47-й президент США добре розуміє, що бути єдиним світовим центром, як наприкінці ХХ сторіччя, США вже не можуть. Цим і пояснюється радикальна перестановка акцентів американської зовнішньої політики з європейського на азійсько-тихоокеанський напрямок. І ця зміна почалася не вчора, просто за Дональда Трампа про це стали говорити відверто. 

Очевидним є те, що головним конкурентом Сполучених Штатів у боротьбі за світове лідерство є Китай. Майже півтора року – від часу другої інавґурації Трампа – між обома державами точилися митно-торгівельні війни, що загрожували крахом світової економіки. Тому обидва лідери – Дональд Трамп і Сі Цзіньпін – усвідомлювали необхідність пошуку компромісу. Ґлобального. Без простору для окремих думок третіх сил.

І такого компромісу – може, й хиткого, адже сьогоднішній світ характеризується крайньою турбулентністю – було досягнуто. І це не означає, що США та Китай – більше не конкуренти. Але сферу спільних інтересів у контексті нового перерозподілу світу окреслено.

Обидві наддержави зацікавлені передовсім у припиненні вогню на планеті. Але тут не йдеться про справедливий мир, важлива відсутність війни як чинник розвитку торгівлі, а відтак – отримання надприбутків. Багатомільярдних прибутків від нафти та ІТ. Хоча для Китаю – до деякого часу – війни (російсько-українська, близькосхідна та ін.) були вигідні, оскільки вони послаблюють воюючі країни іі, отже, посилюють саму Піднебесну. Але в середньостроковій перспективі вони стають гальмом для економіки.

Щодо російсько-української війни, то як Китай, так і США зацікавлені в якомога швидшому її закінченні без оголошення явного переможця. Наддержави не хочуть ані посилення РФ, ані її розпаду. Посилення – тому що наддержави лише вони, Америка й Китай. Розпаду – бо розповзеться ядерна зброя. Так само колись не хотів розпалу СРСР 41-й президент Джордж Буш-старший. Пригадаймо, як він незадовго до путчу ҐКЧП умовляв депутатів Верховної Ради не відокремлюватися від Росії.

Хоча надто складно ще впевнено говорити про підсумки зустрічей лідерів США й Китаю, все ж певні перші висновки можна зробити. Як зазначають провідні інформагенції, Дональд Трамп і Сі Цзіньпін цілковито погодилися щодо недопустимості володіння Іраном ядерною зброєю та блокування ним Ормузької протоки. З іншого боку, мережу обійшли слова державного секретаря США Марко Рубіо про дистанціювання Вашінгтона від Тайбею. Фактично (хоч і не проголошуючи цього прямо) США підтримали (принаймні, допустили) територіальну цілісність Китаю. Таким чином знайшло геополітичне вираження становище Китаю та США як єдиних наддержав, для яких усі інші – розмінні монети. Сутність же сучасного світу є біполярною.

Для нас найважливішим у цьому є те, що Росії виразно вказано на місце. Москва – не суб’єкт світової політики, вона може лише грати роль суб’єкта настільки, наскільки дозволяє Пекін. Наступного тижня вже Путін поїде до Піднебесної і то – лише на один день, щоб узяти до відома домовленості між Трампом і Сі. До речі, керівництво Китаю запросило до своєї столиці й очільника українського зовнішньополітичного відомства Андрія Сибігу, чого не траплялося багато років.

Багато говорено й писано про те, що ніби Дональд Трамп – друг і мало не агент Владіміра Путіна. Насправді це зовсім не так, і ситуативний збіг інтересів цих діячів жодним чином не може означати стратегічне партнерство. За час своєї другої каденції зустрітися із Путіним Трамп спромігся лише раз, і то – фактично на задньому дворі свого господарства. А скільки разів Дональд Трамп зустрічався з В. Зеленським? Посадовці такого рангу даремно час не витрачають. А триденним візитом до Китаю 47-й президент США опустив кремлівського карлика до рівня плінтуса. Щойно оголошене скасування Сполученими Штатами будь-яких винятків щодо купівлі країнами світу російської нафти – яскраве тому підтвердження.

Ну, а в разі розблокування Іраном Ормузької протоки (без підтримки Пекіна Тегеран, імовірно, муситиме так зробити) істотно впадуть світові ціни на нафту, що, звісно, надзвичайно боляче вдарить по Москві та її здатності «воювати», тобто руйнувати українські міста й села, вбивати й калічити її мирних мешканців.

Status quo США та Китаю як двох наддержав і двополюсність світу найближчого майбутнього цілком вигідні для України як держави, майже рівновіддаленої від цих двох глобальних центрів прийняття рішень.

У середньостроковій перспективі це створить передумови формування навколо України й суміжних країн (Балтійсько-Середземноморського Міжмор’я, або Мезоєвразії) третього світового центру впливу. Для цього нам потрібні, передовсім, воля та впевненість у своєму призначенні на планеті. «Бо плач свободи ще не дав нікому, а хто борець – той здобуває світ!», як співається в Марші українських націоналістів, що тепер є й Маршем Нової Армії – героїчних Збройних Сил України.

Слава Україні! Героям слава!
Moscua delenda est!