Найголовніше зараз – зберігати щоденні контакти, особисті відносини не тільки між інтер-журналістами, а й налагоджувати обмін інформацією про діяльність суспільства, економіки, науки. Ми не повинні забувати про нашу головну задачу – інформувати суспільство, щоб наші журналісти писали більше про Україну та, відповідно, ваші колеги про нас. Я думаю, це наше завдання не на короткий період, а постійна робота.
Дайнюс Радзевічус – голова Спілки журналістів Литви
– Про що б тобі хотілося поговорити з професійної точки зору?
– Я думаю, що журналістам Литви, України і всієї Європи зараз актуальна одна тема: ми розуміємо, що говорячи про захист прав журналістів, профспілкова лінія надає юридичну допомогу: незаконне звільнення або судові позови за образи, але не це найголовніша проблема. Сьогодні журналістам жити, виживати і просто пристойно працювати дуже проблематично і в приватних ЗМІ, вже не кажучи про традиції державних ЗМІ в деяких країнах. Ми розуміємо реалії сьогоднішнього дня, що в державних ЗМІ є вплив офіційної політики, де завжди впливає головна лінія. Тут я кажу про непрофесійну журналістику з однобоким поглядом на те, що відбувається.
Приватні ЗМІ сьогодні мають теж дуже велику проблему, тому що представляють інтереси власників, і з боку це дуже помітно. В одних країнах ЗМІ належать олігархам, в інших – великим приватним компаніям, в маленьких районах, містах – це місцевого типу підприємці, олігархи. Тому журналістам працювати в таких умовах, захищати своє право бути журналістом – це дуже великий виклик. Ми з цим стикаємося і в Литві, і зі слів колег я знаю, що це є і в інших європейських країнах.
Завжди наводжу приклад: у італійців була довгий час проблема Берлусконі, у білорусів - проблема Лукашенко, в Литві впливають місцеві підприємці або великий бізнес. Захищати права в цьому плані для профспілок дуже важко, тому що тут не тільки законодавство потрібно змінювати, тут потрібно змінювати неформальні відносини, місцеві традиції і так далі. Ситуація, що склалася, змінам складно піддається.
– Кінцевий споживач творчості журналістів – це читач і глядач, він так чи інакше своїми податками, іншими засобами платить за цю роботу. У суспільстві це чималі гроші, чому нема вигоди від цього журналістам?
– Якщо подивитися на весь ринок ЗМІ, то переважна більшість доходів, які отримують ЗМІ в сучасній Європі – це рекламні гроші, це гроші, які безпосередньо не сплачуються споживачем, ними управляє бізнес, отримуючи їх від тих же споживачів. Виходить такий підступний взаємозв'язок. Продукт, який називається «прихована реклама», прийшов не тільки на телебачення і в інший контент, але і дуже близько підійшов до журналістики, вліз в журналістику. Підписка вже не компенсує витрати, телебачення безкоштовне, кабельне телебачення заробляє зовсім по-іншому.
Виходить, що споживач безпосередньо не платить ЗМІ, не платить журналістам, тому складно говорити про прямі стосунки між журналістами і споживачами, між ними завжди стоять три-чотири посередники, які реально заробляють гроші і користуються ось цими відносинами, які склалися між читачами, глядачами і журналістами. Гроші осідають в інших місцях.
– Ти як людина, журналіст, можеш цілий день дивитися канал, де одна тільки реклама?
– Кілька років я спостерігаю таку тенденцію: люди з великим задоволенням читають безкоштовні газети, у яких тільки реклама, які навіть і газетами не можна назвати: цінники з супермаркетів, інформація про акції. У магазинах вони шукають і гортають саме такі красиві листочки, схожі на журнали, газети про розпродажі красивих речей, це подобається більше, ніж безкоштовні газети, у яких можна щось там почитати, не купуючи. Така тенденція помітна. Красиві картинки сьогодні подобаються більше, ніж складне завдання читати статті і вникати в те, що там написано, вже не кажучи про те, що кожну статтю людина повинна десь там в інтернеті перевіряти, чи все збіглося. Це складна робота, і виходить, що реклама як задоволення більш успішна, ніж журналістика як робота.
– Я з тобою не згоден. Не згоден в тому аспекті, що ми не несемо відповідальності за такі зміни в суспільстві. Невже стали нецікавими хороші розповіді про людину, про його сутність, невже цікавіше жити ось такими недогризками реклами і поганої журналістики з інтернету?
– Петро, я теж не згоден з ситуацією, що склалася. Але я згоден з тобою в тому, що журналістика повинна бути цікавою. Наведу один приклад: є в Литві, і не тільки в Литві, люди, які з великими задоволенням дивляться пропаганду, ту ж путінську пропаганду. Цілими днями людям біля телевізора пудрять мізки, але вони дивляться. Дивляться не тільки з великим задоволенням, але й іншим пропонують, ще й критикують журналістів, які пишуть про те, що це є пропаганда.
Ти правильно зауважив, що журналістика змінилася. І у нас, і в Україні є журналісти, які знають багато проблем і настільки цікаво і добре працюють, що реально люди їх і читають, і дивляться. Це означає, що сучасна журналістика стала більш складною і, щоб вижити як журналісту, тобі доводиться конкурувати вже не з журналістами друкованих ЗМІ, з'являється глобальна конкуренція.
Ти своєю статтею конкуруєш і з телевізором, і з інтернет-порталом. Тут є хороший приклад: раніше нам треба було бігти крос, зараз потрібно бути спринтерами, але спринтерами на довгі дистанції, щоб вижити і запропонувати хороший контент. Зараз це складно і вдається не кожному.
Найскладніше сьогодні – вижити журналістам-середнячкам, які дають дешеву робочу силу в ЗМІ, якісь новини, скандальчики. Звичайно є зірки, справжні зірки, журналісти першого класу. Ми ще пам'ятаємо, що 20 років тому були потрібні просто хороші журналісти, просто хороші співробітники, я їх називаю "хороші професіонали". На мій превеликий жаль, їх спектр в суспільстві зменшується, і тому ми повинні думати, що запропонувати колегам, щоб вони просто могли добре заробити і зробити хороший контент.
– Повернемося до України. Ти від серйозної європейської організації був в Україні майже тиждень, займався питаннями громадського телебачення, про яке говорять уже 30 років і якого нема і невідомо, чи буде воно. Мені хотілося б, щоб ти озвучив ураїнськім уроки і почути твій прогноз по створенню громадського телебачення.
– Громадське телебачення, на мою думку, це явище, яке неможливо створити за один день. Можна змінити вивіску, можна поміняти назву: "суспільне", "громадське", інше, третє слово придумати, але суспільне мовлення – це складний процес, довгостроковий, на все життя.
Можу вам навести приклади, що були державні канали, які ставали громадськими і потім знову ставали державними. Тому шлях України, шлях європейський, шлях сучасний не буде швидким з остаточним результатом через півроку. Я думаю, що становлення «Першого каналу» як суспільного мовника – складна робота, складна задача, яку відразу не осилити навіть найрозумнішим людям протягом місяця або року.
Громадський мовник – це як мінімум сотні або тисячі людей, які повинні цим духом, цим розумінням суспільного мовника заразитися, захворіти цією справою. Чим відрізняється громадський мовник від державного? Зробити державний канал можна за один день, прийшов шеф і сказав: «Будемо робити так». Громадський мовник завжди повинен думати, як йому працювати, шукати нові шляхи роботи.
За своїм перебуванням в Україні я скажу, що уявлення, розуміння суспільного мовника є дуже різні, і тривають дискусії, навіть боротьба, яким бути громадському мовнику.
Я б хотів, щоб це не було боротьбою, а перейшло в формат дискусій і рух в одному напрямку. Я розумію, що суспільний мовник – це мовник нових людей, багатьох інтересів і багатьох тематик. Це розмаїття контенту в першу чергу. Ось це найголовніше. Я бачу, що до цього є рух, і бажаю не відходити від обраного напрямку.
– Ти віриш що суспільне, "громадське", "суспільне" телебачення буде в Україні ще за нашого життя?
– Якби я не вірив, я б до Києва не їхав і взагалі нічого б не було. Я думаю, не тільки я вірю. Я думаю, що і мої колеги в це вірять, бо вони почали цей проект, допомагаючи колегам з України не з меркантильних інтересів. Вони вірять і хочуть допомогти в цьому. У Литві більшість колег взагалі вірять в рекорди України. У нас сфера для діяльності велика, а у вас – ще буде більше.
– Чи можемо ми разом – від Балтії до Чорного моря як журналісти створити простір позитивної журналістики і писати про хороше, яке рухає нас вперед?
– Я знаю, що у багатьох моїх колег в Литві дружнє ставлення до України, вони вірять в реформи, і я сам стежу за роботою колег в Україні, тих, що пишуть для наших порталів зі Сходу та інших місць. Тому найголовніше завдання – не стільки триматися за нашу минулу загальну історію, але, що для журналістики дуже важливо, йти в завтра і в післязавтра. Не можна забувати цей контекст наших хороших відносин, загального досвіду життя на століття.
Найголовніше зараз – зберігати щоденні контакти, особисті відносини не тільки між інтер-журналістами, а й налагоджувати обмін інформацією про діяльність суспільства, економіки, науки. Ми не повинні забувати про головне – інформувати суспільство, щоб наші журналісти писали більше про Україну та, відповідно, ваші колеги про нас. Я думаю, це наше завдання не на короткий період, а постійна робота.
Просування наших країн буде спільне і дуже позитивне, тому що журналістика і допомагає дивитися на проблеми, і нагадує нашим політикам і іншим лідерам, що чудові реформи, хороші справи не робляться на місяць, на два, це постійна робота,
– Три роки тому ти підписав меморандум з Київським прес-клубом "За демократію разом", як ти бачиш розвиток співробітництва далі?
– Будь-який спільний проект і співпраця тримаються на людях. Я радію, що в Україні і у нас знайшлися люди, які хочуть просувати будь-яке співробітництво. Скажу, що головне – це люди, а меморандуми, договори – це лише інструменти. Дай Боже нам бажання і можливості просувати нові ідеї.
Петро та Анна Олар, Вільнюс
Наші інтереси:
Працюємо разом з колегами, і в роботі йдемо шляхами "народної дипломатії"
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Дайнюс Радзевічус – голова Спілки журналістів Литви: Дай Боже нам бажання і можливості просувати нові ідеї
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Найголовніше зараз – зберігати щоденні контакти, особисті відносини не тільки між інтер-журналістами, а й налагоджувати обмін інформацією про діяльність суспільства, економіки, науки. Ми не повинні забувати про нашу головну задачу – інформувати суспільство, щоб наші журналісти писали більше про Україну та, відповідно, ваші колеги про нас. Я думаю, це наше завдання не на короткий період, а постійна робота.
images.jpg
– Про що б тобі хотілося поговорити з професійної точки зору?
– Я думаю, що журналістам Литви, України і всієї Європи зараз актуальна одна тема: ми розуміємо, що говорячи про захист прав журналістів, профспілкова лінія надає юридичну допомогу: незаконне звільнення або судові позови за образи, але не це найголовніша проблема. Сьогодні журналістам жити, виживати і просто пристойно працювати дуже проблематично і в приватних ЗМІ, вже не кажучи про традиції державних ЗМІ в деяких країнах. Ми розуміємо реалії сьогоднішнього дня, що в державних ЗМІ є вплив офіційної політики, де завжди впливає головна лінія. Тут я кажу про непрофесійну журналістику з однобоким поглядом на те, що відбувається.
Приватні ЗМІ сьогодні мають теж дуже велику проблему, тому що представляють інтереси власників, і з боку це дуже помітно. В одних країнах ЗМІ належать олігархам, в інших – великим приватним компаніям, в маленьких районах, містах – це місцевого типу підприємці, олігархи. Тому журналістам працювати в таких умовах, захищати своє право бути журналістом – це дуже великий виклик. Ми з цим стикаємося і в Литві, і зі слів колег я знаю, що це є і в інших європейських країнах.
Завжди наводжу приклад: у італійців була довгий час проблема Берлусконі, у білорусів - проблема Лукашенко, в Литві впливають місцеві підприємці або великий бізнес. Захищати права в цьому плані для профспілок дуже важко, тому що тут не тільки законодавство потрібно змінювати, тут потрібно змінювати неформальні відносини, місцеві традиції і так далі. Ситуація, що склалася, змінам складно піддається.
– Кінцевий споживач творчості журналістів – це читач і глядач, він так чи інакше своїми податками, іншими засобами платить за цю роботу. У суспільстві це чималі гроші, чому нема вигоди від цього журналістам?
– Якщо подивитися на весь ринок ЗМІ, то переважна більшість доходів, які отримують ЗМІ в сучасній Європі – це рекламні гроші, це гроші, які безпосередньо не сплачуються споживачем, ними управляє бізнес, отримуючи їх від тих же споживачів. Виходить такий підступний взаємозв'язок. Продукт, який називається «прихована реклама», прийшов не тільки на телебачення і в інший контент, але і дуже близько підійшов до журналістики, вліз в журналістику. Підписка вже не компенсує витрати, телебачення безкоштовне, кабельне телебачення заробляє зовсім по-іншому.
Виходить, що споживач безпосередньо не платить ЗМІ, не платить журналістам, тому складно говорити про прямі стосунки між журналістами і споживачами, між ними завжди стоять три-чотири посередники, які реально заробляють гроші і користуються ось цими відносинами, які склалися між читачами, глядачами і журналістами. Гроші осідають в інших місцях.
– Ти як людина, журналіст, можеш цілий день дивитися канал, де одна тільки реклама?
– Кілька років я спостерігаю таку тенденцію: люди з великим задоволенням читають безкоштовні газети, у яких тільки реклама, які навіть і газетами не можна назвати: цінники з супермаркетів, інформація про акції. У магазинах вони шукають і гортають саме такі красиві листочки, схожі на журнали, газети про розпродажі красивих речей, це подобається більше, ніж безкоштовні газети, у яких можна щось там почитати, не купуючи. Така тенденція помітна. Красиві картинки сьогодні подобаються більше, ніж складне завдання читати статті і вникати в те, що там написано, вже не кажучи про те, що кожну статтю людина повинна десь там в інтернеті перевіряти, чи все збіглося. Це складна робота, і виходить, що реклама як задоволення більш успішна, ніж журналістика як робота.
– Я з тобою не згоден. Не згоден в тому аспекті, що ми не несемо відповідальності за такі зміни в суспільстві. Невже стали нецікавими хороші розповіді про людину, про його сутність, невже цікавіше жити ось такими недогризками реклами і поганої журналістики з інтернету?
– Петро, я теж не згоден з ситуацією, що склалася. Але я згоден з тобою в тому, що журналістика повинна бути цікавою. Наведу один приклад: є в Литві, і не тільки в Литві, люди, які з великими задоволенням дивляться пропаганду, ту ж путінську пропаганду. Цілими днями людям біля телевізора пудрять мізки, але вони дивляться. Дивляться не тільки з великим задоволенням, але й іншим пропонують, ще й критикують журналістів, які пишуть про те, що це є пропаганда.
Ти правильно зауважив, що журналістика змінилася. І у нас, і в Україні є журналісти, які знають багато проблем і настільки цікаво і добре працюють, що реально люди їх і читають, і дивляться. Це означає, що сучасна журналістика стала більш складною і, щоб вижити як журналісту, тобі доводиться конкурувати вже не з журналістами друкованих ЗМІ, з'являється глобальна конкуренція.
Ти своєю статтею конкуруєш і з телевізором, і з інтернет-порталом. Тут є хороший приклад: раніше нам треба було бігти крос, зараз потрібно бути спринтерами, але спринтерами на довгі дистанції, щоб вижити і запропонувати хороший контент. Зараз це складно і вдається не кожному.
Найскладніше сьогодні – вижити журналістам-середнячкам, які дають дешеву робочу силу в ЗМІ, якісь новини, скандальчики. Звичайно є зірки, справжні зірки, журналісти першого класу. Ми ще пам'ятаємо, що 20 років тому були потрібні просто хороші журналісти, просто хороші співробітники, я їх називаю "хороші професіонали". На мій превеликий жаль, їх спектр в суспільстві зменшується, і тому ми повинні думати, що запропонувати колегам, щоб вони просто могли добре заробити і зробити хороший контент.
– Громадське телебачення, на мою думку, це явище, яке неможливо створити за один день. Можна змінити вивіску, можна поміняти назву: "суспільне", "громадське", інше, третє слово придумати, але суспільне мовлення – це складний процес, довгостроковий, на все життя.
Можу вам навести приклади, що були державні канали, які ставали громадськими і потім знову ставали державними. Тому шлях України, шлях європейський, шлях сучасний не буде швидким з остаточним результатом через півроку. Я думаю, що становлення «Першого каналу» як суспільного мовника – складна робота, складна задача, яку відразу не осилити навіть найрозумнішим людям протягом місяця або року.
Громадський мовник – це як мінімум сотні або тисячі людей, які повинні цим духом, цим розумінням суспільного мовника заразитися, захворіти цією справою. Чим відрізняється громадський мовник від державного? Зробити державний канал можна за один день, прийшов шеф і сказав: «Будемо робити так». Громадський мовник завжди повинен думати, як йому працювати, шукати нові шляхи роботи.
За своїм перебуванням в Україні я скажу, що уявлення, розуміння суспільного мовника є дуже різні, і тривають дискусії, навіть боротьба, яким бути громадському мовнику.
Я б хотів, щоб це не було боротьбою, а перейшло в формат дискусій і рух в одному напрямку. Я розумію, що суспільний мовник – це мовник нових людей, багатьох інтересів і багатьох тематик. Це розмаїття контенту в першу чергу. Ось це найголовніше. Я бачу, що до цього є рух, і бажаю не відходити від обраного напрямку.
– Ти віриш що суспільне, "громадське", "суспільне" телебачення буде в Україні ще за нашого життя?
– Якби я не вірив, я б до Києва не їхав і взагалі нічого б не було. Я думаю, не тільки я вірю. Я думаю, що і мої колеги в це вірять, бо вони почали цей проект, допомагаючи колегам з України не з меркантильних інтересів. Вони вірять і хочуть допомогти в цьому. У Литві більшість колег взагалі вірять в рекорди України. У нас сфера для діяльності велика, а у вас – ще буде більше.
– Чи можемо ми разом – від Балтії до Чорного моря як журналісти створити простір позитивної журналістики і писати про хороше, яке рухає нас вперед?
– Я знаю, що у багатьох моїх колег в Литві дружнє ставлення до України, вони вірять в реформи, і я сам стежу за роботою колег в Україні, тих, що пишуть для наших порталів зі Сходу та інших місць. Тому найголовніше завдання – не стільки триматися за нашу минулу загальну історію, але, що для журналістики дуже важливо, йти в завтра і в післязавтра. Не можна забувати цей контекст наших хороших відносин, загального досвіду життя на століття.
Найголовніше зараз – зберігати щоденні контакти, особисті відносини не тільки між інтер-журналістами, а й налагоджувати обмін інформацією про діяльність суспільства, економіки, науки. Ми не повинні забувати про головне – інформувати суспільство, щоб наші журналісти писали більше про Україну та, відповідно, ваші колеги про нас. Я думаю, це наше завдання не на короткий період, а постійна робота.
Просування наших країн буде спільне і дуже позитивне, тому що журналістика і допомагає дивитися на проблеми, і нагадує нашим політикам і іншим лідерам, що чудові реформи, хороші справи не робляться на місяць, на два, це постійна робота,
– Три роки тому ти підписав меморандум з Київським прес-клубом "За демократію разом", як ти бачиш розвиток співробітництва далі?
– Будь-який спільний проект і співпраця тримаються на людях. Я радію, що в Україні і у нас знайшлися люди, які хочуть просувати будь-яке співробітництво. Скажу, що головне – це люди, а меморандуми, договори – це лише інструменти. Дай Боже нам бажання і можливості просувати нові ідеї.
Петро та Анна Олар, Вільнюс
Працюємо разом з колегами, і в роботі йдемо шляхами "народної дипломатії"
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков