніший правитель тим більшою шаною та повагою він користується.

Ми кажемо, що є певна невизначеність: чи не був він (Сталін) випадково дивовижною людиною, яка мала провідницьке, полководницьке, управительське обдарування? Ні, безумовно.

Кращим вироком цьому вусатому дурню є те, що мало того, що Росія вступила у Другу Світову війну цілковито загрузнувши у каверзах із гітлерівською Німеччиною, коли не була усвідомлена уся небезпека цієї дружби й усі наслідки, які можуть бути від того, що Дойчланд так довго вигодовували крицею, збіжжям, вовною, повстиною, все ж надходило потягами. Плюс те, що до самого кінця бойових дій Йосипу Вісаріоновичу була не зрозумілою та проста істина, що у цій війні переможе той, у кого першого з’явиться ядерна зброя. Він таких слів навіть слухати не бажав. У нас не було нічого, була торичеллієва порожнеча, вакуум по цій частині до самого кінця війни. Поки ми натхненні американцями не почали відшукувати по концентраційним таборах дойчів, які мали хоча б якийсь стосунок до створення ядерної бомби. Але він сам не розумів нічого. А це ознака якоїсь незбагненної тупості.

Але, як я вже казав, ми бачимо, що цей сталінізм насаджується явно не з кремля. Це інфекція, яка самозароджується у надрах народних й звідти поширюється. Тобто це не кремлівська іграшка.»

Далі про скандал у Петербурзі пов'язаний із захистом Кірілом Алєксандровим дисертації на здобуття ступеня доктора історичних наук. Дисертант вибрав тему присвячену Власівському руху часів дойчсько-радянської війни. Скандал викликав сам факт обрання такої теми дослідження. Пряма мова Олександра Невзорова:

«Тут треба розуміти наступне. Якщо із участі Радянського Союзу у Другій Світовій війні зробили срамотний культ, якщо цій участі надали статус ще однієї державної релігії, вимагається поклоніння, абсолютна лояльність цій каламутній історичній фактурі треба бути готовим до того що інтелектуали будуть розглядати цю фактуру із особливою прискіпливістю.

Якщо раніше Власов нікого особливо не цікавив. Була якась «велика вітчизняна війна», була міфологія на її тему. Усі розуміли, що приблизно дев’яносто дев’ять відсотків у ній брехні, але оскільки ніхто із цією війною не намагався влазити у життя людей, то й ставлення до неї була, скажімо так, притомним й вельми байдужим. Могли поплакати над якоюсь фальшивкою на кшталт «А зорі тут тихі», але далі того справа не йшла.

Зараз коли ця війна раптом стала наріжним каменем ідеології, одним із наріжних каменів, треба бути готовим до того, що її будуть розглядати через тисячі мікроскопів. Стане питання: «А хто ж такий в дійсності був Власов?» Якщо раніше все було зрозуміло: був примітивний ні до чого не зобов’язуючий патріотизм, який відразу рокував на те, що Власов зрадник й далі не цікавитися й це прізвище інакше як із огидою не вимовляти.

То зараз, коли цю прискіпливість до війни породила думка, що на цій території побилися два фашизму. Причому не відомо який із цих фашизмів був більш гидотним. Це також треба з’ясовувати та розслідувати. Й яка роль такої трагічної й дуже не простої при прискіпливому розгляді фігури як Власов. Й що це було. Чи дійсно це був національний рух, чи перш за все соціальний протест. Чи це було те, що комуністи називають зрадою. Зараз усі ці таємні, темні, страшні, ослизлі льохи історії будуть відкриватися. Звідти випускатимуться монстри, химери, світлі янголи й взагалі чорт знає хто, тому що не треба було Другу Світову війну розглядати так як ми її розглядаємо.

Нас чекає багато неприємних сюрпризів. Я боюсь, що якщо ми застосуємо такий метод «політичної математики», коли ми приберемо усе зайве й спробуємо отримати істинну відповідь нічим не скаламучу, ми все ж таки, ймовірно, вимушені будемо переоцінити й Власова також.

…Я не заперечую існування ще однієї цивільної релігії. Як би її не намагалися встановити на чистій без домі шків брехні. Коли із цієї релігії викидається така найважливіша складова як ленд-ліз… Коли люди позбавляються розуміння того, що жодна війна не тривала б далі 1942 року…, як би не нескінченна американська та англійська допомога… Занадто багато у цю цивільну релігію зараз набовтали лайна та брехні. Очищена від брехні вона мабуть уявляє собою серйозний предмет для гордості, навіть якщо з неї буде стерто увесь блиск й те все фальшиве, брехливе сяяння. Брехня все одно буде викрита. Національна, ідейна травма буде дуже глибокою, коли це викриття відбудеться. Воно буде набагато жорсткішим чим те викриття культу війни, яке було у дев’яності роки минулого сторіччя.…»

Про Надію Савченко та про Донбас:

«Савченко незвичайна, чудова людина. Ганьба цього процесу абсолютно очевидна. Оскільки судять офіцера, який на своїй землі бився із бандами терористів, був викрадений й тепер його судять за те, що він бився із бандами терористів.

Справа не в цьому. Мене більш дивує українська сторона, яка не вжила, з моє точки зору, тих зусиль й тих спроб, які б вжив я на її місці… Як би я керував Україною, я б розбився у балабушок, але б викрав Савченко. Так!... Але за усією симпатією й за усім співчуттям до України, ми бачимо, що навіть на Донбасі між Росією та Україною відбувається змагання у тупості й примітивності.

Як би існував якийсь спеціальний приз за звиродніння, то мабуть цей кубок переходив із рук в руки. Бо українська влада знову не скористалася ситуацією. Вона могла б чудово навести порядок не зовсім коректними, але вельми ефективними способами, зменшив кількість терористів, скориставшись тими конфліктами, які відбуваються між ними. Але ми бачимо тупе довбання брутальною силою.

Так само Росія, не зважаючи ні на що продовжує вливання безумної кількості матеріальних засобів та ресурсів у цю бездонну кухву. Ці ресурси та засоби розкрадаються у першу секунду надходження.

Нещодавно там гостював один високопоставлений кремлівський ідеолог. Я взагалі гадаю, що він боявся, що у нього поцуплять портфель та зріжуть комір із пальта. Він був неймовірно вражений безстидством й бездарністю цих представників «русского міра», які взагалі не здатні нічого організувати крім чергового пограбування. Йому можна тільки поспівчувати.

… (ще про Савченко) Мертва або жива вона все одно переможе, вона вже перемогла. Вона перемогла за цілу Україну. За всю ту бездарність, яку проявила Україна у цьому конфлікті. Все те невміння, всю ту дитячість переважила одна маленька Савченко, яка виявила сьогодні у цей корисний, підлий вік, взірець справжнього, красивого бездомішкового героїзму…. Їм (українській владі) вона більше небезпечна ніж кремлівцям. Колосальним авторитетом. Тим, що вона не політик, й тому не вміє мімікрувати… Я підозрюю, що коли вона опиниться в Україні мало нікому не буде з її здібностями… У неї велике вміння говорити… Офігеть просто!…»

Про ювілей Михайла Горбачова:

«…Коли заскрипіли двері цієї камери i відчинилися й з’явилася ця людина із плямою на голові із смішною говіркою та промовила: Людоньки, виходьте…

А ми стали волати: Ні! Тут задихнулися від бруду та гною наші товариші! Тут мури подряпано нашими нігтями! Тут все обмазане нашим лайном та кров’ю!  Вийти звідси – зрада!

А він каже: Та виходьте… Тут свіже повітря… Виходьте… Тут краще… Й саме ця людина, ця дивовижна людина була затаврована. Єльцин не зважаючи на його величезний калібр на його величезність людську величину – це всього лише логічне продовження Михайла Сергійовича… Але ми не спромоглися скористатися свободою. Й дочекалися, коли двері із додатково привареними засувами знову почали зачинятися… Я боюся, що ще раз свободи нам більше ніхто не подарує…»

От такий він колишній вояк за «імперію зла», який воював за не неї тоді, коли таких вояків було обмаль… . А зараз він просто людина, яка каже те, що думає… про Росію, про російський народ, про російську церкву, про будь яку церкву взагалі, та про Гундяєва зокрема.

Послухайте інколи це буває цікаво…